ФОРМУВАННЯ ЗВ’ЯЗНОГО (ОПИСОВО-РОЗПОВІДНОГО) МОВЛЕННЯ В ДІТЕЙ ІЗ ЗНМ

 

Т. І. Богатирчук, учитель-логопед вищої категорії, ДНЗ № 143, м. Харків


 

Уміння розповідати грає велику роль у спілкуванні. Для дитини це засіб пізнання, перевірки своїх знань, уявлень, оцінок.

 

Основа для становлення зв’язного мовлення — вільне володіння словником, граматичною будовою мовлення, уміння встановлювати логічні зв’язки та відносини між частинами тексту, дотримувати плану розповіді та опису. Зв’язне мовлення потребує повного розкриття змісту теми, дотримання необхідної лексичної точності, уміння виділяти головне в темі, порівнювати, співвідносити, аналізувати. Тому в масовому дошкільному закладі діти завдяки системі навчання опановують цю форму мовлення. Для дітей із загальним недорозвиненням мовлення (ЗНМ) зв’язне мовлення викликає значні труднощі.

 

Вони полягають в неповній сформованості мовлення у всіх її компонентів (фонетиці, лексиці, граматиці).

Однак опановувати цей вид мовленнєвої діяльності діти повинні, оскільки без цього їм буде важко засвоювати навчальний матеріал.

Для успішного навчання діти із ЗНМ п’яти й шести років повинні вивчити основні типи зв’язного мовлення: розповідь і переказ (у їх елементарній формі). Між ними, незважаючи на спільне, типове для розповідного мовлення, є істотна різниця.

Оскільки розповіді дітей із ЗНМ вирізняються значною недосконалістю, навчання розповідати займає важливе місце в загальній системі логопедичних занять і його проводять відповідно до індивідуальних мовленнєвих, вікових і психологічних особливостей дошкільників.

Щоб визначити основні розділи системи навчання навичкам зв’язного (описово-розповідного) мовлення, слід звернути увагу на усталене у психолінгвістиці уявлення про мовлення як про сукупність окремих мовленнєвих дій, які слід формувати поетапно. Тому неможливо навчити зв’язному мовленню тільки на основі завдання логопеда «Склади оповідання». Слід дотримувати таких положень:

 

1. Принцип взаємообумовленості розвитку мовлення та мислення, що орієнтує на адекватне формування мовлення в єдності форми та змісту.

Проте єдність розвитку мовлення та мислення не виключає відносної автономності становлення як розумових, так і мовленнєвих здібностей дитини, що дозволяє скорегувати розумову діяльність і мовлення на певному етапі. Розділення формування розумових і мовленнєвих дій створює умови для поетапного навчання, метою якого є повноцінне засвоєння правил змістової та мовленнєвої організації зв’язного повідомлення.

2. Відхід від традиційно прийнятого в практиці методу розвитку зв’язного мовлення на основі практики мовлення. Ці вимоги передбачають усвідомлене засвоєння правил змістової та мовної (лексико-синтаксичної) організації тексту, оскільки вправлятися можна тільки у відомому. Якщо ж правила невідомі, то і вправлятись немає в чому.

Для визначення шляхів і методів роботи необхідно звернути увагу на те, що початкові уявлення про змістовні правила слід формувати не на словесних, а на предметних відносинах. Дитині необхідно дати завдання спочатку до невеликого оповідання, обсяг якого не перевищує одного смислового відрізка, а потім до тексту, що складається з декількох смислових частин.

Щоб дитина могла вивчити правила побудови оповідання, педагогові необхідно звернутися до теорії управління процесом здобуття знань.

Якщо розуміти процес навчання як формування нових дій і відповідних їм чуттєвих образів і понять, загальний процес якого складається з двох стадій (попереднього освоєння системи орієнтирів й активних дій на основі засвоєних орієнтирів), можна виділити в запропонованій системі розвитку зв’язного (описово-розповідного) мовлення чотири взаємопов’язаних між собою розділи:

 

1. Формування орієнтованої системи вивчення зв’язного повідомлення, тобто оповідання.

2. Формування початкових навичок зв’язного мовлення. Ознайомлення з правилами смислової та мовленнєвої організації зв’язного мовлення.

3. Закріплення правил смислової та мовленнєвої організації зв’язного мовлення.

4. Перехід до самостійного зв’язного мовлення з опорою на правила змістовної та мовленнєвої організації текстового повідомлення.

Навчання зв’язного мовлення за допомогою практичних методів — це формування навичок розповідати без «спеціального звернення до лінгвістичних понять та термінології», до знань про правила побудови цільного та зв’язного монологічного повідомлення. Практичний метод розрахований на інтуїтивне засвоєння структурно-семантичних закономірностей контекстного висловлювання, на мимовільне запам’ятовування норм мови.

