«Арабська весна» і зовнішня політика України

Заянчковський В. Є., слухач Дипломатичної академії України при МЗС України


«Арабською весною» називають хвилю народних протестів, що розпочалася 17 грудня 2010 р. у Тунісі та протягом наступного року супроводжувалася поваленням паніаних режимів у Тунісі, Єгипті, Лівії та Ємені, масовими заворушеннями в Алжирі, Іраку, Йорданії, Кувейті та Марокко, Лівані, Мавританії, Омані, Саудівській Аравії, Судані, Ірані, ОАЕ та Західній Сахарі, повстаннями шиїтів у Бахрейні та початком громадянської війни в Сирії. Одним із результатів цих подій став прихід до влади демократично обраних режимів, перемога на парламентських виборах поміркованих ісламістських сил, активізація радикальних ісламських угрупувань, таких як «Аль-Каїда», тощо. Оновлення політичних еліт супроводжувалося зміною зовнішньополітичних орієнтирів, посиленням антиамериканських настроїв країн «арабської весни».

 

Під час цих подій змінювалася система регіональних міжнародних відносин: рушилися традиційні союзницькі та конкурентні зв’язки, змінювався баланс сил, зокрема посилювалися традиційні центри регіонального впливу, такі як Саудівська Аравія чи Туреччина, стверджувалися нові регіональні лідери, такі як Катар. Відповідно, зменшувалася вага таких традиційних гравців, як Сирія, Лівія, послабла роль Єгипту тощо. Серед прикладів таких змін можна вказати на пропозицію Туреччини Єгипту створити новий союз, «вісь демократії», яка б сприяла розвитку всього близькосхідного регіону, ініціативу Єгипту щодо створення арабського аналогу НАТО тощо.

Вважається, що події «арабської весни» надихнули палестинських лідерів на подання заявки стосовно визнання державності Палестини в ООН.

Для країн Заходу та Західної Європи ці події стали серйозним викликом їхнім економічним інтересам та інтересам безпеки, викликали нову хвилю міграції на європейський континент. 

Таким чином, в умовах, коли «арабська весна» докорінно змінила геополітичну картину Близькосхідного регіону, природно постає питання, яким чином українська дипломатія могла б скористатися змінами ситуації.

 

Протягом усього перебігу подій «арабської весни» позиція України стосовно різних країн коливалася від поміркованої, обережно-активної до стриманої, а часом й пасивної. Основна зовнішньополітична активність зосереджувалася на периферії «арабської весни». Однак у будь-якому випадку вона була виваженою та прорахованою. У цей складний період українській дипломатії вдалося зберегти гідність держави та уникнути зовнішньополітичних провалів.

Для осмислення зовнішньополітичної поведінки України в цей бурхливий час варто звернути увагу на такі об’єктивні моменти.

Регіон Близького Сходу та Північної Африки на час зазначених подій став, окрім арени власне соціальних протестів, центром перетину та зіткнення інтересів потужних світових та регіональних гравців, політичний вплив та  фінансово-економічна потужність яких були значно вищими, ніж у України. За  таких умов будь-яка активна позиція України, безумовно, зіткнулася б із протидією тих чи інших ключових світових гравців (США, ЄС, Росія),  позиції яких досить часто були у суперечливими. Саме цього й намагалася уникнути Україна. Така позиція, з одного боку, зумовлена відсутністю матеріальних ресурсів для відповідних зовнішньополітичних амбіцій, а з іншого боку – суперечностями, що супроводжують прагнення інтегруватися «до європейського  політичного, економічного та   правового   простору   з  метою  набуття  членства  в Європейському Союзі» [1] з необхідністю зберігати конструктивні відносини з Росією.

За таких умов українська дипломатія природно зосередилася на питаннях захисту та безпеки українських громадян в умовах внутрішніх конфліктів у країнах «арабської весни». Перед Україною, по суті, вперше постала потреба ефективно захистити значну кількість своїх громадян в умовах масштабних соціальних криз та збройних конфліктів.

Найбільш гарячими точками стали Єгипет, Лівія, Ємен, Сирія. Для порятунку громадян України були задіяні літаки МНС та судна військово-морського флоту.

Апогеєм цієї діяльності можна вважати операцію з порятунку українських громадян за участі десантного корабля «Костянтин Ольшанський», відрядженого до Лівії за ініціативи МЗС. Були врятовані 274 особи — громадяни України та інших держав [2].

