Як стати гарною людиною?

Ведуча рубрики Олена Ємець


 

Мабуть, чимало дорослих людей стикалися з проблемою виховання власних (та й не тільки власних) дітей. Коли майбутня мама ще очікує на появу своєї дитини, вона вже міркує про те, якою людиною стане новонароджена. І звісно більшості хочеться, щоб виросла гарна людина.

А яка це гарна людина? Саме це питання варто поставити всім учасникам сімейного читання перед читанням твору. Зверніть увагу, що такі читання краще проводити в різновіковому колективі – тоді слухачі будуть збагачуватися різними думками, краще розуміти один одного. І звичайно, вислухати треба всіх доброзичливо, щоб ніхто не хвилювався, що він скаже щось «не те».

Після того як усі висловилися, можна братися за читання. Уважно прочитайте назву твору – і знову зупиніться. Спитайте слухачів – як вони вважають, про що буде розповідатися у творі Юрія Ярмиша «Два Івани». Спочатку варіантів буде небагато, але з часом, коли читачі стануть більш досвідченими, їм допоможе і прізвище письменника, і заголовок (Іван – це чоловіче ім’я, розповсюджене, часто зустрічається в народних казках; можливо, щось буде про пригоди двох хлопців, які будуть по-різному поводитися).

І ще одна порада. Читаючи – не поспішати, щоб читачі все уявили.

 

Юрій Ярмиш

ДВА ІВАНИ

Жили собі два Івани. Два мрійники. Хотіли для людей добро зробити. Героями називатися.

От перший Іван мріяв-мріяв та й надумав — час починати. Виліз на високу гору — щоб усім його видно було, сів на камінь і чекає, коли покличуть люди на подвиг, героєм наречуть.

А другий Іван підвівся та й пішов собі вперед — на широкі простори.

Гукнув його перший Іван зі своєї високої гори:

— Ти що надумав?

— Садок хочу насадити, смачні яблука виростити на радість людям!

— Хе, хіба це велика справа? Найлегша з найлегших. Бачиш, яблучок йому забажалося! За таке героєм не назвуть, і знов усівся на свій камінь. Чекає. Довго чи ні казка мовилася, швидко чи повільно час минав, –– тільки Іван з гори гукнув другові:

— Гей, Іване! Чи яблучка вже виросли?

А люди й відповідають:

— Виросли. Солодкі, соком-здоров’ям налиті. Спускайся скуштуй, — сильнішим станеш.

— Нема коли, — поважно відповідає Іван. — Чекаю, коли ви мене на подвиг покличете.

— Чекай, чекай! — усміхаються люди. — От твій товариш далеко вже від тебе пішов.

— Гей, Іване! — непокоївся Іван зі своєї високої гори. — Де ти, що поробляєш?

— Вугіллячко рубаю! — почулося здалека. — Вогник людям дарую! Спускайся до нас, бригада у нас дружна, саме на трудову зміну заступаємо!

— Е, ні! — хитро посміхнувся Іван із своєї високої гори. — У вас праця, а я подвиг бажаю звершити. Почекаю ще — люди обов’язково покличуть!

А час біжить, рік минає... Другий добром люди згадують... Третій завершується...

Ще більше стурбувався Іван на своїй високій горі. І люди наче забули про нього, про подвиг не згадують, і друг невідомо що поробляє. Кудись зник, а куди саме — ніхто не знає.

— Іва-ане! Де ти? — гукнув щосили Іван зі своєї високої гори. — Куди подівся?

— Нікуди я не подівся, саме зараз над твоєю високою горою пролітаю!

Підняв голову Іван до неба, а там космічний корабель летить, і керує ним його товариш.

А люди на землі радіють:

— Слава Івану!

— Слава зоряному герою!

— Чому ж ти мене не покликав, на подвиг із собою не взяв? — бідкається Іван на своїй високій горі. А Іван з піднебесся йому відповідає:

— Ти все на подвиг збирався, а я працею, трудом зайнятий був. Бачу я звідси — твоя гора незчисленні скарби в собі таїть. Поміркуй, як їх видобути, людям подарувати. Усім Іванам на землі діло є!

