Її серце — у Святогір’ї. Поетична творчість Лідії Колесникової. 8-й клас

В. Т. Кондратенко, учитель української мови та літератури вищої категорії ліцею № 22 «Лідер», м. Донецьк


Мета:

  • розширити знання учнів про творчість донецької поетеси Лідії Колесникової;
  • розвивати вміння аналізувати поетичний твір;
  • удосконалювати навички виразного читання;
  • формувати національну самосвідомість, виховувати повагу до рідного краю, української мови, поетичного слова.

 

Обладнання: портрет Лідії Колесникової, збірки поезій, фотографії — пейзажі Святогір’я

 

Тип уроку: засвоєння нових знань.

 

Основні компетентності, що формуються в процесі засвоєння навчального матеріалу:

соціальна, інтелектуальна, комунікативна, інформативна, творча, полікультурна.

 

 

Донеччино моя, моя ти Батьківщино,

Тобі любов моя і всі мої чуття!

В. Сосюра

 

 

Перебіг уроку

 

І. Організаційний момент

 

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

 

Вступне слово вчителя.

— Україна… Рідний край. Скільки ніжних, лагідних слів придумали люди, щоб висловити гарячу любов до краю. Наш рідний край з вами — Донеччина. Донецька земля славиться пишною красою природи, героїчним минулим, а найголовніше — людьми. Саме з Донбасу зазвучали імена Паші Ангеліної, Олексія Стаханова, Григорія Берегового, Павла Кизима та інших людей, які своїм трудом уславили рідну землю. Чудова природа дала натхнення композиторові Сергію Прокоф’єву, художникові А. Куїнджі, поетам Володимирові Сосюрі, Василеві Стусу та багатьом співцям солов’їного краю. І сьогодні ми познайомимося з донецькою поетесою Лідією Морисівною Колесниковою. З її збірок дихнуло на нас ароматом травневого цвітіння білих акацій і особливим запахом сосни, тополиною прохолодою Сіверського Дінця, замріяними обрисами мальовничих крейдяних гір Святогір’я, донецької Швейцарії.

Мета сьогоднішнього уроку — ознайомити з життєвим і творчим шляхом поетеси Лідії Колесникової, з її поезіями, навчитися аналізувати ліричні твори, висловлювати особисте ставлення до прочитаного.

 

ІІІ. Сприйняття та засвоєння учнями навчального матеріалу

 

1.Слово учителя. Біографічна довідка

Лідія Морисівна Колесникова народилася у Банному (нині Святогірськ) 7 грудня 1916 року. «Вона була дитиною української дівчини — покоївки у заможному домі і службовця бельгійської компанії, французького інженера. Їй виповнився рік, коли батько поїхав до Франції, але повернутися назад уже не міг», — згадує колега по перу О. Лаврентьєва. У селищі Банному вона навчається у школі. Зі спогадів її першої вчительки дізнаємося, що дівчинка навчалася з великим бажанням і завжди була в числі старанних учениць. Вона дуже багато читала. Особливе враження на неї справили «Кобзар» Т. Г. Шевченка, вірші І. Франка та М. Лермонтова. У 12 років Ліда написала свій перший вірш. У ньому йшлося про батька, якого ніколи не бачила. 1932 року майбутня поетеса закінчила семирічку і виїхала до Донецька, де влаштувалася працювати на книжковому складі. Та рідне Святогір’я манило дівчину додому. І вона повертається, працює тут ретушером, пише вірші. Але мати Лідії Морисівни не визнавала заняття поезією серйозною роботою. Перед війною вона одружується. У тяжкі роки окупації перебувала у рідному селищі. З 1944 до 1949 року Л. Колесникова працює на відбудові зруйнованих війною Банного та Слов’янська. «Саме ота важка робота, коли ми всі голодували, мерзли, вдягнені були сяк-так, саме вона наче розкрила мені горизонти, дала якісь нові фарби моїй досить сумуватій музі і сміливість подавати написане до газет», — згадувала Лідія Морисівна.

—Перший свій вірш вона побачила в газеті «Социалистический Донбасс» 1945 року. А потім її поезії публікують газета «Радянська Донеччина», київські журнали «Україна», «Вітчизна», «Дніпро» та харківський журнал «Прапор».

—Першу збірку поезій «З ліричного зошита» критика зустріла прихильно. 1956 року Л. М. Колесникову прийняли до Спілки письменників.

—З 1958 року Лідія Морисівна виїхала на постійне проживання до м. Донецька, та свою малу батьківщину ніколи не забувала. З великою любов’ю вона оспівала її у багатьох своїх творах.

—13 березня 2003 року Л. М. Колесникова відійшла у вічність. За заповітом вона 16 березня похована на Новому кладовищі рідного Святогірська. Міська рада вирішила вшанувати пам’ять талановитої землячки меморіальною дошкою на фасаді школи.

—Під час підготовки до уроку учні ознайомлюються з поезіями Лідії Колесникової зі збірок «Рідний край», «Відгомін», «В дорозі».