Проте навіть за складних умов збройного конфлікту розвиток відносин між Україною та Лівією продовжувався. Політичний діалог підтримували як з представниками Джамагирії, так і з членами опозиційної Національної перехідної ради, яка згодом трансформувалася в легітимну лівійську владу. Контакти з лівійською опозицію українська сторона розпочала ще у червні 2011 р. — за три місяці до падіння режиму Муаммара Каддафі. При цьому українська сторона виходила з пріоритетності захисту прав та інтересів громадян України, які працюють у Лівії.

1 вересня 2011 р. Україна заявила про офіційне визнання НПР Лівії єдиним легітимним представником лівійського народу. У визнанні лівійського повстанського уряду Україна виявила обережність: якщо, наприклад, Об’єднані Арабські Емірати та Федеративна Республіка Німеччина визнали Національний перехідний уряд Лівії 14 червня 2011 р., Великобританія — 27 липня 2011 р., то Україна — 1 вересня 2011 р.

Ситуація у відносинах з новим лівійським урядом ускладнювалась наявністю групи українських громадян, які перебували під судовим переслідуванням за звинуваченнями в участі у лівійському конфлікті на боці урядових сил. На думку деяких експертів, зволікання з визнанням революційних сил Лівії призвело до того, що понад 20 українських громадян було засуджено новою лівійською владою [4].

Надання гуманітарної допомоги Лівії  мало також сприяти успішному вирішенню питання звільнення українських громадян.

19–25 жовтня 2011 р. українська делегація передала лівійській стороні гуманітарну допомогу, що складалася з гуманітарного вантажу, роботи групи українських медичних фахівців в одній із лівійських лікарень впродовж одного місяця, лікування за рахунок української сторони 11 громадян Лівії, потерпілих внаслідок бойових дій. Однак навіть цей зовнішньополітичний крок доброї волі не призвів до успішного вирішення долі українських громадян у Лівії [3].

Україна посіла нейтральну та неупереджену позицію стосовно подій у Сирії та не раз закликала сторони конфлікту відмовитися від застосування насильства, вирішити наявні суперечності мирним шляхом. МЗС України неодноразово засуджував терористичні акти на території Сирії.

Особливу увагу Україна приділяє гуманітарному аспекту сирійського конфлікту. Одним із ключових завдань наша держава вважає захист цивільного населення, мирних жителів, дітей і жінок. Так, у вересні 2012 р. Президент України підписав указ про надання гуманітарної допомоги  окремим державам регіону Близького Сходу, на територіях яких перебувають особи, постраждалі внаслідок збройного конфлікту в Сирійській Арабській Республіці через механізми ООН. Уряд України виділив на видання гуманітарної допомоги 1 мільйон гривень [5].

При цьому українська дипломатія підтримує контакти як з офіційною владою Дамаска, так і з сирійською опозицією.

Однак, як і у випадку з Лівією, основний акцент в діяльності українських дипломатів роблять на безпеці українських громадян, що перебувають на території країни в умовах громадянської війни, їх своєчасній та безпечній евакуації у критичних ситуаціях.

У відносинах з Саудівською Аравією для української дипломатії «арабська весна» відкрила епоху нових можливостей. Саме ця країна, на нашу думку, може стати «опорною точкою» України як для забезпечення її зовнішньополітичної присутності на Близькому Сході, так і в розбудові двосторонніх зв’язків з країнами регіону. Таку саму ключову роль можуть відіграти Туреччина та Єгипет.

Справжній прорив відбувся у відносинах України з Об’єднаними Арабськими Еміратами та Катаром.

Наприкінці листопада 2012 р. Президент України В. Ф. Янукович відвідав з офіційним візитом ОАЕ. 26 листопада 2012 р. в Абу-Дабівідбулися переговори Президента України з Президентом ОАЕ шейхом Х. З. Аль-Нагаяном.   

19 жовтня 2011 р. відбувся перший в історії двосторонніх відносин візит до України  Еміра Держави Катар шейха Хамада бін Халіфи Аль-Тані.

Уже через рік Катар відвідав Президент України В. Янукович. Одним із центральних питань зустрічі з еміром Катару було обговорення можливостей постачання до України скрапленого газу. У ході візиту Президент України взяв участь у презентації національних проектів та інвестиційних можливостей нашої держави [6].

12 березня 2013 р. Україна відкрила в Катарі своє посольство.

