Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Педрада на турецькому узбережжі

Ліна БАТУРА

Неможливо було уявити себе більш щасливою. Брижать зелені тропічні дерева, кидають тінь «апохальні» пальми, навколо суворі агави та яскраво-рожеві, нібито штучні, олеандри. Сонце не спекотить, а нібито, охоплюючи жаром, ніжно накладає бронзову засмагу. Та звісно море не просто небесно-блакитного кольору, а синє-синє, в якому навіть на великій глибині видно ажурні мушлі. Це й так для візуального сприйняття справжній рай, а якщо враховувати й чуттєве…


Педрада на турецькому узбережжі

Ліна БАТУРА

Неможливо було уявити себе більш щасливою. Брижать зелені тропічні дерева, кидають тінь «апохальні» пальми, навколо суворі агави та яскраво-рожеві, нібито штучні, олеандри. Сонце не спекотить, а нібито, охоплюючи жаром, ніжно накладає бронзову засмагу. Та звісно море не просто небесно-блакитного кольору, а синє-синє, в якому навіть на великій глибині видно ажурні мушлі. Це й так для візуального сприйняття справжній рай, а якщо враховувати й чуттєве…

За ручку, ніби діти, легко підкидуючи пісок ногами, ми блукали узбережжям з коханим чоловіком, та навіть ні про що не говорячи, диханням обмінювалися переповнюючим нас почуттям щастя. Ми перший раз відпочиваємо разом — це наш медовий місяць. Та немає такої сили, здатної відібрати в нас оце саме всеохоплююче почуття. Звісно, Туреччина — це східна казка. Здається, що і природа, і людина створювали все це для того, щоб кожний, попадаючи в цю атмосферу, почував себе найщасливішим. Але «кожний» нас не цікавив, тому що ми були вдвох. Ні, не те що спілкуватися більш було ні з ким: у нашому готелі було багато російсько та україномовних, але ці дні та й хвилини медового місяця ми віддавали одне одному. Можна було б написати цілу книгу про всі чарівності, які ми пережили. А зупинитися хочеться зовсім на іншому. Пісок на пляжі м’який та чистий, вода тепла та дуже солона. Навколо жваві діти, намагаються втекти від хвиль. Широкоплечі чоловіки пливуть, ніби хвастаючись своїм майже професійним брасом. Я пливу так легко, ніби море само несе мене, ніжно заколисуючи на хвилях. Ловлю себе на думці, що при кожному повороті голови я завмираю та придивляюсь, як у кадр, щоб ніколи не забути цієї краси та цих почуттів. Перевертаюсь на спину та думаю: «Ось він, стан задоволеної душі. А чого ще бажалося б? Нічого! Зовсім нічого!» Дві жіночки пропливають поряд, повільно, не поспішаючи, ведуть бесіду:

  Не пам’ятаю, хто сказав, але повністю згодна, що вчитель — це діагноз,— промовила статна жінка з великою рудою шевелюрою, охайно укладеною по голові.

— Абсолютно не буду з вами сперечатися. Саме тому у будь-якому натовпі, зазирнувши у вічі, пізнаю вчителя. Бо в учителя дитяча душа,—з незвичайно доброю посмішкою відповіла її супутниця, з обличчям східного типу.

Я різко перевернулася на живіт, вони проплили мимо. А мені дуже захотілося наздогнати їх та підслухати розмову. Незручно, звісно. Та стала я плавати вздовж берега, сподіваючись, що з їх поверненням я ще почую щось від цих цікавих жінок. Вони повернулися, вийшли на берег та присіли на лежак, про щось весело розмовляючи. Присісти поряд в мене не вистачило сміливості, але познайомитися з ними я вирішила не зважаючи ні на що. Ще раз побачивши їх за вечерею, я набралась нахабства та сміливості та попросилася приєднатися до них. Я розповіла, що не просто так підійшла до них, а опинилася вільним слухачем їх бесіди, що сама вчитель. Та головне, що мені дуже не байдуже все те, що стосується цієї дивної професії.

