Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Навколо світу з учительським дипломом. Тепер її американські учні вивчають Солженіцина

Ірина ЄМЕЦЬ

Вона була викладачем російської мови та літератури. Коли не стало грошей, учителька середньої школи збирала малину в Польщі, продавала білоруські шпалери в Росії, робила масаж мексиканським бабусям та мила підлогу в будинках самозакоханих янкі. Російський філолог за фахом, зараз Ірина Шандікова блискуче викладає американським школярам... їхню рідну англійську мову. Вона каже, що, пройшовши горнило вітчизняної середньої школи, наша вчителька здатна творити чудеса. Отже, до вашої уваги — розповідь від першої особи.


Навколо світу з учительським дипломом. Тепер її американські учні вивчають Солженіцина

Ірина ЄМЕЦЬ

Вона була викладачем російської мови та літератури. Коли не стало грошей, учителька середньої школи збирала малину в Польщі, продавала білоруські шпалери в Росії, робила масаж мексиканським бабусям та мила підлогу в будинках самозакоханих янкі. Російський філолог за фахом, зараз Ірина Шандікова блискуче викладає американським школярам... їхню рідну англійську мову. Вона каже, що, пройшовши горнило вітчизняної середньої школи, наша вчителька здатна творити чудеса. Отже, до вашої уваги — розповідь від першої особи.

Я завжди мріяла стати вчителькою. Ось написала першу фразу і відразу зрозуміла, що відповідно до кліше, яке намертво сидить у моїй пострадянській свідомості, далі повинна йти довга і вже традиційна розповідь про те, як я грала з пластмасовими ляльками, як дівчинкою удавала із себе сувору вчительку, коли залишалася вдома з молодшим братом. Так, не стану відмовлятися від типового набору вчительських стандартів — такі дитячі забавки у мене були, як у кожної нормальної дівчинки, що потім стала педагогом. Але не ці ігри спонукали мене стати вчителькою.

Свідоме рішення йти до педагогічного визріло у моїх дитячих мріях дещо пізніше. Мабуть, коли я стала підлітком. Саме тоді я відкрила для себе цілий Всесвіт, що звався Олександр Ісаєвич Солженіцин. Так, доля інколи викидає такі неймовірні кульбіти, що не вигадає жоден фантаст! Чи можна допустити думку, що опальний письменник, який все життя боровся с тоталітарною системою, спонукав маленьку радянську дівчинку стати частиною цієї самої системи?

Та ні, трохи не так. Відкривши для себе Солженіцина, я мріяла про єдине у світі: здавалося, що, ставши дорослою, розумною та сміливою людиною, я вкрай повинна виконати свій громадянський обов’язок — піти до школи, щоб саме там виховувати вільних людей для вільного життя. І нехай це звучить якось патетично — зараз я можу собі це дозволити. Чому? Тому що це — самісінька правда! Але про все послідовно.

«Спідола», Солженіцин та Капітоліна Падлівна

Моя рідна школа — в Керчі. Там я народилася, там прожила щасливі сімнадцять років свого життя. В ті далекі часи (коли я так говорю, то відчуваю себе одноліткою Наполеона) Керч була закритим містом. Туди не пускали іноземців. Та і наші співвітчизники мали змогу попасти до міста мого дитинства лише за спеціальними документами, які ретельно перевірялися на в’їзді до Керчі. Отже, я жила в якомусь замкнутому просторі і на іноземців дивилась, як на пришельців з іншої планети. Вони не цікавили мене.

Зрощена радянською пропагандою, я навіть співчувала їм усім своїм відкритим щирим серцем. Класний керівник Капітоліна Павлівна (яку поза очі ми називали Капітоліна Падлівна за її справді стервозну вдачу) на позакласних уроках політінформації розповідала нам про капіталістичні порядки у далеких американських школах. Вона говорила зі знанням справи, що діти корінних мешканців — індіанців — живуть в гетто, що їх, як і вихідців із Африки та Латинської Америки, не допускають до елітних шкіл, а потім до державних університетів. Будучи дитиною довірливою, яка промову вчителя завжди приймала за чистісіньку правду, я жаліла убогих американських дітей та пишалася тим, що мені, радянській школярці, доступна будь-яка освіта: треба лише дуже цього забажати.

Моє дитяче уявлення про закордон перевернув Солженіцин. Хтось скаже: «Та чи таке можливо? Та чи здатен російський письменник, що писав про радянські концтабори, оселити в душі колишньої школярки мрію про закордон? Адже Іван Ісаєвич ніколи не розповідав про розкіш закордону, не пропагував капіталістичних цінностей!» Усе так. Але...

