Антропонімічна система сучасної української мови (на матеріалі прізвищ та прізвиськ села Осьмаки Менського району Чернігівської області)

А. І. Сердюк, учениця 11-А кл. Керівник: Л. О. Макуха, учитель української мови та літератури, Менська районна гімназія, Чернігівська обл.

 


Шановні колеги, пропонуємо вашій увазі фрагменти учнівської роботи МАН, виконану в річищі української антропонімії. Текст подано в редакторській версії.

 

Вступ

 

Особові назви виникають у мові кожного народу в різні періоди, серед різних соціальних прошарків, з різних причин і творяться за допомогою найрізноманітніших мовних засобів. Відомий дослідник слов’янської антропонімії М. Морошкін, посилаючись на своїх попередників К. Вейнгольда та Й. Коллара, зазначав, що «особові назви мають важливе значення не тільки як матеріал мови, але і як пам’ятка народних поглядів, понять і уявлень, а в них нерідко відображений дух народу краще від інших історичних пам’яток; у цьому випадку імена служать скороченою історією внутрішнього народного побуту і духу» [26, с. 11]. Саме тому ономастика взагалі й антропонімія зокрема дають цікаву й надійну інформацію для наук різних гуманітарних профілів.

 

Уся сукупність власних імен називається ономастикою, а відповідна галузь, яка вивчає систему особових імен, — антропонімікою. Вона є важливим джерелом дослідження лексичного багатства мови, адже в її скарбниці є назви різних предметів і понять, що давно вже перестали вживати, зникли з життя. Тож науковий опис українських прізвищ та прізвиськ є актуальним дослідницьким завданням.

 

Об’єкт дослідження — українські прізвища та прізвиська.

 

Предмет— етимологія прізвищ й прізвиськ жителів села Осьмаки Менського району Чернігівської області.

 

Мета роботи — з’ясувати джерела походження прізвищ та прізвиськ окремого населеного пункту Чернігівщини.

 

Окреслена мета передбачає виконання таких завдань:

1) дослідити історію виникнення українських прізвищ;

2) виявити джерела виникнення прізвищ означеного регіону;

3) проаналізувати способи творення цих прізвищ;

4) простежити особливості семантичного наповнення прізвиськ.

 

Особливе місце в розвитку української антропонімії посідає праця І. Франка «Причинки до української ономастики». Зазначена праця «багата фактичним матеріалом, цікавими думками й спостереженнями. Вона мала великий вплив на дальший розвиток української ономастики» [26, с. 27]. Заслуговують також на увагу підрозділ «Імена і назвиська руського міщанства» праці І. Крип’якевича «Львівська Русь в першій половині ХVІ в.», розвідка М. Зубрицького «Імена, назви і прозвища у селян с. Мшанця, Старосамбірського повіта», статті М. Корниловича «Огляд народних родових прізвищ на Холмщині і Підляшші» та «Народна родова ономастика на Волині наприкінці ХVІІІ ст. і в 1-й половині ХІХ ст.».

 

Справжнє пожвавлення в дослідженні української антропології припадає на 50-ті роки ХХ століття. Після опублікування статті В. Коломієць і О. Мельничука «Прізвища на -ов, -ев(-ів) та -ин, -ін в українській мові» (1951) дедалі частіше з’являються розвідки з української антропонімії. На окрему увагу заслуговують праці Л. Гумецької, І. Сухомлина, П. Чучки. Варто згадати роботи Ю. Редька «Довідник українських прізвищ», «Сучасні українські прізвища», М. Худаша «З історії української антропонімії», Л. Т. Масенко «Українські імена й прізвища» та низка інших. Сьогодні багато питань української антропонімії перебувають у колі наукових зацікавлень мовознавців.

 

З історії виникнення українських прізвищ

 

У системі українських власних найменувань, що склалася протягом минулих віків, відтворено різні аспекти народного життя на різних історичних етапах. Тому прізвища є одним із важливих джерел для дослідження мови, історії, матеріальної й духовної культури нашого народу.

 

То що ж таке прізвище? Які його ознаки? Коли воно з’явилося в українців?

 

Прізвище — це набуте одразу після народження в спадок від батька або (у передбачених законом випадках) матері офіційно закріплене за конкретним родом незмінне спадкове найменування особи, яке під час реєстрування шлюбу переходить від чоловіка до дружини або навпаки і в офіційній практиці називання в обов’язковому порядку додається до власного імені й назви по батькові [26, с. 87].

