Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Рецепт від самотності

Оксана КОЖЕМ’ЯКА

Оксана Кожем’яка народилася в м. Запоріжжі. Навчалася в школі м. Хмельницького. В 1984 році закінчила історичний факультет Київського Державного університету (нині — Національного). Працювала інспектором архівного відділу на Хмельниччині, викладачем, завучем у школах Донбасу. Має звання майстра спорту із легкої атлетики. Чемпіонка м. Києва, неодноразовий переможець та призер всеукраїнських першостей. Автор п’яти збірок: «За тебе, рідна хато» (1998), «Серцем красоту поторгав», «Яблуневий Спас» (2000), «День народження» (1999), «Журавка» (2001).


Рецепт від самотності

Оксана КОЖЕМ’ЯКА

Оксана Кожем’яка народилася в м. Запоріжжі. Навчалася в школі м. Хмельницького. В 1984 році закінчила історичний факультет Київського Державного університету (нині — Національного). Працювала інспектором архівного відділу на Хмельниччині, викладачем, завучем у школах Донбасу. Має звання майстра спорту із легкої атлетики. Чемпіонка м. Києва, неодноразовий переможець та призер всеукраїнських першостей. Автор п’яти збірок: «За тебе, рідна хато» (1998), «Серцем красоту поторгав», «Яблуневий Спас» (2000), «День народження» (1999), «Журавка» (2001).

Продовження, початок у № 2’2007, 3’2007, 6’2007.

— Слухай, дитино! Я багато прожила, всяке бачила, хоча й ти — стріляний горобець. Так-от, люди на нашій грішній землі здебільшого з лі і жорстокі. Певно, за це Всевишній насилає на них негаразди. Світ врятує милосердя. Але робити добро іншим надто морочливо. Для цього треба змінити звичний устрій життя, знайти причини, мотивуючі власну небайдужість до чужого лиха. Якщо ти пояснення знайшла, зближуйся з малим. У ньому твоє спасіння. У стосунках чоловіків першу скрипку грає син. А Петро — заручник батьківського обов’язку.

Пізно ввечері, ризикуючи викликати роздратування, Ліля зателефонувала начальниці і випросила тиждень відгулів. А наступного ранку рішуче набрала номер Петра:

— На конференцію ще не пізно? Тоді привозь до мене Андрійчика і негайно біжи по квитки.

Але якою б виваженою не видавалася молодиця, залишитися наодинці з дитиною не насмілилася, і, провівши Петра, вони попрямували до Підопригор.

Хлопець виявився на по роках розсудливим. Ледве потяг рушив, він пильно подивився жінці у вічі:

— До повернення тата ми будемо жити разом?

— Так.

— А як мені до вас звертатися? Мамою кликати не зможу, моя мама нещодавно померла, але в думках залишилася зі мною, бо я її люблю.

Груди жінки стиснуло:

— Бог з тобою, люби і пам’ятай маму завжди. А мене клич — тьотя Ліля.

Малий видихнув з полегшенням:

— Тоді йдемо.

Хлопчик сміливо ступив на незнайоме подвір’я, тримаючи Лілю за руку. Побачивши літніх чоловіка та жінку, зупинився, але швидко оговтався:

— Я — Андрійко,— першим подав руку Василю Васильовичу (лише тремтячий голос видавав хвилювання).— А ти хто?

— Я — дід Василь, це — бабуся Поліна,— відрекомендувався господар.— Ідемо — з іншими мешканцями познайомимося: у нас тут і котик є, і песик, і кролики пухнасті.

Невдовзі дід з «онуком» уже про щось сперечалися, а Андрійко ніжно гладив пухнасте сіреньке кроленятко. Вночі, коли хлопчина заснув, дорослі зібралися на кухні.

— Я його тільки на час відрядження Петра забрала,— виправдовувалася Ліля.— Коли щось не зв’яжеться, більше не братиму: нехай батько, як і раніше, з дідом залишає чи у цілодобовий дитячий садок влаштовує.