Але саме Солженіцин змусив мене відчути якусь фальш і спонукав до пошуків вільного життя.

Отже, коли мені було десь років чотирнадцять, я вперше почула від ворожого радіо «Свобода» про забороненого письменника Солженіцина. Кожного вечора, десь ближче до ночі, мама вмикала наш старенький приймач. Це була видатна на той час і дуже дефіцитна «Спідола», якою мама щиро пишалася, адже не в кожній сім’ї була така велика цінність. Вона сідала, як прийнято тоді було майже в кожній радянській сім’ї інтелігентів, на кухні, наливала велику чашку гарячого грузинського чаю и настроювала новеньку «Спідолу» на хвилю «Голосу Америки». Інколи я пробиралася до неї на кухню і в обстановці цілковитої таємниці ми як миші сиділи у повній тиші і майже не вмикали світла. Диктор ворожого радіо розповідав спочатку про життя Солженіцина, а потім гарно поставленим акторським голосом читав уривки із «Івана Денисовича» та «Ракового корпусу». Після обов’язкового в школі Погодіна та його «Людини з рушницею», яку Капітоліна Падлівна вивчала з нами чотири уроки поспіль, Солженіцин став для мене як ковток свіжого повітря. Це був лікувальний бальзам для мого виключно філологічного вуха. Поступово я настільки звикла слухати Солженіцина, що вже чекала — не дочікувалась, коли настане вечір, щоб сісти з мамою на кухні біля улюбленої «Спідоли».

Він геніальний! Я вірила Солженіцину, тамувала подих і плакала разом з його героями. Я вірила йому набагато більше, ніж Погодіну, і навіть — страшно вимовити — самій Капітоліні Падлівні. Мама сказала, що розшукати книжки великого співвітчизника неможливо, бо він у нас заборонений, і строго наказала мені, щоб я — боронь Боже — ніколи навіть не намагалася питати в школі про нього. Мама казала, що друкували його самвидатом у нас або великими накладами — у них. У них — це за кордоном. Але ж іноземців в Керчі, як я казала, не водилося, отже, я вирішила шукати через них Солженіцина в інших містах.

Після закінчення школи утрамбувала я валізи, поклавши на дно три томи Чехова та документ про середню освіту, і виїхала з рідної Керчі в пошуках Солженіцина та кращої долі.

Мої університети

Отже, прибула я таким чином до Харкова, без якихось проблем вступила до університету і стала студенткою філологічного факультету. Тоді я була осяяна великою ідеєю — здавалося, що я обов’язково повернуся в рідне місто з великою валізою (уже новенькою, а не тією, що супроводжувала мене із батьківського будинку, а зараз закинута була десь під ліжко в студентському гуртожитку). А у валізі тій буде все зібрання мого улюбленого Солженіцина. За його допомогою я розкажу дітям в рідній школі всю правду про наше життя, про великі знущання та людську гідність. Разом з ним ми поступово почнемо виховувати нових вільних людей нової вільної країни. Мені здавалося, що у свої сімнадцять років я стала махровою матеріалісткою, адже у мене був ПЛАН життя. Як я помилялася!

В університеті ми потайки випускали газету — самвидавничим методом, який був знайомий мені ще за часів щовечірніх засідань з мамою в керченській кухні. Газету ми друкували на старій «Листвиці» — був такий собі апарат у нашої однокурсниці Олесі. Забігаючи наперед, скажу, що мої сучасні школярі шокуються, коли бачать, як я працюю за комп’ютером. У мене немає жодної помилки! Я ніколи нічого не виправляю. Це дає себе знати моя самвидавнича юність. На машинці «Листвиця» неможливо було виправити помилку — можна було лише передрукувати аркуш. А це означало додаткові витрати на папір. Маючи сорок стипендських карбованців, для нас то здавалося величезною розкішшю. Отже, друкували ми на машинці майже без помилок.

Політики ми не торкалися — бо нецікаво, віршів про кохання не визнавали. Знаєте, у філологів є якийсь традиційний цинізм: про високе — ані слова. При тому, що всі дівчата на філологічному мріють про велике шалене кохання, вони, за старим добрим звичаєм, намагаються видати із себе загрубілих втомлених циніків. Нам здавалося, що ми, 17-річні дівчата, вже так настраждалися від кохання, що вже й годі казати про це ефемерне почуття. Всі мріяли про нього — але було ознакою дурного тону визнавати його існування насправді.