Алла Олександрівна була вчителькою з Ярославля, з великим педагогічним стажем, любов’ю до власного предмета — хімії та цілим багажем історій про все це. Друга жіночка, Галина Сергіївна, та, що з рудою шевелюрою, викладач економіки в технікумі з Башкортостану. Ми цікаво вели бесіду, перше, про що ми розповідали із захопленням, це про курйози з нашого життя та з життя наших учнів. Дивні історії, про них, може, колись я розповім у рубриці «Шпилька». Розлучатися не хотілося, але Аллі Олександрівні пора було укладати спати онука, а Галина Сергіївна поспішала до сина. Мені теж було час іти, мій чоловік давно чекав на мене біля басейну. Спочатку він трохи ображався, але після моєї емоційної розповіді про нових знайомих він тільки посміхався та говорив: «Ну ось, ти навіть у Туреччині знайшла своє середовище — педталанту не проп’єш».

З ранку, як і домовлялися, ми зустрілися на пляжі. Але на моє здивування та захоплення наше педагогічне коло розширилося. До нас приєдналася чудова молода дівчина з Грузії — Нона, яка навчається у педагогічному ВНЗ та вже два роки працює аніматором у нашому готелі, її подруга Сейла — турчанка, вона вихователь. На жаль, вона не розмовляла російською, але знала англійську. Це дозволило нам спілкуватися.

Розмови були цікаві. Нона розповіла, що навчається у себе в Грузії, але б дуже хотіла отримати освіту за кодоном, за два роки вона познайомилась з багатьма турецькими студентами, та впевнена що їх освіта набагато краще за нашу. На цій хвилині розмови активізувалися всі співрозмовники. Я одразу ж зрозуміла, що зараз обидві вчительки, можна сказати старого гарту, будуть ображатися та захищати вітчизняну систему освіти. Доказувати всі її позитивні та кращі боки, хвастати, що саме наші учні цінуються як спеціалісти у різних країнах світу. Але дуже несподівано для мене саме Алла Олександрівна сказала Ноні, що вона на правильному шляху. Вона розуміє, що турецькі студенти мають багато більше привілей, ніж наші, у сфері освіти. Тому що Туреччина — країна, яка претендує на вступ до Євросоюзу, почала цей шлях разом з реформами у сфері освіти. Та на її власну думку, це правильне рішення. Одразу ж всі переключилися на Сейлу, почали розпитувати, що саме незвичного та цікавого для неї є у навчанні. Про нове їй розповісти було складно, тому що вона студентка тільки другого курсу, для неї всі новації є нормою. Освіта у Туреччині, майже як і наша, складається з п’яти ступенів. Навчання починається з дошкільних закладів, середня освіта з двох ступенів, та вища як і в нашій країні, бакалаврів та магістрів. Все інше — то наукова діяльність. Ось тільки у вищій освіті основним ухилом є практична база. Практичні заняття проходять не в університетських аудиторіях. Майже при кожному факультеті є своє власне підприємство. Що цікаво, майже завжди його відкривають самі студенти. Взяти, наприклад, те, що розповіла про свою практичну діяльність Сейла. Вона навчається на економічному факультеті. Під наглядом кваліфікованого викладача цього факультету підготовляються всі папери та реєструється фірма.

Підрозділ факультету — планування та маркетинг — визначає напрям роботи фірми, факультет менеджменту персоналу з цих самих студентів набирає робітників, бухгалтери займаються фінансовим балансом, та безліч іншого та цікавого. Працює ця фірма насправді легально й приносить доход. Всією цією діяльністю керують, а вірніше буде сказати — наглядають, викладачі. Ось вам яка практика. І кожен із цих студентів вже не буде починати з початку, коли прийде на перше місце роботи, в нього вже буде достатній, а головне — реальний досвід. Такі ж підприємства відкривають усі факультети, але за своїм спрямуванням, і всі працюють разом. Багато чого хотілось спросити у Сейли, але все ж таки усі співбесідники не володіли англійською досконало. Галина Сергіївна настільки була вражена розповіддю Сейли, та сама як викладач технікуму замислилася:

— Нам не тільки не заважала б така база практики для студентів — вона нам украй необхідна. Уявіть собі, у технікумах усі спеціальності потребують якомога більших практичних навичок. Скажіть, чи може механік-настроювач якогось обладнання навчитись своїй справі по книжці? Ні. А те обладнання, яке має на своїй базі технікум, вже пора здати як раритет до музею. Тому коли вони приходять на сучасні підприємства, вони все починають спочатку. А перукар за книжкою — теж не перукар. От відкрили б вони собі перукарню і вже б за час навчання стали б майстрами. Бо, образно кажучи, бабусів та дідусів у кожного студента по два. А на кому їм навчатися стригти? Та і мої економісти, заповнюючи баланси неіснуючих фірм, фактично навчаються заповняти бланки, а всієї схеми роботи наживо вони не розуміють. А ті підприємства, на які ми їх направляємо на практику, звісно, що не допускають їх до серйозної роботи. Я спробувала заперечити їй тим, що зараз не кожний студент має велике прагнення до оволодіння знаннями та навичками. А доводи адміністрації, що це ми винні, що ми не зацікавлюємо, не зовсім вірні. Я вразилась, бо Галина Сергіївна повністю погодилась зі мною.