 

Далі дорослий може скористатися такими запитаннями:

·                Юрій Ярмиш написав твір про двох мрійників, про двох Іванів. Тільки один з двох хлопців став справжнім героєм. Чому? Що він робив? За що його цінували люди?

·                 Чому другому Іванові не вдалося стати героєм? Що він робив неправильно? Чому його не кликали на подвиг? А на що кликав один Іван іншого?

·                Що порадив справжній герой своєму другові? Як ти вважаєш, чи скористався Іван порадою?

·                Хто ж така гарна людина? Чому тільки одного Івана із вдячністю згадуватимуть люди?

·                Пригадай дорослого, на якого ти хочеш бути схожим. Який він? Що в цій людині тобі найбільше подобається? Що треба зробити, щоб стати такою людиною?

Наступне завдання пов’язане з переказом твору, але його варто виконувати після повторного читання твору (можливо, навіть кількаразового). До речі, робити це можна не за один вечір, а упродовж кількох.

·           Перекажіть твір разом. Спочатку переказує дорослий –– він демонструє зразок. Потім переказуватимуть разом: дорослий каже основну частину тексту, а дитина додає лише окремі слова.

 

Жили собі двоє хлопців. Обох звали однаково –– … (Іван). Вони хотіли для людейдобро зробити. Перший Іван заліз на… і став чекати, коли його покличуть. А другий почав працювати. Спочатку він виростив смачні… (яблука), потім рубав… (вугіллячко), для того щоб було світло. А потім полетів у… (космос) на космічному… (кораблі). І всі люди вітали працьовитого Івана, вони казали: «… (Слава Івану!)». А його друг бідкався на своїй горі й казав, що герой не покликав його на подвиг. А той йому порадив придивитися уважніше до… (гори), на якій той сидів. У ній багато скарбів, але треба потрудитися, щоб їх видобути.

 

Казка Юрія Ярмиша розповідає читачам про хлопців, з яких виросли гарні чоловіки, справжні герої. А в якому творі головною героїнею буде дівчинка? Звичайно, не варто обмежувати читання дітей тільки за гендерним (тобто статевим) принципом, але іноді ототожнення себе з героєм твору може допомогти розв’язати питання виховання певної дитини.

Пропонуємо познайомитися з твором Марії Пономаренко «Оленчині пригоди». Знов-таки, як ви вважаєте, про що буде твір? Пофантазуйте. А після читання порівняйте, хто найточніше передбачив зміст твору.

 

Марія Пономаренко

ОЛЕНЧИНІ ПРИГОДИ

Дивна дівчинка ця Оленка. На що не гляне — сміється. І тоді на рожевих щічках з’являються ямочки. Симпатичні такі. Може, Оленка про це знала і тому так часто сміялася? Мама якось розсердилася на доню і сказала:

— Тобі пальця покажи, і вже регочеш.

Оленка уявила собі маминого пальця, піднятого вгору, і справді зайшлася сміхом.

Проте мама сердилася рідко, лиш тоді, коли у неї боліла голова. В інші дні вона пригортала доню до себе й казала:

— Реготунка моя люба.

І тато лагіднішав, коли чув Оленчин сміх: навіть якщо приходив дуже стомлений з роботи. А що вже бабуся! Вона тільки розводила руками і дивувалася:

— І в кого воно вдалося таке реготливе? — і тут же відповідала: — Я теж, грішна, любила малою посміятися. Та що там казати! І тепер люблю.

Спочатку Оленка розсипала свої дзвіночки-смішинки, коли їй і справді було весело: залоскоче сонячний промінець щічку або ж пробіжить легенька хмаринка в небі. Та якось сказала Маринці:рис. Юре обиженная девочка

— У тебе дуже негарні шкарпетки, ха-ха-ха!