Отже, писали ми в самовидавничій газеті виключно про факультетські справи і факультетське керівництво. Газета мала красномовну назву «Задня думка». Ми розповідали про те, хто кому скільки дав, хто за скільки ставить оцінки, а також писали вірші про волю людини взагалі і свободу в межах факультету в тому числі.

Легендарна газета «Задня думка» закінчила своє існування якось безславно. Я і зараз з соромом згадую ті обставини. Не кривлячи душею, скажу уперше. Тоді, можливо, я мала малу душу. Я перелякалася. Поглядаючи на багато років тому, розумію, що моєму великому перелякові був особливий привід. Уявіть собі: викликає мене декан факультету і — не просто пропонує — наказує написати на аркуші паперу якийсь незначущий текст. У тому тексті не було жодного натяку на політику. Такий собі витяг із «Лісової пісні» Лесі Українки.

Спочатку я розгубилася. Наче до сесії ще далеко, чому ж декан мене екзаменує? А потім, коли все зрозуміла, якась гаряча хвиля пройшла по спині. Ви, мабуть, вже здогадалися, що поважному деканові потрібні були не мої знання української класики, а зразки мого почерку. До мене дійшло це досить швидко. Зразок почерку звіряли з факультетською газетою і, таким чином, вишукували тих несвідомих студенток, які дозволяли собі крамольні думки. Я зрозуміла: якщо зараз не залишу самвидавничу діяльність, то ніколи-ніколи в житті не повернуся до рідної Керчі в статусі вчительки з томами Солженіцина у валізі. І я зрадила свою газету «Задня думка». Я її закрила!

Без грошей, але з дипломом та донькою

Розподілили мене до районного центру Богодухів, що під Харковом. Відтіля направили до невеликого села, де стояла невелика одноповерхова будівля восьмирічної школи, куди потрібна була вчителька російської мови та літератури. Я простягла директрисі паспорт, диплом про закінчення Харківського університету (тоді ще імені Горького) та направлення на роботу. Мабуть, я їй чимось не сподобалася, бо вона мовчки подивилися документи, уважно їх перечитала і дуже строго мені сказала: «Мєстов намає!»

«Ну, немає то й немає»,— вирішила я, наполягати не стала, а, зібравши свої немудрящі студентські речі, повернулася до Харкова.

Потім за два роки я встигла побувати на прийомі у міністра освіти Україні в Києві, перерозподілитися за його допомогою та почала працювати в групі продовженого дня, що на той час видавалося значною перемогою для нещодавньої випускниці. Я встигла закохатися в болівійського студента сільськогосподарського інституту, що мав чудове ім’я Хайме, народити від нього доньку Патрісію і навіть попрощатися із ним на пероні харківського залізничного вокзалу, коли молодий красень-чоловік у пошуках кращої долі від’їжджав до далекої Болівії. На прощання він сказав, що, тільки-но знайде квартиру та роботу, відразу викличе нас із донькою до Латинської Америки.

Хайме від’їхав, і для мене почалося нове життя, яке дуже добре відоме багатьом радянським учителькам: одна, без чоловіка, без грошей, але із зошитами, позакласними читаннями та повічною провиною. Перед директором школи — за те, що не встигла відремонтувати класну кімнату за свій кошт, перед завучем — за те, що не встигла написати список дітей у класному журналі, перед батьками учнів — за те, що не провідала хвору дитину.

Я заробляла гроші як могла. Під час канікул збирала малину та хміль неподалік від польського містечка Радом. На вихідних їздила до братського білоруського міста Гомель, купляла там шпалери (по 25 кілограмів у руки) та продавали рулони дешевих білоруських шпалер у Росії.

Так,  у  човникових справах пройшов рік, упродовж якого від Хайме не було жодної звісточки. Чекала я, та не дочекалась. Тоді зібрала речі, підготувала документи й одного чудового весняного ранку взяла Патрісію на руки і спромоглася на відчайдушний вчинок — поїхала до далекої латиноамериканської країни Болівії на пошуки свого чоловіка та доньчиного батька.

Болівійські чоловіки та слов’янські жінки

У Болівії все було так і не так. Мені завжди буде згадуватися ця горна країна як місце, де я задихалася — у прямому та переносному сенсі. Я задихалася від нестачі кисню та від самотності.