Мати мовчала, а батько різко підвівся, навіщось поліз на антресолі, довго копирсався, а коли спустився, здивовані жінки помітили в його руках цигарку (Василь Васильович давно покинув палити), нервово затягнувся, закашлявся, уривком загасив цигарку і — до доньки:

— Ти що, іграшку взяла напрокат? Сподобається гратися — залишу, ні — віддам? А про малого подумала? Року не пройшло, як матір втратив. До тебе пішов, тепла шукаючи і водночас змагаючись із собою, бо вважає, що цим вчинком зраджує мамину пам’ять. Навіщо дитині серце краяти? Краще підшукуй чарівного ключика любові та ласки.

— Все не так просто,— пробувала заперечити татова улюблениця.

— Що не просто? Ти казала, наче з Петром у вас склалися гарні стосунки. Як налагодиться з Андрійком, гадаєш, він заперечуватиме? Може, то твоя доля: і чоловік приємний, роботящий, лагідний, і дитина прекрасна? Хіба не про таке ти мріяла?

— Батьку...— простогнала Ліля, яку татові слова вразили в саме серце.

— Васю...— і собі докірливо кинула Поліна Сергіївна.

— Навіщо мене смикати — батьку, Васю,— миролюбно повів далі господар.— Ви ж чудово знаєте, що я правий, бо й самі так думаєте....

Андрійко звик до Підопригор швидко. З дідом він зранку до вечора снував двором: годував живність, працював у майстерні, вовтузився у городі, легко ладив з Поліною Сергіївною та Лілею, знайшов спільну мову з вуличною малечею. Але ввечері хлопчина сумував: мабуть, як усі діти, боявся темряви. Якось, щоб уникнути нічних страхів, малий схитрував. Коли Ліля, вклавши його в ліжечко, потягнулася вимкнути світло, покликав її: «Ви зараз теж лягатимете? А хочете, я вам казку розповім? Всі ж люблять казки»,— і почав:

Жив собі маленький хлопчик, мав гарну родину. Тато — мужній і сильний — так підкидав сина догори, що той бачив верхівки дерев. А мати була лагідною і ніжною. Вона називала малюка «голубчиком» і часто-часто читала різні цікаві казки: про Колобка, Курочку Рябу, Івасика-Телесика й Попелюшку. Удвох вони мандрували лісами та дорогами, перемагали злих розбійників, допомагали Комару визволити Муху-Цокотуху. Потім мама цілувала «голубчика»: «Закривай очки, солоденький, і нехай тобі насняться чудові сни». А якось прилетіли чорні круки, закривши крильми небо. У темряві ніхто не побачив, як вони забрали із собою маму. Відтоді в домі більше не лунають казки...».

Добре, що настали присмерки, і малий не бачив Лілиних сліз. Але урок вона засвоїла: щовечора перед сном разом з Андрійком поринала у світ казкових героїв.

І коли Петро, зателефонувавши, сповістив про приїзд, жінка з подивом зрозуміла, що не хоче віддавати хлопчика батькові. Нова, не знана досі роль прийшлася до серця...

Нудьгував за Підопригорами і малий. Першої ж суботи він умовив батька провідати тьотю Лілю. В обід одягнені, як на свято, «мужики» з квітами і цукерками дзвонили у знайомі двері, ще не знаючи, що залишаться у цій затишній квартирці надовго.

Спостерігаючи за стосунками між сином і Лілею, Петро немовби йшов у малого на повідку, демонструючи: якщо тобі з нею добре, то я змирюся. Це бентежило жінку, що вважала їхні відносини глибшими. Але тепер, порозумівшись з Андрієм, відмовитися від нього вона не могла. Вихід у непростій ситуації бачився у тому, щоб «грати на своєму полі», не даючи можливості нікому докоряти, що спокусилася на чуже добро. Так і сказала Петрові. Ковіньки погодилися і незабаром перевезли до жінки речі. Відводячи малого до садочка, Ліля познайомилася і потоваришувала із вихователькою Світланою Володимирівною. Власне, з нею вони колись відвідували один музичний гурток і відтоді зберегли непогані взаємини. Вихователька допомагала «підібрати ключика» до малого: що полюбляє, чим цікавиться, які проблеми можуть виникнути; багато розповідала про Андрійкову матусю такого, про що Ліля не наважувалася розпитувати Ковіньок.