 

Юридична енциклопедія подає таке визначення: «Прізвище — родове найменування особи, яке разом з особистим ім’ям індивідуалізує людину. Є одним з особистих прав громадянина. Реєструється шляхом внесення запису в державних органах реєстрації актів цивільного стану. Прізвище дитини визначають за прізвищем батьків» [31, с. 144].

 

Як бачимо, і мовознавці, і юристи знаходять у цьому найменуванні особи багато спільного, підтверджуючи слова І. Франка: «Імена і прозвища здавна призвані немаловажним матеріалом як для філолога в пізнанні самої структури мови, так і для історика та етнолога. Історик віднаходить у них сліди певних історичних мандрівок, колонізації, мішання народностей і боротьби соціальних клас, а етнолог слідить по ним розвій певних національних та громадських інституцій і уподобань, еволюцію родинного та громадського життя, знань, ремесел і відповідних їм звичаїв та вірувань» [18, с. 11].

 

Процес виникнення й усталення українських прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу. Як засвідчують давні літописи, за часів Київської Русі були поширені імена Олег, Володимир, Ольга. Інколи додавали до них назву по батькові: Ігор Святославич, Всеволод Ярославич, а ще пізніше до імен почали додавати назви, які були більше схожими на індивідуальні прізвиська, тому що не мали головної ознаки сучасного прізвища — не були спадковими найменуваннями.

 

Прізвища в сучасному розумінні вперше з’являються в українських пам’ятках ділової мови (грамотах ХІV-ХV ст.): князь Іван Васильович Чорторийський.

 

Найраніше спадкові родові назви виникли в середовищі вищих верств феодального суспільства — князів, магнатів, власників земельних володінь і маєтків. Вони купували й продавали землі, передавали їх у спадок своїм дітям, а такі дії потребували оформлення певних юридичних документів, самого тільки імені для цього було вже замало.

 

Часто такі прізвища утворювались від назви населених пунктів або інших географічних назв. Як зазначає М. Худаш, «є численні докази того, що назви представників феодальної верхівки на -ський, -цький, -зький, особливо в ХІV-ХVІ ст., у більшості випадків — це назви за певним населеним пунктом, що був місцем проживання князя й тому вважався центром феодального володіння, а такі назви представників соціальних низів та середніх станів у більшості прямо вказували на місце їхнього походження» [26, с. 138].

 

Потреба в оформленні юридичних документів призвела до появи прізвищ у жителів міст — вільних людей, які займалися торгівлею або якимсь ремеслом, були власниками будинків, належали до ремісничих цехів, платили податки. Протягом ХVІ-ХVІІ століть родові прізвища закріпилися серед більшості міщан.

 

Трохи пізніше прізвищами в обов’язковому порядку почали наділяти духовенство. А. Коваль зазначає: «1732 року було встановлено правило: кожен, хто закінчує духовну семінарію, має вийти з неї з прізвищем. Усі такі прізвища мали одну форму — вони закінчувалися на -ський. Якщо в семінариста було прізвище або прізвисько, до нього додавався суфікс -(ов)ський (Розум — Розумовський), суфікс міг додаватися до імені батька (Федір — Федоровський), до назви села (Березів — Березовський), давалися прізвища й за назвою церкви, церковної парафії (церква св. Тройці — Троїцький)» [12, с. 204].

 

Із 70-х років ХVІІІ століття вводять звичай давати прізвища бурсакам за церковними святами (Введенський, Воскресенський, Покровський та ін.).

 

Основна ж маса населення України — селянство — тривалий час залишалася без прізвищ, оскільки більшість були кріпаками й ніяких юридичних документів не мали. У другій половині ХVІІІ століття, коли була впроваджена обов’язкова служба як у російській, так і в австрійській арміях, новобранців обов’язково записували на прізвище (найчастіше це було вуличне прізвисько).

 

П. Чучка визначає глобальні ознаки, притаманні сучасному прізвищу:

1) Юридична обов’язковість. Нині прізвище — це обов’язковий знак офіційної ідентифікації кожного громадянина (причому найголовніший), який фігурує в усіх документах відповідної особи.

2) Родинна спадковість. Прізвище — багатопоколінний родинний знак, який у кожному суспільстві передають у спадок від голови родини до його дітей та онуків відповідно до закону сімейного права певної держави.

3) Часова стабільність. Прізвище закріплюється за родиною один раз назавжди. Саме ця ознака юридично забезпечує кожному прізвищу можливість бути виразником тяглості зв’язку між поколіннями.

