Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Місіс Милосердя, або Квиток у вічну молодість

Ольга АДАМ

Я люблю у неї бувати. Вона смачно готує, в неї завжди є безліч цікавих розповідей і гостей — друзі, приятелі, знайомі... В неї зручно і затишно. Мене одразу полонили і вразили її очі. Такі лагідні, життєрадісні, світлі і молоді. Очі щасливої людини. Адже вона дійсно такою почувається, незважаючи на те що всю родину забрав Чорнобиль. Лишилися тільки вона і маленька дівчинка з довгим русявим волоссям — її онучка Ліза. Тепер пані Ольга, педагог за освітою, одна заміняє їй батька, матір і дідуся. Ця дивовижна жінка погодилась розповісти нам про те, як їй вдається залишатися щасливою.


Місіс Милосердя, або Квиток у вічну молодість

Ольга АДАМ

Я люблю у неї бувати. Вона смачно готує, в неї завжди є безліч цікавих розповідей і гостей — друзі, приятелі, знайомі... В неї зручно і затишно. Мене одразу полонили і вразили її очі. Такі лагідні, життєрадісні, світлі і молоді. Очі щасливої людини. Адже вона дійсно такою почувається, незважаючи на те що всю родину забрав Чорнобиль. Лишилися тільки вона і маленька дівчинка з довгим русявим волоссям — її онучка Ліза. Тепер пані Ольга, педагог за освітою, одна заміняє їй батька, матір і дідуся. Ця дивовижна жінка погодилась розповісти нам про те, як їй вдається залишатися щасливою.

Дорослі дуже часто недооцінюють своє спілкування з дітьми: «Та мало чого ми їм говоримо?» А для дітей часто якісь начебто незначні фрази, що не запам’ятовуються поважними й зайнятими дорослими, стають вирішальними. Так сталося з маленькою Ольгою. У шостому класі, коли була вожатою у другому, вона отримала щось на зразок благословення від дорослих: у неї усе так добре виходило, що їй сказали: «Бути тобі педагогом». І вона почала придивлятись до праці вчителів уважніше:

Ольга Скалозуб. Моя перша вчителька, Вінькова Інна Михайлівна яку я обожнювала, діяла на нас просто магічно. Усі хотіли бути на неї схожими, а я так просто мріяла про це! Вона багато читала нам напам’ять — у цьому я її фактично повторила... До речі, на честь своєї вчительки, я назвала свою доньку.

В її рідному селі Лугини (Житомирської області) є дві школи: одна — № 1, а про другу так і говорять: «школа Ольги Савівни», хоча вона була тільки завучем. Так говорять люди цього і навколишніх сіл, до речі досі, незважаючи на те що вона вже на пенсії.

О. С. Спочатку я закінчила Острозьке педучилище і два роки пропрацювала класоводом, а потім мені пощастило вступити до Вінницького педінституту. На все життя врізались у пам’ять слова однієї випускниці. Вона передавала мені кімнату у гуртожитку і сказала: «Яке щастя у вас попереду!» На моє запитання «Чому?» вона відповіла якимись дивними словами: «Ви тільки починаєте навчатись, і вам тільки належить зрозуміти, що професія вчителя — це квиток у вічну молодість».

Оволодіння професією вічної молодості виглядало поки що дещо своєрідно: Ользі було доручено виконання обов’язків старости у тому ж гуртожитку, довелося обіймати посади дружинниці, комсорга та головного редактоpa стінної газети. До того ж за рік наглого «двадцятип’ятирічного комсорга» узяли, та й засватали. По-справжньому, з обрядом заручин, з оглядинами родичів, з планами про дату проведення шлюбної церемонії і про весільні подарунки. Ви запитаєте: чому ми досі тримаємо в секреті постать щасливого обранця? Будь-ласка, знайомтесь.

О. С. Він був справжній офіцер. Високий та стрункий, знаєте, як кажуть: чорні брови, карі очі — пропадай краса дівоча... Так і я пропала! Батьки його мешкали в Ленінграді, писали мені такі чудові листи. Влад ставився до мене просто прекрасно, нам було цікаво одне з одним. Він носив мене на руках, цілував кожен мій нігтик. Ми дуже сильно кохали одне одного.

