Бережіть своїх батьків!

 

І. Ю. Смовська, м. Остер, Чернігівська обл.


 

У народі кажуть, що дорога, як доля: то замети, то ями, але може бути вона чистою й широкою. Сьогодні, їдучи додому з роботи, я не відомо чому, мимоволі пригадала своє дитинство. «Усі ми родом з дитинства», — казав А. де Сент-Екзюпері. Не можна сказати, що моє дитинство було лише радісним, але в душі залишилось дійсно прекрасним спогадом. Пригадалося все: лагідні материнські руки, ласкавий погляд блакитних очей та ніжний, стомлений, але люблячий батько. Так, це лише спогади, але які! Найдорожчі, наймиліші моєму серцю! Недарма говорять, що у серці погостювати неможливо, у ньому залишаються тільки на постійне місце проживання. І це дійсно так. Ці спогади дорожчі за все те матеріальне, чого ми так прагнемо у своєму житті. Чомусь саме сьогодні я замислилась над тим, що таке сім’я і яке це щастя її мати. Кажуть, що сім’я — це спорідненість не тільки по крові й тримається вона на тому, що, всупереч усьому, ми намагаємось бачити гарне одне в одному. І це так важливо. Але чому ми, вже дорослі діти, так часто забуваємо просто зателефонувати батькам, написати листівку, навідати? Невже рутина щоденного життя краде це все в нас? Тоді виникає питання: чи варта робота, незначні клопоти, матеріальні достатки батьківської любові, яку нічим не замінити?

 

Ще Пліній Старший казав, що «дім — це там, де твоє серце». Моє серце належить батькам, які подарували мені чудове дитинство. У моїй пам’яті спливає образ рідної домівки, що потопає у вишневому цвіті, рідний ставок, город, а поряд, як сонечко… Мати. У такі хвилини чомусь завжди хочеться плакати, чи то від жалю за дитинством, яке так швидко промайнуло,чи за рідним батьківським порогом, а, може, за тим, що ми не в змозі повернути молодість нашим батькам! «Жодні проблеми не страшні, якщо вдома тебе чекають люблячі люди»,— ці слова Шахрукха Кхана змушують замислитися над тим, яке все ж таки благо мати родину.

 

У великому місті людина часто втрачає своє власне «Я», призвичаюється до всіх, робить так, як всі. Їдучи сьогодні містом, мені в око впадали гарні вишукані будинки, а в пам’яті знов зринала рідна біла хатина, і я розумію, що вона найкраща в усьому світі. Здається, людина, встигнувши зробити все задумане, часто не оглядається назад, забуває про найдорожче. І тільки коли сивіють скроні, розуміє, що ні велика заробітня платня, ні простора квартира, ні керівна посада не в змозі замінити людині рідну домівку, дитинство, батьків… Тільки чому це розуміння приходить так пізно?

 

Сьогодні пригадується усе тільки хороше, бо, мабуть, навчили батьки пробачати людям, любити їх і пам’ятати те гарне, що пов’язує мене з ними. Цим і ще багато чим я завдячую саме батькам. Вони вивели мене в люди, навчили цінувати добро. А чим ми, діти, можемо їм віддячити? Своєю любов’ю до них. Як часто ми, ще діти, і вже дорослі, забуваємо про це. Розуміння цього простого, на перший погляд, правила і такого важливого приходить до нас не завжди вчасно. Найкраще, мабуть, розумієш тоді, коли сам стаєш батьком або матір’ю.

 

«Ви виходите?» — пролунало поряд, і повернуло мене в реальність. «Ви виходите чи ні?» — перепитав мене знову вже немолодий чоловік. «Ні, ні, я на наступній зупинці, на вокзалі, щоб встигнути…» Ніхто, мабуть, не зрозумів про що це я. На наступній зупинці я вийшла й побігла до вокзалу лише з однією метою: «Не спізнитися». А в голові метушилися слова: «Як хочеться, щоб любов, подарована батьками, поверталася до них у стократ. Бережіть своїх батьків! Поклоніться їм! Подякуйте за недоспані ночі, за сльози й посмішки, за тепле слово, подякуйте, доки не пізно».

Dounload PDF

Відгуки читачів