 

Запитання для бесіди

— Які думки і почуття викликали у вас прочитані поезії Лідії Колеснікової?

— Чому, на ваш погляд, переважають поезії пейзажної лірики?

— Як, на вашу думку, пояснити слова О. Лаврентьєвої «У природі, в її красі та гармонії знаходила поетеса і втіху і сили»?

 

2. Аналіз поезій

Група учнів виразно читає і аналізує самостійно вибрані поезії Лідії Колесникової.

— Поезія «Вітчизна» належить до громадянської лірики. У ній авторка наголошує на тому, що «єдиний скарб» для неї — це Вітчизна, яка дала їй крила.

Поетеса славить «дружбу чи робочий рід,

 

Кохання жар чи подвиг в роки грізні —

Це й є коріння те, що живить цвіт, —

Любові цвіт до рідної Вітчизни…»

 

Єдність хліба і слова розкрито в поезії «Хліб і слово». Поетеса високо підносить значення «теплого слова людського» і наголошує на тому, що біду можна зарадити добрими словами.

Ніжним сумом перейнятий вірш «Журавлі», у якому Лідія Колеснікова проводить паралель прощання з журавлями — «із бійцями прощалися люди», «наче друга коротке прощання». Підкреслює глибину почуттів прощання і таке порівняння:

 

Наче друга коротке прощання,

Журавлинна печаль розтавання…

 

Цікавою є поезія «Григорій Сковорода у Святогір’ї», яка розкриває нам на фоні прекрасної природи Святогір’я історичний шлях нашого народу.

 

Голод, мор

І розбійницькі орди татар.

Монастирського поля

Роздолля широке.

А на ньому —

Кріпацької праці тягар

 

Був на цій святій землі і самобутній філософ, який:

 

Стільки дум нелегких

В цім краю передумав,

Стільки болю

В замучене серце вмістив.

 

Але твір звучить оптимістично, бо мрії великого поета здійснилися. Одним з останніх є вірш Л. М. Колесникової «Простіть», який сприймається як сповідь і прощання з усім дорогим і рідним ще з дитинства — зі Святогір’ям:

 

Конвалій красу некрикливу, цнотливу,

Розливи п’янкі, різнобарвні бузку,

І рідних акацій духмяную зливу

Несе мені пам’ять, як згадку легку.

Вони розливались густим ароматом

Лиш там, в Святогір’ї, у ріднім краю.

 

Багатство епітетів «красу некрикливу, цнотливу», «розливи п’янкі», «духмяную зливу», «густим ароматом» підкреслює глибину почуттів поетеси.

 

3. Слово вчителя

— Проведімо конкурс читців поезій Л. М. Колеснікової.

 

Учні читають напам’ять вірші поетеси.

  • Підбиття підсумку конкурсу.
  • Виставляння оцінок.

 

ІV. Закріплення навчального матеріалу

 

Літературний диктант

1. Де народилася Л. М. Колесникова? (Селище Банне, Донецької області)

2. Хто були її батьки? (Мати — покоївка, батько — французький інженер)

3. Коли і про кого написала свій перший вірш поетеса? (12 років, про батька, якого ніколи не бачила)

4. Як жила Лідія Колесникова після звільнення нашого краю від фашистської навали? (Працювала на відбудові Банного, Слов’янська)

5. Коли і де вперше було надруковано вірш поетеси? (1945 рік газета «Социалистический Донбасс»)

6. Як зустріла збірки поезій критика? (Прихильно, авторка була прийнята до Спілки письменників)

7. Які мотиви творчості поетеси? (Оспівування рідного краю — Святогір’я, рідної природи, спогади про війну, про кохання)

8. Який мотив поезії «Хліб і слово»? (Ніжний, сумний)

9. Яка основна думка вірша «Григорій Сковорода у Святогір’ї? (Мрії великого філософа здійснилися.)

10. Чи збентежив вас вірш «Простіть» і чим? (Сповіддю, прощанням з рідним краєм)

11. Які думки і почуття викликала у вас творчість Л. М. Колесникової?

12. Як святогорці вшановують пам’ять землячки? (У шкільному музеї зібрано багато матеріалів життя і творчості поетеси)

 

V. Підбиття підсумків. Оцінювання

 

Заключне слово вчителя.

— Ми, донеччани, маємо пишатися тим, що в нашому краї жили і творили національно свідомі особистості. Для таких митців поетичне слово стало вираженням їхніх ідейних переконань, сенсом життя. Літературний доробок співачки рідної Донеччини став надбанням літературного процесу нашого краю. І сьогоднішній урок літератури рідного краю хотілося б закінчити словами А. Клоччя «Лідія Колесникова — лірик. Її лірика ввібрала в собі трепет серця, гнів, радості людського життя».

 

VII. Домашнє завдання

Твір «Мої роздуми над лірикою Лідії Колесникової».

 

Література

1. Колесникова Л. Поезії. — К. : Дніпро, 1986.