Дату весілля було призначено на осінь наступного року. Ольга навчалась заочно, та й він не заперечував проти студентського життя майбутньої дружини. Ольга літала від щастя як на крилах. Та раптом сталися події в Угорщині. Його військову частину у повному складі направили туди, а повернулися вони вже до міста Шепетівка Хмельницької області...

Він став з’являтися якось усе рідше і рідше, але наречена нічого не підозрювала: служба є служба, та й вона дівчина вельми активна. Усе порхала від щастя. Аж ось стався день, який вона й до сьогодні пам’ятає в усіх деталях і подробицях разом із кольорами, запахами, звуками і відчайдушним болем усередині.

О. С. Була неділя. Я в складі делегації комсомольців-активістів поїхала до того міста, де він служив, до музею Островського на екскурсію. Виявилося, що для мене то була екскурсія на весілля власного нареченого. Я бачила усе здалеку, але мені було добре видно, що він не веселий. Як казали потім мої знайомі, «то було звичайне армійське непорозуміння». Виявляється, його підпоїла старгна за нього буфетниця і наслідки були такі, що потрібно було або одружуватись, або залишити надію зберегти «гідність радянського офіцера»... Кажуть, що той шлюб невдовзі розпався, але тоді... я стояла, як уражена блискавкою. Сліз не було. Всі мені потім розповідали, що я трималася дуже мужньо, так само, як ота пресловута «загартована сталь». Але ж я не могла у своїй голові, як то кажуть, «з’єднати контакти»: «Як? Ніякого листа, повідомлення, попередження... Він навіть не забрав своїх речей та акордеона... Через місяць весілля мало бути у нас... Усі родичі знають... Як? Як? Як тепер жити?»

І вона знайшла дорогу до нового життя.

То було життя самозреченої вчительки. Життя у вирі школи. За день відбувалося стільки подій, стільки справ: навчання в інституті, робота в школі, новий клас, нові обов’язки, хвора матір... Тобто турбот вистачало і без того сумнозвісного «особистого щастя». Тільки вночі скотиться по щоці гаряча й гірка сльоза... Вона твердо пообіцяла собі ніколи не виходити заміж та присвятити все своє життя школі і дітям. І нічого, що її перший кабінет був прохідним. Зате в неї все виходило! Вона вигадала поетичні п’ятихвилинки на уроках, що дуже подобались дітям. Умови були такі: діти мали вивчити улюблені вірші, яких немає в програмі, але без примусу, тільки за власним бажанням. Мала обиратися одна дитина, яка цілий тиждень складає списки виступаючих наперед, як заправський продюсер, до того ж потрібно було слідкувати, щоб вірші не повторювались. Діти полюбили її настільки, що ладні були проводити з нею майже увесь вільний час. Їй доручили вести уроки музики — вона вивчила нотну грамоту, йшли з дітьми в походи — вона навчилась варити юшку, розставляти намети та керувати човном, постали проблеми з маршрутами — вона стала підшукувати цікаві місця, заглибилася в історичне краєзнавство.

О. С. У нас з дітьми з’явилася така традиція: «Знайди улюблений куточок природи». Лугини оточені лісом, і у ньому є таке урочище — Чакуля, ось там ми його зазвичай і шукали. Зі знайденого природного матеріалу діти виготовляли той самий улюблений куточок, максимально подібний до оригіналу, а потім робили виставку. Я б не сказала, що це щось новаторське, просто хочу показати, чим я жила у той важкий період.

Період був дійсно не з простих. Невдовзі Ользі довелося залишитися в своїй оселі зовсім самій — вона поховала рідну матір. Добре хоч старша сестра Марія допомагала, але вона жила з чоловіком в іншому селі. Тому, коли згодом до неї «на квартиру» попросилася молода вчителька математики, вона з радістю її пустила. Але, коли в житті нарешті з’явився ВІН, Ольга цього не помітила. Точніше, приписала це присутності в будинку більш молодої, більш вродливої, як їй тоді здавалося, дівчини.

