Теоретичні основи дослідження «усної історії» українців про Другу світову війну

 

Задорожна Л. В., канд. пед. наук, доцент кафедри історії України Криворізького педагогічного інституту, ДВНЗ «Криворізький національний університет»


 

Події Другої світової війни сучасна спільнота оцінює як такі, що завдали безліч страждань українському народу. Війна водночас стала величезною трагедією та важким випробуванням для кожного, хто її пережив. Саме тому у сучасних наукових публікаціях, присвячених подіям 1939–1945 рр., дедалі частіше звертається увага на те, що війна, окрім економічних збитків, завдала глибокої психологічної травми не одному поколінню людей [1–4]. Діти, онуки, правнуки тих, хто постраждав від соціальних потрясінь ХХ ст., несуть у собі біль минулих поколінь, навіть, якщо нічого не знають про них. Адже люди, що пережили війну, передають цю травму у спадок. Дослідники вважають, що багато негативних процесів в сучасному суспільстві пов’язано саме з небажанням визнати та усвідомити такий жахливий історичний досвід. Вони вказують на те, що в Україні історична пам'ять про минулу війну активно трансформується, еволюціонує, але ще докорінно не змінилася [1; С. 45]. Так відбувається, передусім, тому, що пам'ять про війну хоча і визнається духовно-історичним надбанням нашого народу, є надзвичайно складним, суперечливим, строкатим, багато в чому навіть парадоксальним феноменом, який «важко осягнути в чорно-білому спектрі й більш-менш однозначно оцінити [2; С. 3]». Як відзначає О. Є. Лисенко, «нове розуміння війни відштовхується не від однієї центральної ідеї, а від багатьох раціональностей, стратегій, втілюваних спільнотами, соціальними групами, родинами, індивідуумами [2; С. 9]». Ось чому у сучасних дослідженнях дедалі частіше «на перше місце висувається проблема інтерпретації емпіричного матеріалу [2; С. 7]», розв’язання якої надає дослідникам можливість нарешті приділити належну увагу ролі пересічної людини в історії, «дає змогу розкрити у всіх галузях людської діяльності істотні риси структури особистості, способи її світосприйняття, самосвідомості й поведінки. Сучасні історики дійшли згоди у тому, що «ігнорування особистісного вибору, мотиваційних чинників і життєвих стратегій робить неможливим глибоке проникнення у сутність історичного процесу [3; С. 7]».

 

Ще  2000 року видатний дослідник Другої світової війни в Україні М. В. Коваль писав: «Надмірнезвеличення значення тих чи інших керівних осіб — нерідко, як бачимо, посередніх і обмежених постатей — спричиняло недооцінку, а інколи й приниження ролі народних мас у війні. Наслідком було те, що виклад подій, по суті, не персоніфікувався. В історичних працях людей згадували переважно в описах героїчних вчинків і, до того ж, у вигляді реєстрів прізвищ, розміщених відповідно до посадових, соціальних категорій, заслуг тощо.Наукові праці рясно нашпиговані безликими прізвищами, а не людськими особистостями [4; С. 19]».

 

Таким чином, постає необхідність запровадження  новітніх дослідницьких технологій у вивченні «малих життєвих світів» української історії періоду Другої світової війни, які б допомогли написати історію народу, а не історію держави СРСР.

 

Ученим відомо, що жодні дослідницькі технології та методики, навіть сучасні, не можуть бути універсальними і не вичерпують всієї багатомірності й складності історичного явища. Аналіз останніх публікацій щодо окресленої проблематики свідчить про те, що останнім часом як самостійна наукова дисципліна все більше прибічників завойовує «усна історія». Це один з напрямків історичних досліджень новітнього часу, що динамічно розвиваються. Дослідники вважають, що усна історія відкриває великі можливості, особливо у дослідженні масових процесів, у досягненні об’єктивної оцінки історичних подій. Це новий напрямок, який набув розвитку за кордоном і означає вивчення новітньої історії за допомогою нового типу джерел.

 

Усна історія є новим синтезованим напрямом історичних досліджень, який базується на синкретизації міждисциплінарних методів у вивченні минулого, створюючи самостійну дослідницьку базу (джерела, методи збору та аналізу) та пропонуючи власні підходи до історичного дослідження [5]. Саме тому за мету даної статті було взято з’ясуванняшляхів використання усної історії як методу історичного дослідження у створенні історії українського народу часів Другої світової війни.