4) Мінімальне звукове варіювання. Одне й те саме прізвище має вживатися в тому ж звуковому вигляді. В Україні відхилення від цієї вимоги допускається лише за необхідності родо-статевого розрізнення осіб (наприклад, прізвище чоловіка Біленький, а жінки — Біленька) та у випадках, коли цього вимагає морфонологія мови, зокрема обов’язкові чергування голосних або приголосних звуків при відмінюванні деяких прізвищ (наприклад, Бороледа — Борід, Кремінь — Кременя).

5) Максимально можлива індивідуалізація кожного прізвища» [30, с. 23].

 

З джерел походження прізвищ села Осьмаки

 

Історія села Осьмаки

 

Село Осьмаки розташоване на берегах річки Мена. Станом на 1 січня 2000 року в селі нараховувалось 256 дворів і проживало 638 осіб. На околицях Осьмаків виявлені поселення епохи неоліту й бронзи та ранньослов’янське й давньоруське поселення.

 

Саме село відоме із середини ХVІІ століття. Воно було засноване внаслідок переселення селян-кріпаків із Полтавщини, які належали поміщику Магденку. Переселення було зумовлене тим, що поміщик переїхав жити в цей мальовничий край. Оскільки ХVІІ століття, як зазначалося вище, — це час формування прізвищ широких мас населення України, то можна зробити висновок, що більшість переселенців із Полтавщини мали особисті найменування, які згодом стануть прізвищами нинішніх осьмаківців, а прізвище поміщика Магденка уже на той час могло бути закріплене юридично, оскільки він був власником землі й, напевно, мав юридичні документи. Хоча це найменування серед жителів села на сьогодні не збереглося.

 

Нащадки поміщика, напевно, з якихось причин не надовго осіли на цих землях. А нинішні прізвища більшості осьмаківців, на нашу думку, віддзеркалюють не лише довколишню природу, повсякденну працю, побут, суспільно-політичний і економічний лад, матеріальну й духовну культуру, взаємозв’язки з іншими народами, психічний склад, світогляд жителів конкретного населеного пункту Чернігівщини, а й Полтавщини, звідки переселилися їхні предки.

 

Джерела творення прізвищ

Дослідники стверджують, що «матеріалом для творення українських прізвищ були чотири основні джерела:

а) імена;

б) назви місця проживання чи походження;

в) назви постійного заняття (професії);

г) індивідуальні ознаки (фізичні, психічні чи інші властивості) першого носія прізвища» [17, с. 34].

Розглянувши прізвища 638 жителів села Осьмаки, ми згрупували їх за цими джерелами походження.

 

Відіменні прізвища

 

За спостереженнями Ю. Редька, чоловічі імена стали твірною основою величезної кількості прізвищ: «Основою для творення українських відіменних прізвищ стало понад двісті власних імен» [17, с. 35). Чим уживанішим було ім’я, тим більше різновидів прізвищ від нього утворилося. Так, від імені Іван, найпоширенішого серед українського народу, утворилося до 130 найменувань. Від жіночих імен прізвища утворювали дуже рідко.

 

Таким чином, нащадки діставали прізвища від імені батька або діда, і тільки в окремих випадках, коли батько був невідомий або давно помер і весь тягар утримання сім’ї та виховання дітей несла мати, діти діставали прізвище від її імені.

 

Серед розглянутих нами прізвищ одну з найбільших груп (34 найменування) становлять відіменні. Усі вони утворені від чоловічих імен. Прізвища Гапон, Гринь, Мигаль, однозвучні з іменами, були первісно іменами основоположників родів, а згодом стали прізвиськами й прізвищами нащадків, не зазнавши жодної зміни. До цієї групи найменувань може, на нашу думку, належати й прізвище Веремій.

 

До названої групи належать й інші прізвища, утворені від чоловічих імен: Євтушенко, Захарченко, Кириленко, Костюченко, Кузьменко, Лазаренко, Максименко, Мартиненко, Мефоденко, Назаренко, Нікітченко, Омеляненко, Осипенко, Павленко, Прокопенко, Савченко, Федоренко, Хоменко, Макаревич, Савич, Кондратій, Михуля, Денисюк, Кирсанов.

 

Тож серед досліджуваних прізвищ одну з найбільших груп становлять відіменні — 34 найменувань. Усі розглянуті відіменні прізвища були утворені від чоловічих імен.