Уведення цього етапу в структуру логопедичної роботи обумовлено як програмними вимогами спеціальних закладів для дітей із порушеннями мовлення, так і принципом спадкоємності в мовному досвіді дитини дошкільного та шкільного віку.

 

На цьому етапі роботи основну увагу приділяють:

• формуванню мотивів, які забезпечують розвиток зв’язного мовлення;

• формуванню вміння відносно довгого розповідати.

Мотив — це поєднання інтелектуального, емоційного й вольового, поєднання інтересів, спонукань і потреб (Л. С. Виготський). Щоб викликати інтерес у дітей з загальним недорозвиненням мовлення до такого складного виду мовленнєвої діяльності як зв’язне (описово-розповідне) мовлення, потрібно дотримувати загальноприйнятого в психолінгвістиці підходу про залежність мовленнєвої поведінки людини від систем і мотивів. У цьому підході мовлення розглядають як складову частину мовленнєвого процесу.

 

У програмі навчального розвитку зв’язного мовлення виділяють мотиви двох груп:

• мотиви, які направляють на пошук змісту зв’язного повідомлення;

• мотиви, які впливають на оформлення висловлювання в лінгвістичному плані.

До першої групи мотивів відносять:

• мотиви, які спонукають дітей добирати можливі варіанти змістовної інформації і тільки ті факти дійсності, про які слід говорити;

• мотиви, які регламентують послідовність (програму) змістовної сторони мовлення;

• мотиви, які регулюють повноту відбору елементів ситуації (підтем) до заданої теми;

 

Мета цих полягає в опредметнені потреби висловлювання.

Другу групу мотивів складають:

• мотиви, які спонукають дитину залучатися до спілкування, знайти таку форму участі: репліка, запитання, фрагмент оповідання, оповідання;

• мотиви, які спонукають підбирати слова;

• мотиви, які спонукають до пошуку варіативних висловлювань;

• мотиви правильного синтаксичного оформлення мови.

 

Мета цієї групи мотивів — пошук адекватного оформлення змісту мовленнєвими засобами.

Прийоми, які забезпечують мотивацію, можуть бути різноманітними. Вони залежать від конкретної навчальної мети. Для активації змістовної і мовленнєвої сторін зв’язного мовного повідомлення можна використовувати такі прийоми:

• ігри на відновлення картин у серії, об’єднаних тематично, і складання оповідання або його фрагмент;

• ігри евристичного характеру на вибір відсутнього елементу ситуації;

• ігри на реалізацію замислу: діти вигадують невеликий сюжет і озвучують його;

• ігри в «семантичні абсурди»: діти мають знайти невідповідність між оповіданням та ілюстрацією до нього, невідповідність у змісті мовного повідомлення; знайти в оповіданні слова, словосполучення та фрази, які не підходять за змістом і замінити їх;

• асоціативні словесні ігри: спрямовані на актуалізацію вибору слів з довгочасної пам’яті та систематизацію лексикона дитини;

• читання: викликає інтерес до різних літературних жанрів (казок, оповідань тощо).

 

Віковий склад моєї логопедичної групи — діти п’яти й шести років (другий і третій роки навчання). За наявності нормального слуху та первинно збереженого інтелекту в дітей були виражені мовленнєві недоліки: бідність словникового запасу, недостатнє розуміння значень слів, часте сплутування значень слів через їх звукову та морфологічну схожість, що призводило до неправильного їх вживання, аграматизмів. В активному словнику дітей переважали іменники та дієслова, а слова, що характеризують якість, ознаку, стан предметів і дій, дошкільники вживали рідко. В активному мовленні дітей переважали прості речення.

На першому році навчання (вік — п’ять років) діти працювали над розвитком розмовно-обіходного мовлення. У кінці навчального року вони опанували розгорнуте фразове мовлення. Словниковий запас значно збагатився на розмовну лексику, об’єм розуміння мови став близьким до вікової норми. Однак дітям було складно складати розгорнуту розповідь за картинкою або серії сюжетних картинок, визначати основну думку оповідання, логіку й послідовність переказу подій.

Діти не могли переказати нескладну казку, коротеньке оповідання. Майже недоступним для них був самостійний опис улюбленої іграшки або іншого відомого предмета за поданим планом.

Щоб подолати труднощі, необхідно було поступово й систематично готувати дітей до переходу від розмовного до описово-розповідного мовлення. Вивчення цього стилю зв’язного мовлення полягає у збагаченні й уточненні словника, удосконаленні граматичної будови мовлення та граматичного оформлення.

 

Прийоми навчання описово-розповідного мовлення:

1. Складання повних речень: спочатку простих, а потім і складних конструкцій.

2. Вправи в діалогічному мовленні (використання під час розмови розгорнутих і складних фраз).