 

Усна історія — це новий науковий напрям, що інтенсивно розвивається з другої половини ХХ ст. Термін «усна історія» був запроваджений ще Барбе д’Оревіллі (1852), проте отримав поширення після робіт професора Колумбійського університету Аллана Невінса [6]. Сьогодні «усна історія» — це самостійна наукова дисципліна, головним предметом якої є суб’єктивний досвід окремої людини. Вона виступає передусім як спосіб залучення до аналізу нової категорії джерел. Дослідження відбуваються за допомогою методу збирання, зберігання та інтерпретації голосів і спогадів людей, груп та учасників подій минулого [7; С. 10]. Таким чином, сутністю цього дослідницького напрямку є запис (як правило, із застосуванням аудіо- та відеотехніки) усного оповідання очевидців тих чи інших подій, спогадів на задану тему або про якийсь життєвий період. Як метод історичної науки, усна історія має такі переваги:

- завдяки розповідям свідків подій, історик отримує можливість надати власному опису історії більш індивідуальний характер [8], як зазначав О. Є. Лисенко, «за допомогою накладання цієї інформації на макроісторичну матрицю можна отримати уявлення про співвідношення «об’єктивних» процесів та їхньої «суб’єктивної» оцінки [2; С. 20]»;

- основою усної історії є індивідуальна та колективна пам’ять, що акумулює життєвий людський досвід, пов'язаний, передусім, з емоційним сприйняттям подій;

- вона відкриває великі можливості у вивченні масових процесів та  досягнення об’єктивності оцінки історичних подій [5];

- дозволяє зберегти свідчення безпосередніх учасників історичних подій, «маленьких людей», які в офіційних джерелах фігурують лише як статистичні одиниці, а часто і взагалі забуті;

- надає матеріал для інших галузей історичної науки — історичної антропології, історичної психології, історичної герменевтики, історії повсякденності, мікроісторії;

- забезпечує трансляцію систем цінностей та культурно-семантичного коду від покоління до покоління [9].

 

Дослідники стверджують, що усна історія має свої особливості у кожному конкретному випадку. Щодо історії Другої світової війни зазначені переваги є важливими саме для тієї групи військових істориків, для яких «особливий інтерес становлять саме індивідуальні реакції, суб’єктивні оцінки, думки, переживання тих чи інших ситуацій учасниками війни [2; С. 20]».

 

Матеріали, отримані від різних за становищем у суспільстві людей, які вважають себе будь-яким чином причетними до воєнних подій, можуть стати цінним архівом для сучасних та майбутніх істориків за умови обережної оцінки їх на достовірність та репрезентативність. Історики також вказують на суттєві обмеження, якими слід керуватися,  обираючи метод усної історії для даного історичного періоду, а саме:

- цю методику використовують для дослідження подій, які збереглися у пам’яті одного–двох поколінь, не більше;

- слід враховувати, що респонденти мають вибіркові спогади про події, що цікавлять історика;

- усна історія подає лише особисті погляди на минуле;

- на свідчення може впливати провідна ідеологія або політична ситуація;

- самі свідки можуть мати стереотипи і забобони, які впливають на їхню розповідь [10].

 

Таким чином, дослідження подій 1939–1945 рр. в України за допомогою усної історії є досить специфічним. Шляхом фіксування, аналізу та інтерпретації вербальних і невербальних свідчень історик має змогу не стільки встановити раніше невідомі історичні факти, скільки з’ясувати ставлення людини до них,  їхню інтерпретацію подій, особисте бачення ситуації, що, з точки зору теорії пізнання, є не менш вагомим, ніж вирішення глобальних завдань «великої науки». Хотілося б наголосити, що  за будь-яких обставин, головною передумовою для використання методу усної історії має бути повага професіонала — науковця до людини — респондента як до особистості.

 

Як стверджують дослідники, виконання цих вимог базується на введенні у науковий обіг нового типу джерела — усного історичного джерела, створеного за допомогою опитування (через інтерв’ю, бесіду, анкетування) живих свідків, очевидців історичних подій того часу та явищ, які досліджуються.

 

Під час створення усного історичного джерела важливо враховувати такі положення:

1. Особливістю усного історичного джерела є те, що у ньому знаходиться подвійна інформація: фактологічна та оцінна. Щодо фактологічної достовірності усних джерел історики дискутують, тому що усні розповіді відтворюють історичну реальність лише в тому вигляді, як її розуміють і подають через власну свідомість очевидці подій. Тобто необхідно враховувати можливе перекручування фактів. Разом з тим, свідчення, отримані методом опитування, можуть стати початком для вивчення нових, раніше не відомих подій з історії даної місцевості. Трапляється, що саме такі свідчення подають цікаву оцінку або уявлення навіть про відомий історичний факт.