Єва була вродливою жінкою, яку діти в групі просто обожнювали, бо, приходячи за сином, вона приносила всім ласощі. Ліля одразу ж скористалася підказкою: в її пакунках завжди знаходилося для інших кілька смачних цукерок чи запашних мандарин.

Якось перед Новим Роком Світлана зателефонувала приятельці на роботу: «Негайно приходь!». А потім, схаменувшись, що її несподіваний виклик може налякати, додала:

— Не хвилюйся, в мене прекрасні новини!

З’ясувалося, що діти виготовляли новорічні дарунки батькам. Як водиться, кожному видали по два комплекти матеріалу (для тата і мами), коли збентежений Андрій звернувся до виховательки:

— Цього не вистачить, адже у мене тепер дві мами: Єва, вона померла, але я її дуже люблю; (ми з татом поставимо на кладовищі ялинку, а під неї покладемо дарунок); і мама Ліля. Її я теж люблю, бо вона хороша.

Так жінку вперше заочно назвали мамою. Але вдома Андрійко, перейшовши на «ти», обходився без звернень, лише: «Дай мені цукерку» чи «Прочитай нову книжку».

На Різдво «відзначився» Петро, з’явившись з двома дівчатами.

— Це твої квартирантки,— ошелешив Лілю.— «Красуні» працюють на фірмі, а житла не мають. А нам пора додому — у велику чотирикімнатну квартиру, де місця вистачить місця на всіх. Збирайся!

Зі свого «гніздечка» вона вибиралася лише з двома валізами, щоб у випадку непорозумінь повернутися назад. Але життя текло спокійно і розмірено.

Невдовзі після інформації виховательки жінка випадково підслухала телефонну розмову хлопчика. Абонент на іншому кінці дроту попросив до слухавки Лілю Василівну, на що малий, який часто виконував роль «автовідповідача», зауважив:

— У нас немає Лілії Василівни, тут є мама Ліля. Зворушену жінку врятувала цибуля. Коли невдовзі юний розвідник, побачивши сльози на її обличчі, здивувався: «Чого ти плачеш?» — швидко знайшлася з відповіддю:

— Цибулю чищу, от і плачу. А якось дорогою у садочок малий

приголомшив проханням:

— Я не хочу, щоб ти перед дітьми і вихователями звала мене Андрієм.

— А як: Миколою, Сергієм, Сашком, Васильком?

— Ні, клич мене, як всі мами — синочком!

Остаточний злам стався у день народження Лілі.

Іменинниця несла вахту в «гарячому цеху», готуючи святковий стіл, і не звертала уваги на гамір, що доносився з вулиці: якийсь хлопчина настирно кликав маму, а та не відгукувалася. І раптом її обпалило — це ж голос Андрійка. Визирнувши у вікно, побачила, як хлопчина махав рукою:

— Не чуєш, я вже захрип? Йди швидше сюди.

Прикрившись пуховою хусткою, Ліля стрімко спустилася вниз. Біля під’їзду зустрічав урочистий малюк:

— Я маю дарунок,— посміхнувся, протягуючи рукавичку, на якій поблискували снігові візерунки.— Ця сніжинка спеціально прилетіла на мою долоню із зірки, яку я назвав твоїм ім’ям. Коли стемніє, вона одягне найяскравішу сукню і підморгуватиме нам з неба.

Справді, увечері на чистому небі одна зоря виблискувала яскравіше від інших.