О. С. Мені було вже 29, і я вважала, що мій план не виходити заміж ніколи дуже успішно просувається до свого завершення, коли у наш дім почав ходити молодий електрик Микола. Йому було 27, і як я потім дізналася, він дуже подобався голові нашого колгоспу, який і порадив Миколі підшукувати дружину в нашому селі.

Певно, ви вже здогадуєтесь, що цьому чоловікові дістався «міцний горішок» і треба було докласти неабияких зусиль, проявити надзвичайну винахідливість, щоб розтопити серце «сплячої красуні». Він і додому проводжав, і вірші читав, дарував і невеличкі букети польових квітів і великі оберемки культурних рослин, і в гості ходив, і на танці запрошував… А вона не помічала геть нічого! Переламний момент настав, коли вона, знову ж таки (!) по комсомольській роботі, представляючи делегацію вчителів району, поїхала до Житомира на святкування чергової річниці «Великого Жовтня». Виходить вона з автобусу, а назустріч — Микола Скалозуб! От тобі й маєш! Ось тоді вона і зрозуміла, що усі його залицяння насправді були адресовані їй. Запізно зрозуміла. Парубок уже мало не вмирав від кохання. Першим її кроком назустріч було дозволити продовжувати у тому ж дусі, другим — прийняти пропозицію стати його дружиною.

О. С. Він був дуже веселою, дотепною людиною. Я йому неодноразово говорила: «Зубоскал ти, а не Скалозуб»,— але все ж таки прізвище його взяла. Ми так мало прожили разом — усього лише 23 роки. А пролетіли як одна хвилиночка. Ми жили таким щасливим життям. Завжди разом. Микола був справжньою головою родини. Усе ми робили разом, ми не любили розлучатися. На роботу разом, у магазин, у гості, у місто, навіть на город — завжди разом: спочатку двоє, потім троє, потім четверо (у нас народилось двоє діточок — хлопчик і дівчинка). І жодного разу ні я, ні він потім не згадали, що він молодше. А він взагалі зробив все для того, щоб я про це не згадувала. Ні одного разу не пожаліли про те, що пов’язали свої долі. Якось склалась така цілісна і міцна родина. Дуже дружно ми жили, ми дуже цінували одне одного, поважали. Напевно, тому, що пізно зустрілись. А гірка ягода, що пройшла мороз, як відомо, значно солодше.

Він ніколи не розпитував її. Фотографії Влада спокійно лежали в альбомі, він не зазирав у її минуле. Йому було ніколи. Він будував дім, облаштовував двір, викопував колодязь, виховував дітей, привчав їх до всього, що вмів сам.

А вона вводила все нові традиції в школі. В кінці кожного випуску вчителька незмінно влаштовувала таку акцію: кожен учень писав на окремому аркушику, ким би він хотів стати у майбутньому. Усі написи, із датою про відкопування, складалися у якусь пляшку, а пляшка закопувалась в «Улюбленому куточку» біля якогось могутнього дуба, мальовничої верби чи осики або під чарівною березою. Це були діти військових, тому здебільшого після випуску вони роз’їжджалися по всій колишній країні. Тож коли вони збиралися на зустріч з Ольгою Савівною через п’ять — десять років, то, звісно, відкопавши пляшку і згадавши свої дитячі мрії, не могли втримати хто сміху, а хто й сліз. Сліз удячності своїй учительці.

Якось на святі останнього дзвоника всім вчителям вручали нагороди. Кому «Місіс Фантазія», кому «Місіс Бездоганність», а їй — «Місіс Милосердя». Вона має багато нагород, урядових, професійних, різних: і медаль ветерана праці, і знак пошани, і медаль за трудову відзнаку, але цю, саморобну, дитячу, вважала і вважатиме найголовнішою в житті…

Чорнобильська трагедія пройшлася чорним шляхом горя не тільки по її життю. Змарнувала вона, можна сказати, історію цілої країни. Та все ж таки, у масштабах конкретної сім’ї, трагедія втрати близьких завжди вагоміша за будь-що. Микола захворів на рак крові майже одразу після вибуху. Він прожив іще п’ять років. Кожного разу, від’їжджаючи на лікування, він благав вищі сили, щоб дали повернутися додому на своїх ногах. Вищі сили таки зглянулися до них, він помер удома, на руках у коханої дружини. Йому був лише 51 рік. Лікарі казали, аби він був хоч на два роки старший, хвороба не причепилася б. Донечка пішла з життя у 32 роки, а сину було лише 24. У всіх був рак крові.