 

Прізвища, утворені від назви професії або за соціальною належністю

 

Значна частина українських прізвищ пов’язана із соціальною належністю або постійним заняттям свого першого носія. Це були назви, які чітко відрізняли окрему особу від її оточення. Зазначені прізвища, передані нащадкам, ставали спадковими, бо й сама професія дуже часто переходила з покоління в покоління.

 

Серед досліджуваних нами найменувань, утворені від назви професії або за соціальною належністю, становлять значну кількісну групу — 20 прізвищ.

 

Народні найменування давніх професій зберігають, зокрема, такі прізвища, як Бондаренко, Гончаренко, Коваленко, Кожедуб, Котляренко, Кравченко, Лутченко, Мельник, Прядко, Різник, Резниченко. До цієї групи також належать найменування Гайдай (застаріле вівчар), Машталірук (від машталір — візник).

 

Про те, що предки нинішніх осьмаківців перебували на службі в козацьких військах, у російській армії та жандармерії, свідчать прізвища Комель, Москаленко, Сердюк. Сьогодні важко пояснити, з яких причин одержав прізвище Гетьман його першоносій. Напевно, він належав до козаків і мав звичку керувати.

 

До названої групи, на нашу думку, може належати прізвище Огниський. Воно може походити або від слова «огниво» (кресало), або навіть «огнище» (князівський дім), тобто першоносій міг служити при князівському дворі. Походження найменування Фарапон сьогодні також пояснити важко. На нашу думку, воно може походити від імені Фарапон або від слова «фараон», яке селяни могли вимовляти на свій лад, і означає не титул царя в Стародавньому Єгипті, а вид азартної гри в карти або зневажливе прізвисько поліцая в царській Росії.

 

Більшість розглянутих прізвищ цієї групи зберігають назви ремесел або занять, які в наш час стали історизмами.

 

Прізвища, утворені за індивідуальними ознаками перших носіїв

 

Говорячи про походження сучасних українських прізвищ, не можна оминути й таке важливе їх джерело творення, як індивідуальні ознаки перших носіїв. Основою для творення цієї групи прізвищ була характерна особиста ознака, що виділяє людину з її оточення. Найменування такого типу виникли з первісних прізвиськ. Л. Масенко зазначає, що «прізвиська, зокрема й спадкові, були невід’ємною рисою сільського народного антропонімікону. Показово, що навіть офіційне закріплення прізвищ не змогло витіснити вуличні прізвиська, які дожили до нашого часу» [14, c. 32]. Отже, прізвиська виникли набагато раніше прізвищ і часто ставали джерелом творення останніх.

 

üВуличні прізвиська, значна частина яких побутує сьогодні в ролі офіційних прізвищ, належать до найколоритнішої групи особових найменувань. Вони є своєрідною енциклопедією народного побуту, звичаїв, духовної культури. У них яскраво відбився національний характер українця, його схильність до жарту, веселого, влучного слова.

 

Значеннєвий діапазон розглянутих нами прізвищ, утворених за індивідуальними ознаками першоносіїв, надзвичайно широкий. Зазначені найменування становлять найбільшу групу — 47 прізвищ.

За зовнішніми ознаками людини прізвища могли вказувати на зріст, будову тіла, на дуже розвинену або, навпаки, дефектну частину тіла: Костомахо (кістлявий), Носовець, Товстоп’ят, Щербатий; на каліцтво або якусь ваду: Храмець, Хропака, Саповський, Сапон; на волосся, зачіску: Космач, Руденко, Чернявський, Чуб.

 

Прізвище могло також вказувати на вдачу: Мирний; манеру поведінки або спосіб життя: Жужман (від жужмити або жужмом — складати без усякої системи, купою, все разом), Кланюк (від кланятися — принизливо просити чого-небудь, запобігати перед ким-небудь, підлещуватись до когось), Веремій (безладний рух, гомін), Жилка (талант, внутрішня здатність до виконання певної справи). Прізвище Манило, напевно, походить від слова «манити», що означає «викликати в когось бажання бути десь» або «вабити» (синонім до «манити») — привертати увагу приємним виглядом, красою.

 

Л. Т. Масенко виділяє найменування, які походять від назв коней та волів, «володіння якими було настільки важливою обставиною селянського побуту, що характерні для тварини найменування за мастю чи якоюсь іншою ознакою односельці могли перенести на її господаря» [14, с. 36]. Серед розглянутих нами прізвищ так могли виникнути Бурий, Сірий.

