Сонячна квітка

Ю. Тертична, учениця 11 класу Богуславської ЗОШ І-ІІІ ст., Харківська обл.


Холоднеча. Морок. Одна лише спроба відчути хоча б непомітну краплину серед цього кришталевого замку снігів та льоду, краплину тепла. Хто знає, чи існує те тепло насправді? Адже тут, на далекому Плутоні, існування так званого «тепла» може стати суттєвим підґрунтям для серйозної суперечки.

 

Сніг. Ба! Навіть він тут не справжній… Не такий, як той сніг, що білосніжним простирадлом огортає дерева й трави Землі. Камінь, лід та примерзлий метан — ось усе, що є на цій планеті, планеті холоду та вічної мерзлоти.

 

Мабуть, ті люди, що звуться мешканцями цього кам’яного шару, і самі зіткані з льоду та холодного, непривітного каменю. Принаймні, такими вони здаються маленькій Юі, що вже мала нещастя народитися та жити серед льодових каменів протягом своїх одинадцяти рочків. Маленька, непримітна, наче та сіра мишка, що тихенько собі сидить в куточку та спостерігає за перебігом подій та невпинним перебігом часу. Очі її були кольору осіннього дощу та кольору тихого сумного вітру, що іноді мав честь запросити до танку оберемок бурштинового листя. Лиш єдине вирізняло її з-поміж інших, але водночас це було і тим, що провокувало насмішки та дивакуваті погляди, — її волосся. Воно було білосніжним. Так-так, саме таким білосніжним, яким є земний сніг, ні на йоту менше! Сріблястим водоспадом струменять кучері по тендітних плечах та спині. Коли б могла вона народитися на Землі, то Зима неодмінно б удочерила її, відчувши майже невловимий аромат свіжості та морозного подиху; здавалося, якби Сонце могло б хоча би на мить подарувати своє сяйво замерзлому Плутонові, то… Чи щезла б білява Юі, як щезає з верховин сніг ранньої весни? Ні вона, ні ті, хто оточував її, не могли знати цього, як і не могли знати про існування лагідного сонячного тепла. Вони, ті, що споконвіку звикли жити на замурзаному камені, звикли до метанового снігу, ніколи не відчували на своїх долонях доторку сонячних зайчиків та ніколи не мружили очі, дивлячись на велику жовту монету, ім’я якій було Сонце. Монета, за яку, мабуть, можна було б купити увесь світ.

 

Час від часу теє дивовижне Сонце являлося до маленької Юі у снах; ще б пак, адже вона стільки чула про нього від мами… Але чи були то усього лише казки, чи ця жовта квітка існувала насправді?.. Ще мама розповідала і про інші дивовижі: про різнокольорових метеликів, що веселковим дощем пурхають над небаченими до сьогодні травами… Вона казала, що насправді є таке місце, де замість холодного каменю прямо із землі виростає смарагдовий килим, а над тим килимом — небо кольору таких сапфірів, які тато добуває у шахті.

 

— Ця квітка найбільша у всьому Всесвіті, вона дарує тепло та світло, — якось мовила Юі під час уроку Пізнавання Всесвіту і вже тихіше продовжувала: — Але є й інші квітки, вони за розміром значно менші, але такі ж прекрасні…

— Обманюєш! Ти це все сама вигадала! — крикнув один хлопчик.

— Ні, це правда, — сказала Юі. — Правда.

 

Хоча вона ніколи не бачила справжнього Сонця, дівчинка не могла, не сміла навіть на мить скоритися сумнівам.

— А ще там є й інші квітки… Але вони зовсім інакші від тих, які живуть на смарагдовому килимі, адже ті квіточки літають у повітрі… — боязко промовляло маленьке дитя.

— Ну, це ти все вигадала сама! Ненормальна! — знову викрикнув той самий хлопчик.

— Ерене, ти поводишся неввічливо! — зупинила хлопчика вчителька. Вона недовірливо глянула на дівчинку: — До речі, хто розповів тобі все це?

 

Маленька Юі зніяковіла, щічки її запалали рум’янцем, який так добре виднівся на її блідому лиці.

— Я… У моєї мами є друг… Він раніше жив на Землі… — дівчинка не встигла договорити, як її шепіт перервав шкільний дзвоник.

За вікном панував несамовитий вихор із дощу та граду. Всі ті одинадцять років, відколи народилася Юі, негода не відпочивала ні на мить. Навіть сьогодні… Отак жорстоко повелася вона з її мрією — побачити Сонячну квітку.

— Значить, кажеш, що землянин розповів тобі ці байки? — це був Ерен. Той самий Ерен, який спровокував неприязне сприйняття її розповіді. Але, мабуть, її все ж таки не любили за те, що вона була іншою. Звичайно, найбільший її «злочин» полягав у тому, що вона вірила у Сонячну квітку та була впевнена, що колись… Колись вона обов’язково побачить її.

— Маячня! Всі знають, що планета Земля завжди була замурзаною та брудною, — зневажливо пирснув Ерен.

— Так-так! — жваво повторювали й інші.

— Земля зараз чорніша за найчорнішу чорну діру, — наполегливо переконували діти маленьку Юі.

 

Але вона їх не слухала, лиш беззвучно ворушила губами, повторюючи про себе: «Ні, ні, ні…».

 

Юі стала окремо від усіх цих дітей, які тільки й знали вічний дощ та холоднечу. Вони ніколи не бачили снів про те, як ласкаве сонечко торкається ніжними кінчиками пальців-промінців щік, губ, носа та повік. Вони не мріяли про різнобарвних метеликів із напівпрозорими крильцями; вони не бачили неба, що зовсім не сіре, яким воно є тут, на Плутоні, а яке вранці приміряє на себе ніжно-сапфірові шати, а ввечері стає аметистовим. Бувало навіть так, що Сонячна квітка дарувала небесам трішки свого золота… Золота, яке було ціннішим навіть за всі коштовності Всесвіту.

 

Дівчинка продовжувала мріяти про Сонячну квітку та про те, що її колись-таки побачать й інші діти Плутона. Минуть роки, але мрія ця не зітреться ні в душі, ні в серці.

 

За вікном продовжував лити дощ…

Dounload PDF

Відгуки читачів