На тлі пожвавлення відносин з Саудівською Аравією, Йорданією, Катаром та ОАЕ втратили динаміку українсько-єгипетські відносини. Очевидно, Україна посіла вичікувальну позицію через  прихід до влади в Єгипті ісламістських сил. Схожа ситуація склалася у відносинах з Єменом, Оманом та Алжиром.

У цьому зв’язку варто зазначити, що хоча регіон БСПА в системі політичних інтересів України об’єктивно обіймає важливе місце, у зовнішньополітичній практиці нашої держави, цей напрямок все-таки поступається за активністю зв’язкам з Росією, США, країнами Західної Європи, а останнім часом й Азійсько-Тихоокеанського регіону.

Процес осмислення подій «арабської весни» та їхній зв’язок з національними інтересами України ще триває, оскільки не завершені процеси, які були започатковані в ході цих подій. Ще не знайшли логічного завершення події в Сирії, Йорданії, Єгипті тощо. 

Зміст останніх офіційних заяв лише підкреслив відсутність чіткого бачення Україною своїх перспектив в контексті «арабської весни».

Із інтерв’ю К. Грищенка газеті «День»: «…активізація зовнішньої політики України на тих напрямах, де особливо пожвавлюються світова економіка та міжнародне життя. Наголос — на пріоритетному розвитку відносин із Китаєм, Туреччиною, Індією…» [7].

Що стосується намагань експертного співтовариства осмислити «арабську весну» весну і місце України в цьому явищі, наведемо приклад публікації О. Полторакова «Сучасний близькосхідний пасьянс: місце та роль української карти»: «У подібному контексті чи не стає "арабська весна" принаймні опосередкованим чинником зменшення уваги Заходу стосовно регіону, до якого належить Україна? І в породжуваному згаданими процесами новому переділі світу де опиниться Україна?» [8].

У тому ж виданні В. Швед у статті «Близькосхідна політика України: нові виклики» від 27.09.2011 висловив упевненість,  що Україні не слід зменшувати свою політичну присутність в країнах «арабської весни». Він наголошує, що «якщо ми хочемо постачання скрапленого газу з Катару, плануємо розвивати дуже серйозні відносини із Саудівською Аравією, то маємо розуміти, на чиєму боці ці країни. Тому не можна, з одного боку, пасивно підтримувати режим Асада чи робити вигляд, що це нас не стосується, а з іншого боку, сподіватися на успішний розвиток переговорного процесу і співробітництва із Саудівською Аравією, Катаром та іншими країнами, які фактично є в епіцентрі «арабської весни», є її лідерами та мотором» [9].

Ми підтримуємо таку точку зору, вважаючи, що у нових геополітичних реаліях роль власне місцевих лідерів в регіоні увиразнюватиметься, а роль таких зовнішніх акторів, як США, Росія, ЄС, поступово слабшатиме. Спостерігається тенденція переходу БСПА у «зону відповідальності» таких країн, як Туреччина, Саудівська Аравія, Єгипет, Катар. У свою чергу, це може посилити інтеграційні тенденції і ще раз змінити геополітичне обличчя регіону після завершення подій «арабської весни».

Окрім власне вироблення позиції України на Близькому Сході, варто звернути увагу й на вплив «арабської весни» на політику нашої держави в її внутрішньополітичному вимірі та формування нового зовнішньополітичного середовища навколо України.

У своєму  блозі К. Грищенко розмістив  «Роздуми про «арабську весну», що з’явився на початку грудня 2012 р., де зазначив: «Нова хвиля змін, яку ми спостерігаємо в Сирії та Ємені, викликає ще більше занепокоєння через масовість жертв, нездатність влади до компромісів із суспільством, активізацію фундаменталістів і незрозумілість того, хто саме прийде на зміну чинним главам державам.

…коли старі лідери йдуть, система їх влади зникає, а демократія оголошується рушійною силою змін. Як забезпечити, щоб до влади прийшли не авторитарні правителі, не затяті популісти і не екстремісти, а лідери, здатні побудувати нові демократичні держави?

Універсального рецепту, звісно, немає, але три основних принципи можна виокремити:

- суспільний рух за зміни повинен мати зрозумілих лідерів, готових взяти на себе відповідальність за розвиток ситуації в країні;

- руйнування авторитарної системи влади саме по собі не є гарантією ефективних демократичних змін; для цього, як мінімум, потрібен широкий консенсус національної еліти щодо вектора подальшого розвитку країни;

- суспільство несе відповідальність за ті зміни, яких воно вимагає і досягає, воно має бути готовим до здійснення болісних, але вкрай необхідних реформ» [10].