 

Найзагадковішу групу становлять прізвища, утворені від назв тварин, комах, рослин, явищ природи та ін. Одну з причин творення таких прізвищ наводить М. Худаш: «Найбільш популярним серед повір’їв було забобонне переконання, що в природі й навколишньому оточенні існують предмети і явища, особливо живі істоти і рослини, яких не любить «нечиста сила», які нейтралізують усякі чари, уроки тощо. Отже, якщо назвою, та ще й успішно вибраною з таких предметів, явищ, живих істот чи рослин, назвати дитину, то саме це ім’я правитиме їй за надійний захист. З уваги саме на характер цього забобонного спрямування власних імен даного розряду відстрашувати від своїх носіїв «нечисту силу» і смерть, відводити від них чари, лихі побажання і т. ін., їх можна було б умовно назвати відстрашувально-захисними» [27, с. 168].

 

Серед розглянутих нами прізвищ до цієї групи можна віднести й найменування, утворені від

  • назв тварин: Ведмідь, Медвідь, Барановський;
  • птахів: Ворона, Крук, Кулик, Соколенко, прізвище Сенча може походити від назви пташки сенчик, а Бушак від бушель (діалектне лелека);
  • комах: Муха;
  • рослин, їх частин або груп рослин: Гречуха, Грибань, Стародуб, Цибулько, Чортополох;
  • страв і продуктів споживання: Сливко, Хліб;
  • природних явищ: Роса, Мороз;
  • період дня: Вечеря;
  • назв предметів домашнього вжитку: Коряк (ківш).

 

Прізвище Кугук може походити від діалектного слова «куга» — назви водяної та болотяної рослини, діалектної назви рогозу або ж від вигуку «кугу», а Валуй від — «валувати», тобто голосно кричати, або [в о л у й] — вид гриба, сироїжка, смердючка.

 

Більшість перерахованих найменувань нагадують язичницькі імена наших пращурів. Отже, використання назв фауни та флори для творення прізвищ свідчить про збереження давньослов’янських принципів номінації, які формувалися ще в дохристиянські часи, коли наші предки вірили в те, що звірі й птахи передають свої якості названій особі. П. Чучка зауважує, що «ім’я людини у свідомості давніх українців — це не беззмістовний звуковий комплекс незрозумілої структури. Довічний супутник особи мав бути милозвучним і промовистим словом, яке, успішно виконуючи номінативну функцію, ще й містило позитивну характеристику індивіда, служило щирим побажанням, дарунком, оберегом, визначало місце особи в родині та громаді. Давні українці вірили в магічну силу імені, вірили, що від імені дитини залежить подальша доля, здоров’я, щастя, добробут. Саме тому в ім’я маляти вони прагнули вкласти те найкраще, що мали, знали й що хотіли бачити в ній» [29, с. 20].

 

Група прізвищ, утворених за індивідуальними ознаками перших носіїв, є найчисленнішою (47 найменувань) і найколоритнішою. Саме ці прізвища найяскравіше відображають національний характер українців, їхні найдавніші вірування.

 

Прізвища, утворені від назви місця проживання чи походження

 

Походження прізвищ від топонімічної назви сьогодні не завжди можна встановити. Найменшу групу серед досліджуваних становлять найменування, утворені від назви місцевості, де проживав або звідки походив основоположник роду. Зазначені прізвища вказують на національне походження : Литвиненко; на назву території: Верховина; на місце, де хтось проживав: Песоцький. Варто зазначити, що прізвище Песоцький досить поширене серед жителів села і є яскравим відображенням геологічної характеристики місцевості.

 

Прізвище Москаленко, на нашу думку, могло бути первісно найменуванням нащадків росіянина, але, найвірогідніше, походить від прізвища людини, яка служила в російській царській армії, адже москалями в народі називали солдатів.

Тож серед досліджуваних прізвищ зазначена група є нечисленною, оскільки містить кілька найменувань.

 

Способи творення прізвищ

 

Словотвірну структуру прізвищ жителів села Осьмаки розглянемо, керуючись кількістю найменувань у кожній групі.

Серед прізвищ, утворених морфологічним способом, на першому місці стоять суфіксальні форми. Найтиповіші українські прізвища — із суфіксом -енк(о). Поширені вони в усіх областях України, але, за твердженням мовознавців, найпослідовніше — у північно-східних. Ю. Редько дослідив, що «перше місце за кількістю носіїв прізвищ на -енко посідає Чернігівська область — 31,1 відсотка» [17, c. 43].