Як у нас вареники, так і в Болівії є своє національне блюдо — називається чуньо. Виглядає так, як чується. Чуньо і є чуньо. На ніч викладають картоплю на асфальт, у низькій температурі вона мерзне впродовж всієї ночі. Вдень розморожується. Наступної ночі процедура повторюються. З болівійською впертістю картоплю заморожують та розморожують цілий тиждень. Під час такої екзекуції овоч зменшується до розмірів лісового горіха. Його варять та їдять. Варене та чорне всередині і є чуньо. Варене нічим не краще, ніж сире.

Я їла болівійське чуньо і відчувала себе майже в’язнем концтабору. Мені полегшало, коли прийшла на згадку думка, що мій улюблений Солженіцин переніс набагато більше випробувань.

Є одна загальна риса, що поєднує українських чоловіків із болівійськими. Хайме, скільки я пам’ятаю, весь час шукав роботу. Вранці він купляв свіжу пресу, дивився об’яви про вакансії, тяжко сопів, відкупорював чергову пляшку пива та голосно обурювався корумпованою мерією, нестерпною погодою та нахабними американцями. Хайме ніде ніколи не працював, але постійно був членом якогось політичного угруповання, що відстоювало права трудящих.

Куди було подітися бідному російському філологу з дитиною на руках, без громадянських прав у чужій країні, без знання мови, але з політично стурбованим чоловіком? І я взялася за вивчення мови. Вдень відвідувала інститут, де американські волонтери викладали англійську мову болівійським товаришам, а ввечері з відразою дивилася нескінченні латиноамериканські серіали і таким чином вчила іспанську мову.

Отже, я влаштувалася, як у нас кажуть, за сумісництвом на три роботи. Викладала болівійським школярам англійську мову — це по-перше. В університеті я давала уроки англійської іспаномовним студентам — це вже по-друге. А, по-третє, в російському посольстві навчала консульських дружин розмовляти іспанською.

Так я протягнула майже два роки та ледве не рухнула від утоми. Зрозумівши, що все життя моє пройде на трьох роботах поруч з лежачим біля телевізора Хайме з газетою. Зрозумівши це, я розлучилася з чоловіком і правдами-не правдами виїхала до Сполучених Штатів.

Я віддала тобі, Америка-розлучниця…

Оселившись в Х’юстоні, вже через тиждень я заробляла гроші тим, що прибирала квартири американців (по 60 доларів за вихід). За день встигла прибрати дві квартири — більше не виходило. Потім я робила трапістом-реабілітатором. Так складно називається у них професія медика, яка чимось схожа на нашого фельдшера. Звичайно, медичної освіти у мене не було, якщо не враховувати курсів громадянської оборони на філфаці. Але цього я нікому не сказала, бо треба було заробляти гроші.

Я намагалася влаштуватися викладачем російської мови та літератури, але дуже швидко з’ясувала, що у 4мільйонному Х’юстоні існують лише дві школи, де діти та їхні батьки виявили бажання вивчати велику та могутню. Але там своїх учителів вистачає.

І я продовжувала відчайдушно навчатися, чистити, драїти, лікувати, працювати-працювати-працювати, як можуть працювати лише загартовані радянські вчителі.

Може, ви не повірите, але зараз я — викладач англійської мови в американській школі! Щоб обійняти цю посаду, я багато пережила. Перш за все, склала іспити в університет і пройшла всю програму за півроку замість чотирьох — не могла дозволити собі таку розкіш, адже мені треба було годувати маленьку Патрісію.

Коли згадує все це, сама не можу повірити, що пройшла через всі випробування. Зараз я заробляю 40 тисяч доларів на рік. У мене гарна квартира, моя донька навчається в престижному коледжі.

У школі мене цінують як спеціаліста. У мене добре виходить! Атож бо! Свого часу я закінчила один із кращих вузів СРСР — Харківський національний університет. Багато в тій країні було не так, але освіту вона давала першокласну. Я кажу це зі знанням справи: на своєму віці довелося побачити багато шкіл, коледжів та університетів. Я могла б також гарно викладати рідну мову де-небудь у Богодухівській сільській школі або у своїй рідній Керчі. Але життя склалося по-іншому.

Сьогодні я навчаю американських школярів не лише артиклям та займенникам. Я розповідаю їм, що є у Росії такий великий письменник — Олександр Ісаєвич Солженіцин. Він усе життя мріяв про те, щоб вільні люди жили в його вільній країні. Треба лише взяти його книги та прочитати — і може таке трапитися, що російський письменник змінить ваше життя так само, як він змінив моє.

 

Відгуки читачів