Про ці страшні цифри Ольга Савівна намагається не згадувати. Вона знайшла в собі сили жити далі. І справа, мабуть, не лише в онучці, хоча і в ній також. Судити можна з епізодів її сучасного, теперішнього життя.

Ольга Савівна поїхала з рідного села: надто важко було там залишатися. Живе тепер у великому місті, де нікого не знає. Якось на День учителя потягнуло її до школи. Онучка ще була маленька, взяла вона її за руку, і пішли вони разом до першої найближчої школи. Ходили тихими коридорами — йшли уроки. Ліза, бавлячись, стукнула в двері якогось класу — відчинила молода вчителька. Вона, не слухаючи пояснень про непорозуміння, запросила літню жінку (а вона була з нагородами на грудях) на урок у якості почесної, хоча і неочікуваної гості. Довелося Ользі Савівні розповідати дітям про те, що професія педагога — це квиток у вічну молодість, про свої вчительські традиції… Потім вони стали з тією вчителькою дружити домами, або, вибачте, сім’ями. Бо виявилося, що вони — землячки. А чоловік учительки взагалі не тільки з рідного села Лугини, а й її колишній учень Вова Бондаренко. Уявляєте, який збіг! Бона стала допомагати тій учительці, чим могла. Дружба ставала все міцнішою й щирішою. А коли Ольга дізналася, що батько чоловіка з певних причин не спілкується з сином — тактовно і поступово допомогла подолати глибоке сімейне «провалля» між рідними людьми.

О. С. Якщо робити від щирого серця, то, будьте певні, все вийде гарно!

В ІНПІІЙ історії головним героєм виступає син її колишньої учениці. Навчається хлопчик у ВНЗ великого чужого міста, але сталися в нього проблеми з гуртожитком. Тут його матір і звернулася до «Місіс Милосердя» по допомогу. Ольга Савівна стала ходити незнайомими вулицями і шукати. Минав тиждень за тижнем, але вона не кидала надії. Кінець кінцем циганською поштою, від бабусі до бабусі, знайшли вони притулок хлопцеві. Я сама бачила його вдячні оченята одного разу в неї за чаєм. Він тепер інколи завітає, інколи щось допоможе, а інколи просто телефонує, щоб запитати про здоров’я...

I таких історій в неї дуже-дуже багато. Недарма ж учні колись на день народження подарували ЇЙ рятувальний круг.

Подумки мені дуже хочеться простягнути такий круг одній нашій читачці із села Саханського Одеської області, Лідії Очеретяній, листа якої ми друкували в минулому номері. Для тих, хто не пам’ятає, нагадаю: ця жінка писала про те, що втратила свого чоловіка, директора школи, який отримав важку травму в котельній власної школи і згодом помер… Пише, що печаль її настільки велика, що не знає, як їй далі жити. Ми читали і перечитували того листа, плакали тут усією редакцією. І не знали, чим допомогти. Та коли я приступилася до написання цього матеріалу, відчула що він їй може допомогти. І писала, неначе розмовляючи з нею. Ні, не в тому сенсі, що, порівнюючи дві біди, можна зважити і сказати, яка з них більша! Ні в якому разі! Просто хотіла показати, що є люди, знаходяться сили і шляхи і можна, можна жити далі!

Ольга Савівна наостанок наглого інтерв’ю сказала такі слова:

— Тепер думаю більше про майбутнє своєї онучки, але якщо все-таки поринаю у спомин, то раптом бачу, як усе-таки щасливо і досить удало все було у моєму житті.

Цього місяця їй виповниться сімдесят, але наша «Місіс Милосердя» обрала собі таку професію, яку і досі вважає квитком у вічну молодість.

Відгуки читачів