 

Колись цей афікс мав значення «чийсь син», тобто прізвище Іваненко означало «син Івана». Це значення суфікса вказує на однаковий підхід до творення прізвищ представників різних народів. На думку І. Вихованця, «якщо українець хотів відзначити, що дитина є сином свого батька, то використовував у прізвищах суфікси -енк-о або -ук. Росіяни брали для таких потреб суфікс -ов. Грузини вдаються до -швілі, вірмени — до -ян. Шотландці мають початкове мак-. Поняття «син свого батька» закріплювалося мовами світу по-різному. Але спосіб мислення у людей подібний» [4, c. 110].

 

Дослідивши 104 різновиди прізвищ жителів села Осьмаки, ми дійшли висновку: найчисленнішу групу — 32 найменування, або 33,28 % — становлять прізвища на -енк(о).

За етимологічними та семантичними особливостями прізвища цього типу можна поділити на кілька груп.

1) Більшість (21) найменувань серед розглянутих утворена від власних чоловічих імен: Василенко, Захарченко. Костюченко, Лазаренко, Омеляненко, Осипенко, Хоменко та ін.

2) Другу за кількістю групу становлять найменування, утворені від назви професії або заняття (8): Бондаренко, Гончаренко, Котляренко, Кравченко, Москаленко.

3) Від прізвиськ та назв місця походження утворено всього кілька прізвищ на -енк-о: Руденко, Соколенко, Литвиненко.

 

21 прізвище з розглянутих (21,84 %) становлять найменування, утворені лексико-семантичним способом. Вони співвідносяться з іменами, назвами занять, рослин, тварин, птахів, комах, страв, природніх явищ та ін.: Гапон, Гринь, Мигаль, Гайдай, Гетьман, Чуб, Ведмідь, Ворона, Крук, Кулик, Муха, Чортополох, Хліб, Роса, Мороз, Вечеря, Коряк, Верховина.

 

Незначну групу (5 найменувань) становлять прізвища, утворені за допомогою суфіксів -ськ-, -цьк-: Огниський, Садовський, Чернявський, Барановський, Песоцький. Вони вказують на індивідуальні особливості першоносія або місце його проживання.

 

Суфікси -ук-, -юк- означали зменшувальну назву й мали значення «син свого батька» або «підмайстер, помічник, учень». За твердженням Ю. Редька, «прізвища на -ук перше місце з-поміж усіх українців посідають у Рівненській (38,5 %), Волинській (33,6 %), Хмельницькій, Івано-Франківській областях» [18, c. 195]. Серед розглянутих нами до таких найменувань належать чотири: Денисюк, Машталірук, Кланюк, Кугук.

Деякі прізвища у формі повних прикметників із закінченнями в називному відмінку -ий (-ій) у чоловічих прізвищах та -а(-я) в жіночих утворені морфолого-синтаксичним способом: Щербатий, Мирний, Бурий, Сірий. Оскільки названі прізвища належать до розряду іменників, то можна зробити висновок, що відбулася субстантивація.

 

Троє осьмаківців мають прізвища, утворені синтаксично-морфологічним способом: Кожедуб, Товстоп’ят, Стародуб. У їх творенні відбулося поєднання основи прикметника з іменником.

 

Решта розглянутих нами прізвищ утворені за допомогою різних суфіксів, кожен із яких представлений кількома прикладами. Від дієслівної основи за допомогою суфікса -ник утворилися прізвища Мельник та Різник, що вказують на стале заняття. Використовувався й суфікс -к-: Прядко, Цибулько, Сливко, Жилка. Вони мають дещо зменшувально-іронічний відтінок. Зменшувально-пестливого відтінку надає суфікс -ець прізвищу Носовець, і навпаки, значення згрубілості має афікс -ах-: Костомахо.

 

У колі різноманітних словотворчих типів українських прізвищ певне місце посідають найменування із суфіксом -ій. Серед розглянутих нами 2 належать до зазначеної групи: Кондратій, Веремій. Суфікс -ій надає слову дещо згрубілого, зневажливого значення.

 

Суфікси -ан (-ань), -ач вживають у прізвищах на означення збільшеності чи згрубілості і є виразниками зневажливого, іронічного або фамільярного ставлення: Грибань, Жужман, Космач.

Розмовний характер з відтінком осуду або фамільярності мають суфікси -ух-,-ул-: Гречуха, Михуля.