У зовнішньополітичному контексті, події «арабської весни» засвідчили кризу європейської політики сусідства, передусім на середньоземноморському напрямку, яка базувалася на розвитку відносин з авторитарними режимами. Це спонукало до ревізії принципів зовнішньої політики ЄС на Близькому Сході та у Північній Африці. Нові підходи ЄС базуються на стимулах: ті країни, які йтимуть далі і швидше шляхом реформ, зможуть сподіватися на більшу підтримку з боку ЄС [11].

Водночас відбулася відповідна ревізія політики сусідства ЄС у Східному напрямі через посилення авторитарних тенденцій в Росії, Білорусії та Україні.

Новий підхід ЄС до своїх сусідів — як південних, так і східних — базується на принципах взаємної відповідальності та спільної відданості універсальним цінностям свободи, демократії, поваги до прав людини, основоположним свободам та верховенству права. Підтримка Європейським Союзом економічного розвитку країн-партнерів, як і загалом перспективи політичної співпраці та економічної інтеграції з ЄС, відтепер залежать від їхнього прогресу на шляху реформ. Підтримка надаватиметься відповідно до потреб кожного партнера, що має намір втілювати реформи та ефективно співпрацювати з ЄС, і може бути зупинена у випадку відмови від реформ.В основі цього прагматичного підходу лежить принцип «більше за більше», згідно з яким практична допомога ЄС сусіднім державам визначатиметься не географічним положенням, а виключно прогресом у проведенні реформ [12].

Таким чином,  «арабська весна» як явище міжнародних відносин не пройшла повз України. За цих складних умов українська дипломатія зайняла виважену, добре прораховану позицію, завдяки чому їй вдалося уникнути провалів, серйозних прорахунків. Так, внаслідок об’єктивної неможливості виступити активним зовнішнім учасником подій «арабської весни» Україна зосередилася на захисті інтересів українських громадян, що до певної міри підкреслило реактивність української зовнішньої політики.

У цей період Україна виявила обережну активність та конструктивні підходи у відносинах з Лівією та Сирією. У відносинах з такими країнами, як Катар, Йорданія, Саудівська Аравія, Туреччина, Об’єднані Арабські Емірати, «арабська весна» стала каталізатором співробітництва, пошуку нових можливостей для співпраці. Водночас недостатньо виправданим виглядає втрата динаміки українсько-єгипетських відносин.

Несприятливо позначається на позиції України відсутність чіткої формалізованої стратегії позиціювання в регіоні БСПА. Процес осмислення інтересів України в контексті подій «арабської весни» ще далекий від свого завершення.  

 

Література

1. Закон України Про засади внутрішньої і зовнішньої політики від 1 липня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 2010. — № 40. — Ст. 527.

2. Відкрита лекція Міністра закордонних справ України К. І. Грищенка у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. (Київ, 10 лютого 2012 р.). — http://mfa.gov.ua/ua/about-mfa/minister/speeches.

3. Політичні відносини між Україною та Лівією. — http://libya.mfa.gov.ua/ua/ukraine-ly/diplomacy.

4. М. Сірук. Точка неповернення //День. — 2012. —№ 114, 5 липня.

5 Указ Президента України № 561/2012 «Про надання гуманітарної допомоги» від 26 вересня 2012 р.

6 http://oae.mfa.gov.ua/ua/press-center/news/9035-pid-golovuvannyam-prezidenta-ukrajini-ta-jemira-kataru-vidbulisya-ukrajinsyko-katarsyki-peregovori.

7. Грищенко К. Рецепти успіху для української дипломатії //День. — 2011. —№ 234, 22 грудня.

8. http://uaforeignaffairs.com/ua/blog/usi-blogi/view/article/suchasnii-blizkoskhidnii-pasjans-misce-ta-rol-ukrajin/.

9. http://blogs.ukrinform.gov.ua/users/kostyantin-grishchenko;

10. Солодкий С. // «Арабська весна». Українські приморозки //Дзеркало тижня. — 2011. — № 9, 11 березня.

11. Грищенко К., Фюле Ш. Перегляд ЄПС як вікно можливостей для «Східного партнерства» //Дзеркало тижня. — 2011. —22 липня. 

Dounload PDF

Відгуки читачів