— Це вона,— у захопленні вигукнув Андрій, а потім, нахилившись до вуха іменинниці, прошепотів: — Я тебе люблю і буду звати мамою! Добре? Тільки не ображайся, бо мама Єва теж залишиться матусею, я її кохаю. Нехай у мене буде дві мами, так можна?

— Можна, можна,— відгукнулась жінка, у якої раптом стиснуло серце.

Ліля давно не відчувала такого піднесення. З кожним днем вона розквітала, як квітка від дбайливого догляду, перетворюючись не просто на привабливу жінку, а на казкову красуню. Навіть волосся, біляве від народження, пофарбувала у коричневий колір, щоб бути схожою на своїх «каштанчиків», і він їй надзвичайно пасував.

Петро лише дивувався змінам, що відбувалися з молодицею, з приємністю відмічаючи: роль господині і матері їй дуже до лиця; милувався, спостерігаючи, як увечері Андрійко розказував жінці кумедні випадки з життя групи.

Часом батько не впізнавав сина: «маленький їжачок» стрімко перетворювався на «пухнастого зайчика» і над усе полюбляв ніжність та ласку, а недавня «дзиґа» ставала розсудливою слухняною дитиною:

— А я сьогодні ходив у магазин по молоко та хліб,— радісно повідомив якось.

— Молодець,— похвалив татусь.— Ти вчинив, як справжній чоловік: допоміг жінці донести додому важкі покупки.

Але Андрій заперечив:

— Ти не зрозумів, я сам у магазин ходив і тепер завжди буду це робити.

А ще за кілька днів ошелешив заявою:

— Мені восени до школи; ти думав, як я туди піду? Всіх приведуть татусі з мамами, а мене — тато і тьотя Ліля?

Дорослий Ковінько віджартувався: «Краще міркуй, як «Букваря» осилити, а не посватати мене». Але над словами нащадка добре замислився.

На початку травня, коли сади одягнули весільні вбрання, випромінюючи довкола п’янкі, як мед, аромати щастя, Петро несподівано замовив коровай: пишний і запашний, з чудернацькими поливаними квітами та райськими пташками. Вніс у квартиру, наповнивши помешкання пахощами здоби, обережно поклав на столі у вітальні і мовчки сів у крісло навпроти Лілі.

— Ти що, пропонуєш мені руку і серце? — не витримала вона.

— Як здогадалася? — підскочив «жених», і було в його вигляді стільки збентеження: мовляв, хто розкрив сюрприз, який я так ретельно готував, що жінка засміялась:

— Забув, де я працюю? Коровай — найкращий подарунок на весілля.

— Бовдур,— згодився Петро.— Хотів бути оригінальним, серйозний вигляд напустив, а ти миттєво таємницю розкрила, розвіднице. Ну то що, підеш за мене?

І несподівано голосно заспівав:

— Коровай, коровай, кого любиш, вибирай!

— Певна річ, кохаю всіх, тільки Петю — більш за всіх,— підтримала ліричний плин розмови Ліля і, притягнувши коханого до себе, повалила його на підлогу.

Там вони, сміючись, борсалися в обіймах, щасливі та несамовито закохані, горлаючи слова дитячої пісеньки про коровай, поки з вулиці не повернувся Андрій і, обережно просунувши голову у кімнату, стурбовано не покрутив пальцем біля скроні:

— Ви, часом, не здуріли? Вночі, коли чоловіки вже дивилися

кольорові сни, збуджена Ліля не могла заснути. Вона тихенько підвелася і попрямувала до великого дзеркала у ванній кімнаті. Там, увімкнувши світло, оглянула себе з усіх боків: вродлива, струнка, молода, енергійна, з посмішкою, що наче прилипла до обличчя, й розпущеним до плечей хвилястим волоссям, у мереживній білій льолі, як у весільному вбранні, вона виглядала Попелюшкою, що попала на казковий бал. Той бал, де на неї давно чекав чарівний принц.

Відгуки читачів