М. Худаш зазначає, що «назвами по батькові на -ич, -ович, -евич іменувала себе переважно реміснича й купецька верхівка» [27, c. 134]. Серед розглянутих нами два прізвища цього типу — Макаревич, Савич.

 

Отже, розглянуті прізвища найчастіше творилися морфологічним способом. На першому місці — суфіксальні форми. Найтиповішими є прізвища з суфіксом -енк-. Одну з найбільших груп також становлять найменування, утворені лексико-семантичним способом.

 

Прізвиська жителів села Осьмаки

 

Мешканці багатьох українських сіл, крім прізвища, часто мають ще одне найменування — вуличне прізвисько, причому останнє нерідко є більш вживаним серед односельців. Л. Масенко у роботі «Українські імена і прізвища», посилаючись на автобіографічну повість В. Минка «Моя Минківка», наводить такий приклад: «Українське село вигадливе на прізвиська. Причепить кличку — і носи на здоров’я усе життя. Мій тато з юнацьких літ почав жити з трьома найменуваннями: Петро Минко — за метрикою, а Петро Школьниченко і Петро Святий — по-вуличному. Святим прозвали його за те, що він до старості співав у церкві на криласі і за все своє довге трудове життя не пив, не курив, ніколи погано не лаявся» [14, c. 32].

 

То що ж таке прізвисько?

Прізвиська — це особові назви, яких люди набувають у побутовому оточенні мимоволі, часто випадково, в різні періоди свого життя за тією чи іншою зовнішньою або внутрішньою властивістю чи якимсь незвичайним випадком, що з ними трапився, і під якими вони потім відомі лише в близькому оточенні [27, c. 83]. Якщо прізвище є офіційним, документальним найменуванням, то вуличне прізвисько побутує лише в усному мовленні.

 

Серед жителів села Осьмаки прізвиська мають представники різних вікових, соціальних груп. Одним із найпродуктивніших джерел творення прізвиськ, за нашими спостереженнями, стали офіційні назви осіб або їхніх рідних — прізвища та імена. Отже, прізвиська утворились від:

— прізвищ носія: Чубенко від прізвища Чуб, Суля (Суліменко), Булавка (Булах), Зьоля (Зеленський), Дємон (Дем’яненко), Дем’ян (Дем’яненко) Манілиха (Маніло), Максим (Максименко), Молочок (Молочко), Рудий (Руденок);

— дівочого прізвища жінки: Тралиха (Трало), Фесюнка (Фесюн);

— дівочого прізвища матері: Галушка, Муха;

— імені: Миколінка (Микола), Андрон (Андрій), Руль (Руслан);

— імені матері, діда або навіть прадіда: Йовга (від імені матері Ївга), Харитинчиха (мати — Харитина), Іллічів (ім’я по батькові прадіда — Ілліч),Остапович, Яша, Зосим (від імен дідів);

— імені по батькові чоловіка: Кондратовичка (Кіндратович), Карповичка (Карпович);

— прізвиськ предків: Жабин (від материного прізвиська Жаба), Люлеччин (дід курив люльку й мав прізвисько Люлечка), Сичов (від батькового прізвиська Сич — похмура людина);

— клички тварини: Свирид (у діда був кінь Свирид).

 

Причиною для творення прізвиська послугували певні особливості зовнішності людини. За зовнішнім виглядом прізвиська вказують:

— на колір волосся: Рижий, Білий;

— вроду: Піонія;

— національність: Армениха;

— схожість із представниками певної національності: Циганка, Будулай;

— схожість до кіногероїв: Віцин;

— якісь особливості статури, зросту, частин тіла: Банан (високий), Колок (високий і худорлявий), Пельмень (товстий), Колобок (повне, кругле обличчя);

— певні особливості або вади зовнішності: Лисак (лисий), Сом (має довгі вуса).

 

Прізвиська можуть вказувати на риси вдачі, манеру поведінки, розумові здібності, матеріальні статки: Льотчик, Джигіт, Мушка (жваві), Макака (сміхотливий), Леопольд (добрий), Кайдашиха (лайлива), Чєпа (прискіпливий), Індик (нерозбірливо говорить), Міністр (схильний усіма керувати, повчати), Зяма (прицмокує, коли говорить), Ленін (розумний), Бідна (незаможна). На смакові вподобання вказує прізвисько Куліш (його носій полюбляє готувати і їсти цю страву).