2. Колесникова Л. Стріла, що летить до зір. — К. : Дніпро, 1997.

3. Лаврентьєва О. Лідія Колесникова : Спогади. — К., 1987.

4. Овчаренко І. М. Її серце — Святогір’я. — Слов’янськ, 2004.

 

Додаток

 

Збірка «В дорозі»

 

Вітчизні

Мій скарб єдиний — це, Вітчизно, ти.

Я іншої не знаю і не знала.

Та часто я не вмію слів знайти,

Щоб ти у них веселкою заграла.

 

Щоб в них життя гарячий бився пульс,

Твого життя багатого, стрімкого.

Я, наче фальші, слів гучних боюсь,

А не знайду достойного, простого.

 

З твоїх криниць я воду п’ю,

Я хліб

Той маю на столі, що ти зростила.

Безкрилим птахом я була б, коли б

Мені, Вітчизно, не дала ти крила.

 

Тож славлю дружбу чи робочий рід,

Кохання жар чи подвиг в роки грізні —

Це й є коріння те, що живить цвіт, —

Любові цвіт до рідної Вітчизни.

 

Хліб і слово

Хліб і слово —

Це, може, й рівняти дарма.

Бо не марно в війну

Говорилось між нами:

Коли слів у достатку,

А хліба нема,

Не надовго

Біді ти зарадиш словами…

Нас вимучував голод

По декілька діб.

Нам у снах увижався

Шмат хліба черствого.

Але важче б удвоє жилось нам,

Коли б

Ми не відали

Теплого слова людського.

 

Журавлі

Ніч. Волога, туманна, осіння,

Придавила дерева і хати.

Тихо, тепло. І звідки — не знати —

Донеслося далеке квиління.

Ближче, ближче. І прямо над нами,

Наче друга коротке прощання,

Журавлина печаль розставання

Розляглась над пустими ланами.

В темне небо ми очі втопили,

І мужчини, зірвавши кашкети,

Загукали: — Щасливого лету! —

І, мов друзям, махали щосили.

І згадалося те, що забути

З нас довіку ніхто не зуміє:

Від світанку й поки звечоріє

Із бійцями прощалися люди…

Ми пройшли крізь чекання, тривогу…

Може, в цьому причина — хто знає? —

Що сердечніш тепер проводжаєм

Журавлів у далеку дорогу.

 

Григорій Сковорода в Святогір’ї

Що дійшло з далини

Поколінь тих незнаних?

Крейдянисті шпилі.

Древнє русло Дінця.

Понад ним, як сторожа, —

Дуби-могікани

І на хвилях

Все той же вогонь багреця…

Та ще з давніх рукописів

Зринуть ті роки:

Голод, мор

І розбійницькі орди татар.

Монастирського поля

Роздолля широке,

А на ньому —

Кріпацької праці тягар.

Кажуть, був тут філософ наш,

Бачився з другом,

Розділяв з ним, як хліб,

Бунтівничий порив.

Скільки дум нелегких

В цім краю передумав,

Скільки болю

В засмучене серце вмістив!

Лиш у мрії сягав він

За сиві тумани,

Де, розправивши плечі,

Всміхавсь трудівник.

Ще й не чулось в тій мрії

Гудіння комбайнів,

Ще йому і не вгадувавсь

Атомний вік.

Та вогонь доброти,

Думи віщої сила

Недаремно

В поетовім серці жили —

Як проміння зорі,

Що крізь морок світило,

Їх віки через далеч

До нас донесли.

 

Простіть

Конвалій красу некрикливу, цнотливу,

Розливи п’янкі, різнобарвні бузку,

І рідних акацій духмяную зливу

Несе мені пам’ять, як згадку легку.

 

Вони розливались густим ароматом

Лиш там, в Святогір’ї, у ріднім краю.

І серце болить, що давно не була там

І вже не побачу свій край у маю.

 

Сиджу, мов прикута, в чужій мені хаті,

Забувши навік свою легку ходу.

Дуби мої, сосни і верби крислаті,

Простіть, що й прощатись до вас не прийду.

 

Воно невмолиме, природи веління —

Приходить кінець на цім світі всьому,

Я світле й прекрасне останнє видіння

Землі моїх предків з собою візьму.

 

Не тремти, моя берізонько

Вдарив грім важкий, розкотистий,

Рвучко вітер налетів,

У берези білокорої

Кожен лист затріпотів.

Затремтіла, мов злякалася

Невблаганної грози,

З листя краплі покотилися,

Що подібні до сльози.

Не тремти, моя берізонько,

Стій під зливою — не гнись.

Нам страшнішу бурю зносити

У житті прийшлось колись.

І повір мені, бо бачити

Вже багато довелось, —

Не стає могутнім дерево

Те, що виросло без гроз.

Ти, громами загартована,

Довгі роки простоїш.

Тож не гнись, моя берізонько,

Стій під зливою пряміш!

Dounload PDF

Відгуки читачів