3. Вправи в описово-розповідному мовленні.

 

Прийоми складання речень:

1. Демонстрація дій. Одна дитина виконує певну дію, інші спостерігають за нею, а потім розповідають про виконану дію. Поступово завдання ускладнюється. Дітям необхідно запам’ятати сукупність дій, їх послідовність і точно передати в мовленнєвому оформленні.

2. Відповіді на питання: Що ти бачиш? Кого ти бачиш? Що ти взяв?

3. Побудова речення за малюнком. Складання речення з опорою на питання і без неї.

4. Складання речення з опорою на сюжетну картинку.

5. Добирання до малюнок пари та відповіді на питання: «Хто що любить?»

6. Різні ігри, що спонукають до поширення речення.

7. Доповнення речення, відповіді на питання:

• за рисунками («Даша малює (що?) … (чим?) …»);

• без рисунків.

8. Вставлення пропущених слів у речення.

9. Складання речення з деформованого тексту за аналогією до поданого зразка.

 

Для вправляння дітей в діалогічному мовленні можна використовувати такі прийоми:

1. Спонукати під час розмови висловлюватися докладно, розгорнуто.

2. Поставити уточнювальне запитання.

3. Надати усний план до певного пояснення.

Учитися складати речення й удосконалювати діалогічне мовлення діти можуть на індивідуальних і підгрупових заняттях, іноді на фронтальних заняттях. Під час заняття слід звертати увагу на неправильні відповіді дітей, щоб вони могли виправити помилку. Необхідно ретельно добирати лексичний матеріал, доступний дітям в складовому та граматичному оформленні.

Навчати складати речення, а також давати вправи в діалогічному мовленні можна за необхідності. Це своєрідна підготовка до вправ у зв’язному описово-розповідному мовленні.

Вправи в описово-розповідному мовленні (в розповіданні) добирають залежно від мовленнєвих можливостей дітей, вікових особливостей і програми дошкільного виховання.

Усі вправи для навчання дітей описово-розповідному мовленню поділено за ступенем складності на чотири групи: розповіді дітей за готовим зразком, за сприйняттям, з пам’яті, та за уявою.

Перша група — розповіді дітей за готовим зразком. Включає переказ літературних творів.

Це перший вид розповідей, з якого почалося навчання дітей. Уміння переказувати необхідно формували з самого початку, щоб закріплювати його, додаючи нові вимоги. Вимоги до переказу:

• усвідомлення, тобто повне розуміння тексту;

• повнота переказу твору, тобто відсутність пропусків, що порушують сюжетну логіку;

• вдала заміна слів, що повторюютьсяIсинонімами, широке використання словника та зворотів авторського тексту;

• правильний ритм, відсутність тривалих пауз;

• культура переказу: правильна, спокійна поза під час переказу, звернення до слухачів, інтонаційна виразність мовлення, достатня гучність, чіткість вимови.

Усі ці вимоги взаємопов’язані. Перед проведенням переказу можна організувати підготовчу робота на підгрупових та індивідуальних заняттях з дітьми.

Друга група — розповіді дітей за сприйняттям. Види робіт цієї групи:

• складання розповіді за сюжетом малюнка;

• розповідь про іграшку;

• дидактичні ігри на опис предмета;

• розповідь за індивідуальним малюнком;

• складання розповіді за серією сюжетних малюнків.

Ці розповіді ґрунтуються на різних сприйняттях: зорових, слухових, дотикових, тому діти їх складають порівняно легко. Запропонований предмет визначає зміст майбутньої розповіді.

Третя група складних розповідей — з пам’яті. Види робіт цієї групи:

• розповідь із власного досвіду;

• опис предмета з пам’яті;

• дидактичні ігри на опис з пам’яті.

Розповідь з пам’яті для дитини більш складна, ніж розповідь за сприйняттям. Пам’ять, як і сприйняття, — процес відображення дійсності, але такої, що була пережита раніше. Розповідь з пам’яті розвиває довільну пам’ять: відтворення, пригадування.

З деяких тем розповіді з пам’яті дітям слід дати завдання заздалегідь: запам’ятай, що побачив, оскільки розповідатимеш про це.

Четверта група — розповіді за уявою. До неї входять такі види робіт:

• розповіді-мініатюри;

• закінчення розповіді, початок якої дав учитель-логопед;

• розповіді за запропонованою темою та планом;

• розповіді-інсценування.

 

Під час навчання діти поступово набувають навичок зв’язного та послідовного переказу. У дітей із загальним недорозвиненням мовлення поступово формується мислення, різні його властивості, уміння слухати усні розповіді, розуміти їх і переказувати. У дітей збільшується запас мовленнєвих категорій (лексичних і граматичних), що готує їх до школи.

Dounload PDF

Відгуки читачів