 

На походження прізвиська впливають рід занять, уподобання, якась особлива подія в житті: Голова (раніше працював головою колгоспу), Головиха (чоловік працював головою колгоспу), Чижик (співав пісню про Чижика), Пульвер (працював із пульверизатором), Пожарник (ще в дитинстві загасив пожежу), Джокер (добре вміє грає в карти), Вінтік (у дитинстві у всіх, хто їхав на базар, просив купити «вінтіків»), Кусюк (у дитинстві любив кусатися).

 

Прізвисько може утворитись і від назви місця проживання. Так, Попком називають одного з найстаріших жителів села, котрий усе життя прожив на Попівці. Прізвисько Кущова має жінка, яка живе на околиці села, зарослій різними кущами.

 

Отже, прізвисько — це неофіційне найменування, яке побутує лише в усному мовленні, відображає світогляд наших сучасників, умови їх життя. За джерелами творення прізвиська майже не відрізняються від прізвищ, за фонетичними й лексичними особливостями відображають мовлення жителів села.

 

На наш погляд, розглянуті прізвища й прізвиська є цікавим лексичним і етнографічним матеріалом, який доцільно використовувати під час вивчення історії села Осьмаки, життя його мешканців, їхніх традицій і звичаїв, а головне — мовних особливостей.

 

Література

1. Белей Л. Літературно-художня антропонімія // Українська мова і література в школі. — 1993. — № 7.

2. Белей Л. Про соціальне в українській антропонімії // Українська мова і література в школі. — 1990. — № 10.

3. Белей Л. Християнські імена в українській антропонімічній системі // Дивослово. — 2009. — №12.

4. Вихованець І. Р. Таїна слова. — К. : Радянська школа, 1990.

5. Гайдукевич Т. Коли сформувались українські прізвища // Жовтень. — 1987. — № 6.

6. Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. — К. : Вища школа, 1985.

7. Дзира І. Словотвірна структура та лексико-семантичні категорії прізвищ Північної Чернігівщини середини ХVІІ ст. // Сіверянський літопис. — 1996. — № 5.

8. Етимологічний словник української мови : В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. — К. : Наукова думка, 1983.

9. Желєзняк І. М. До історії українських прізвищ // Мовознавство. — 1976. — № 5.

10. Желєзняк І. М. Українські прізвища на -ист(-а, -ий) // Мовознавство. — 1975. — № 2.

11. Клименко Н. Ф. Як народжується слово. — К. : Радянська школа, 1991.

12. Коваль А. П. Слово про слово. — К. : Радянська школа, 1986.

13. Кужільний І. З історії прізвищ села Звеничів Ріпкинського району // Сіверянський літопис. — 2007. — № 4.

14. Масенко Л. Т. Українські імена і прізвища. — К. : Т-во «Знання» УРСР, 1990.

15. Неділько О. Д. Про утворення українських прізвищ // Українська мова в школі. — 1964. — № 9.

16. Поповський А. М. Дещиця про українські прізвища // Вивчаємо українську мову та літературу. — 2009. — № 14.

17. Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ. — К. : Радянська школа, 1969.

18. Редько Ю. К. Сучасні українські прізвища. — К. : Наукова думка, 1966.

19. Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей. — К. : Наук. думка, 1996.

20. Словник української мови : В 11 т. — К. : Наукова думка, 1971-1980.

21. Сухомлин І. Д. З історії українських прізвищ // Українська мова в школі. — 1965. — № 4.

22. Сухомлин І. Д. Походження та творення українських чоловічих прізвищ на -а, -я / Ономастика. — К. : Наукова думка, 1966.

23. Сухомлин І. Д., Редько Ю. К. Сучасні українські прізвища // Українська мова і література в школі. — 1967. — № 5.

24. Сучасна українська літературна мова. Стилістика / За заг. ред. академіка І. К. Білодіда. — К. : Наукова думка, 1973.

25. Українська лексика в історичному та ареальному аспектах. — К. : Наукова думка, 1991.

26. Худаш М. Л. З історії української антропонімії. — К. : Наукова думка, 1977.

27. Худаш М. Л. З історії формування і становлення українських прізвищ // Мовознавство. — 1969. — № 2.

28. Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. — К.: «Українська Радянська Енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1990.

29. Чучка П. Власне українські особові імена // Дивослово. — 2004. — № 4.

30. Чучка П. Глобальні, національні та регіональні ознаки прізвищ українців // Дивослово. — 2003. — № 10.

31. Юридична енциклопедія : в 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемчушенко (голова редкол.) та ін. — К. : Укр. енцикл., 1998. — Т. 5.

 

 

Dounload PDF

Відгуки читачів