Це правда! І правда ще й у тому, що ми дійсно винні. Але тільки не в тому, що не зацікавлюємо, а в тому що намагаємось навчити людину, того що їй не цікаво. А головна наша провина, що ми вчимо її того, що їй ніколи не знадобиться. В кожному навчальному закладі є спеціальності, більшу частину яких можна скоротити. Але ми завзято набираємо контингент з тих, хто або нікуди не вступив, або нікуди вступити не зможе за рівнем знань. Зацікавлюємо гуртожитком, стипендією, тим, що немає конкурсу... Знаєте, я іноді почуваю себе злочинцем. Злочинцем тому, що ми крадемо у наших студентів роки. Вони за цей час могли б навчитися чогось іншого та знайти себе. А ми навчаємо та нав’язуємо ті предмети та ті спеціальності, які вони ніколи не зможуть застосувати на практиці, та заробляти цим на життя. Я сама іноді кажу своїм студентам. Чому ти навчаєшся? Батьки примушують? Не витрачай роки: ти зараз кинеш навчання, затративши тільки рік чи два. Завжди легше та краще кинути та піти, куди бажаєш, ніж потім знов починати. Не вважаю правими тих батьків, які не дозволяють своїм дітям іти працювати після школи. Дійсно, це випадки тільки індивідуальні. Але вони, починаючи працювати, можуть знайти те, що їм цікаво. Почне секретарем, а може, саме це її місце — і вона має хист до справочинства, а ви її штовхали бути швачкою. Піде санітаркою у лікарню та зрозуміє, чи хоче, а головне, чи може вона бути лікарем. Піде офіціантом та потім, зрозумівши, що це саме його справа, стане гарним поваром, а може, й залишиться та стане класним офіціантом. «Подивіться,— звернулася вона до нас,— ми вчора сиділи в ресторані: які молоді, а вже досить професійні офіціанти нас обслуговували. Та судячи з їх облич, їм це сподобалось. Вони вже щось уміють і мають досвід. Але ніхто не примусив їх закінчувати технікум або навіть інститут чи університет, який їм не потрібен. Якщо хтось з них буде мати в цьому потребу, він закінчить його, причому дуже якісно, тому що буде на сто відсотків знати, навіщо це йому».

Якщо правду говорити, сперечатися було зайвим. Але що робити, пропозиції теж були туманні. Довга розмова на турецькому узбережжі приводила то до політичних змін, то до соціального статусу вчителів, гірко обговорювалась вічна тема вчительської зарплатні. Були і мрії, і сподівання. Але що ж ми, п’ять жіночок з різних куточків світу, могли зробити з цими усіма проблемами? Звісно, нас не п’ять, нас мільйони по всьому світу. І звісно, всі ми маємо цей, як сказала Алла Олександрівна, вчительський діагноз. Нехай діагноз, чи, правильно буде сказати, на щастя нам цей діагноз. Бо якщо Аллі Олександрівні з онуком у відпустці, Галині Сергіївні, яка приїхала із сином, Сейлі, Ноні та мені цікаві, болючі та небайдужі всі ці педагогічні проблеми,— освіта не буде стояти на місці. Шкода тільки, що на нашій педагогічній раді на турецькому узбережжі не було тих людей, від яких залежить все більше, ніж від нас.

Сонце сідало за обрій. Краса навколо біла шалена, червоні проміні накладалися на всю синь моря. Настрій був дуже дивний, якесь тепло на душі від новознайомих, але вже рідних сердець. І водночас якесь незнайоме почуття, ніби колективно виконували домашнє завдання, яке по суті виконати не можливо. Ми побажали один одному щастя та розійшлись. Ми не взяли один в одного адреси для переписки, тому що розуміли, що писати один одному не будемо, але фото на пам’ять робили декілька разів, бо цього злету педагогів до Туреччини з нас ніхто не забуде ніколи.

Відгуки читачів