2. Під час створення усного історичного джерела важливо враховувати ступінь причетності розповідача до подій, що розглядаються. Критерієм є джерело інформації: або людина сама брала участь у подіях, або дізналася про них з розповідей батьків, прабатьків, сусідів, свідків, очевидців. Тобто у першому випадку вищим буде ступінь «очевидності», а у другому — ступінь «міфологічності», тому що на більшу довіру безумовно заслуговують спогади, створені на основі розповіді очевидця подій. 

3. Обов’язковою умовою для початку дослідження є запис необхідних свідчень про людину-респондента, а саме: прізвище, ім’я, по-батькові; рік народження; місце народження; професія; де і ким працював та протягом  якого часу; адреса проживання.

4. Учасники Другої світової війни розповідають про події, які переважно підтверджуються архівними фондами  та офіційними джерелами [5].

 

Обирати респондента пропонується за такими вимогами: людина повинна мати бажання говорити відкрито та відверто, щоб їй самій хотілося б пригадати минуле; вона має володіти гарною пам’яттю, бути спостережливою, толерантною і свідомо співвідносити власний життєвий досвід з минулим суспільства та країни загалом.

 

Найбільш прийнятним та ефективним методом збирання історичної інформації про війну вважається інтерв’ювання (англ. interview) — усна форма спілкування, тобто бесіда, що вибувається за певним планом через безпосередній контакт інтерв'юера з респондентом з обов'язковою фіксацією відповідей. Вибір типу та змісту інтерв’ю безпосередньо пов'язаний із дослідницькими інтересами історика. Тетяна Пастушенко зафіксувала розроблені нині різноманітні підходи до запису інтерв’ю. Вона надала коротку характеристику таким типам: наративне інтерв’ю, напівструктуроване інтерв’ю, біографічне інтерв’ю, лейтмотивне інтерв’ю, фокусоване інтерв’ю, діалогічне або вільна бесіда, одноосібне й групове, проблемне та генеалогічне. Таким чином, було зроблено висновок про те, що історики нарівні з представниками інших наукових галузей зробили солідний внесок у теорію, методику та політику квалітативного дослідження [7; С. 11–12].

 

Оскільки якість роботи інтерв’юера значною мірою визначає і якість новоствореного історичного джерела, дослідниками сьогодні розроблені  рекомендації щодо проведення інтерв’ю. Починати роботу історики радять з так званого попереднього інтерв’ю (його слід проводити за день-два до основної розмови), тому що воно,

по-перше, надає змогу познайомитися досліднику з респондентом, а йому, у свою чергу, із запитаннями, на які треба буде відповідати;

по-друге, допомагає звикнути до ситуації та одне до одного (ключ до успіху — це дружні стосунки);

по-третє, дозволяє зекономити час у визначенні кола запитань інтерв’ю та побудові відповідей на них;

по-четверте, дає змогу обговорити можливість друкування спогадів, копій документів, фотографій та їх використання у подальшій науковій діяльності [10].

 

Автори відповідних публікацій попереджають, що під час проведення інтерв’ю існує небезпека впливу дослідника на зміст відповідей та оцінювання респондентом подій минулого. Щоб цього не сталося, слід врахувати такі методологічні рекомендації:

- заздалегідь ознайомити респондента з питаннями, щоб він зміг пережити первинну емоційну оцінку, продумати свою відповідь;

- задати емоційний фон розповіді про важливість завдання, змалювати можливу аудиторію читачів створюваного тексту так, щоб респондент був натхненний значимістю поставленого перед ним завданням і спробував максимально відповідати вимогам інтерв’юера;

- скласти запитальник таким чином, щоб питання побічно перекривали одне одного і тим самим дозволяли перевірити ступінь щирості та об’єктивності розповіді респондента;

- для опитування використовувати аудіотехніку, проте це не повинно бути нав’язливим. Найкраще підійде невеликий диктофон, щоб респондент не почувався скуто перед мікрофоном чи камерою. Інакше він може бути нещирим;

- у ході бесіди ставити не навідні, а уточнювальні питання. Уникати нав’язування респонденту тих чи інших оцінок, але стежити, щоб кожний згаданий ним факт був зрозумілим і витлумаченим;

 - під час розшифрування запису обов’язково виробляти транскрибування, тобто позначати усі паузи, особливості реакції респондента, буквально відтворювати усі його слова і вирази, не піддаючи текст навіть граматичному редагуванню;

- під час розшифрування запису зазначати дату запису, дату розшифрування, хто робив запис і розшифрування, прізвище, ім’я та по-батькові респондента, дата його народження та домашня адреса;

- до аудіофайлу додати текстовий файл інтерв’ю [6].

Завершальним етапом роботи має стати публікація спогадів респондента. Щоб отримані результати дослідної роботи було залучено у науковий обіг, існують поради щодо оформлення письмового варіанта усного історичного джерела, а саме:

 - слід записувати спогади від першої особи, слово в слово, нічого не пропускаючи і нічого не додаючи від себе, при цьому бажано записувати реакцію людини на запитання або будь-які її зауваження;

- запам’ятовування та запис розповіді, зроблений пізніше, категорично забороняється. Вважається, що в такому випадку інформація буде неповною, а оцінки і судження автора спогадів перекрученими тим, хто записує;

- не треба редагувати текст. Запис має відтворювати розповідь саме так, як його подав автор, навіть, якщо це було зроблено безграмотно; невідомі слова автор може пояснити одразу під час розмови;

- готовий запис розповіді треба надати на ознайомлення респонденту для зауважень та уточнень. Практика засвідчує, що учасники подій 1939–1945 рр., «діти війни» є людьми літніми. Вони не завжди можуть одразу пригадати факти, імена, населенні пункти тощо. Тому можливо доведеться декілька разів уточнювати і виправляти написане;

- розповідь можна записувати за допомогою анкети, але слід враховувати, що її створення вважається авторською роботою, і вимагає від дослідника професійного підходу до цього методу створення «усної історії» [5].

 

Анкета як метод збирання історичної інформації є письмовою формою спілкування. Сьогодні істориками створено і надруковано чимало анкет для опитування людей про події 1939–1945 рр. як в Україні, так і за її межами. Дослідники попереджають, що створення анкети вимагає передусім ґрунтовних знань історичного явища та володіння технікою опитування. Якість анкетування залежить від правильного оформлення анкети та формулювання запитань. Необхідно також враховувати, що будь-яка анкета має поділятися на дві частини. Перша частина має бути спрямована на з’ясування біографічних даних людини, яку опитують. Друга частина має містити запитання, спрямовані на те, щоб з’ясувати почуття і події, які пережила людина в роки Другої світової війни. Слід врахувати, що під час війни людина могла бути: учасником бойових дій, остарбайтером, дитиною, перебувала на окупованій території або в тилу. Залежно від цих обставин, питання можуть змінюватись. Під час складання анкети-опитувальника в рамках методу «усної історії» використовують лише відкритті запитання, які передбачають розгорнуту відповідь. Працювати можна сумісно. Відповіді на запитання краще записувати досліднику [6].

 

Таким чином, завдяки збиранню, записам  та дослідженню життєвих історій старших поколінь сучасна українська спільнота отримала унікальний шанс дізнатися про людську поведінку та її мотивацію у роки Другої світової війни, про те, як офіційна історія вплинула на повсякденне життя простих людей та на їхні погляди, усвідомити своєрідність та важливість кожної людини. Так, завдяки дослідженню усних історичних джерел сумісно твориться історія українського народу та формується його історична пам'ять.

 

ЛІТЕРАТУРА

  1. Симоненко І. М. Друга світова війна в історичній пам’яті українського народу / І. М. Симоненко // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 4. — С. 44–54.
  2. Лисенко О. Є. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам’яті / О.Є. Лисенко // Український історичний журнал. — 2004. — № 5. — С. 3–16.
  3. Вєдєнєєв Д. В., Лисенко О. Є.  Україна в другій світовій війні: деякі питання теорії, методології й суспільних рефлексій // Д. В. Вєдєнєєв, О. Є. Лисенко / Український історичний журнал. — 2010. — № 3. — С. 4–29.
  4. Коваль М. В.  Друга світова війна та історична пам'ять / М. В. Коваль // Український історичний журнал. — 2000. — № 3. — С. 3–21.
  5. Иванова Г. М. Место и роль устных исторических источников в изучении и преподавании истории Великой отечественной войны 1941–1945 гг. / Г. М. Иванова. 
  6. Методичні рекомендації для збору матеріалів «усної історії» у свідків та учасників Другої світової війни [Електронний ресурс]. — Режим доступу: europsyhistori.wordpress.com/2011/09/06
  7. Пастушенко Т. Метод усної історії та усно історичні дослідження в Україні / Тетяна Пастушенко // Історія України. — 2010. — № 17–18. — С. 10–15.
  8. Вебер Д. Рассказанная «Память народа» или что такое метод устной истории / Давид Вебер.
Dounload PDF

Відгуки читачів