Й не помітила Оленка, що сміх її вже не був схожий на веселі дзвіночки. Скоріше на удари молотка об цинковану бляху. Колись тато лагодив дах на бабусиній хаті, то від того гуркоту Оленка аж вуха затуляла пальчиками. Маринка нічого не відповіла на отой сміх. Стенула плечима і відійшла.

Другого дня Оленка кепкувала з Миколки:

— Скільки у тебе ластовиння на носі, та ще й таке руде!

Хіба могла Оленка бачити свої ямочки на щічках в ту мить? Зовсім, зовсім не були вони симпатичні. Миколка ж сердито тернув носа долонею, штовхнув Оленку і побіг до гурту хлопчаків.

Та ці прикрощі швидко забувалися. Надворі стояло тепле літечко. Діти цілісінькими днями бавилися у казковому містечку. Чого тут тільки не було: богатирі, різьблені будиночки, криниця, що над нею схилився довгоногий журавель. Правда, все те було іграшкове, а проте байдуже — бавитися ж так весело!

Якось в неділю вранці Оленка вийшла на подвір’я. Світило лагідне сонечко, і настрій у дівчинки був прехороший, бо мама пообіцяла: тільки-но впорається зобідом, вони з Оленкою підуть на річку. А треба сказати, що дівчинка дуже любила хлюпатись у водичці, так, щоб аж бризки летіли навсібіч.

Отже, Оленка сіла на лавку, і ямочки заграли на щічках. Навпроти неї сидів дідусь. З-за газети, яку він читав, визирав тільки солом’яний бриль. За хвилину він опустив газету, і Оленка помітила, що він дуже веселий. І ямочки на щоках дівчинки заграли ще дужче. Та ось повз лавку пройшла бабуся у картатій спідниці та синій блузці. І хоча вона спиралася на ціпок, все ж була зігнута ледь не до землі.

—      Ха-ха-ха! Яка смішна бабуся! — залилася сміхом Оленка. — А спина яка зігнута, ніби знак питання!

Оленка реготала на все подвір’я і зовсім не помічала, що сміх її був схожий на удари молотка об цинковану бляху. Не бачила вона й того, як спохмурнів дідусь і як він змахнув рукою.

Оленка враз похлинулася сміхом, немов спіткнулася на рівній дорозі. Дідуся на лавці не стало, лише сусідський кіт Кузя сидів під лавкою і дивився на дівчинку великими зеленими очима.

— Геть звідси! — тупнула на кота Оленка, та той і вухом не повів.

Втім, дівчинка залишила кота, бо її дуже турбувало інше — чому вона не може сміятися?

Ось ковзнув золотий промінчик по її щічці, та Оленці зовсім не смішно. Пропливла біла хмарка — дівчинка її сумним поглядом провела. І коли мама вийшла з під’їзду, доня не кинулась їй назустріч.

— Що з тобою, дитино? Чи не захворіла?

— Та ні, — ледве спромоглася на слово Оленка. — Давай не підемо сьогодні на річку.

Мама кинула кошика на лавку і обняла донечку.

— Ти мене лякаєш. Кажи, де болить?

Так і не нахлюпалась тієї сонячної днини Оленка. Вклала мама її у ліжечко. Дівчинка лежала і водила очима за Сонячним Зайчиком, який бігав по стінах. Іншого разу реготу було б на всю хату, а тепер Оленка тільки прошепотіла:

— Вижени його.

— Кого? — не зрозуміла мама.

— Зайчика.

Мама щільно затягла штори і навшпиньки вийшла із кімнати. Оленка залишилась сама. Схилилася на подушку і…

Раптом почула мелодійний дзвін. Немов разом задзвеніли тисячі дзвоників. За хвилину дзвін стих і запала гнітюча тиша. Оленка побачила, що вона посеред лісу. Тільки яким же дивним він був, отой ліс! Дерева, квіти, травичка — все ніжно-блакитного кольору, наче зроблене з кришталю. На деревах замість листочків блакитні дзвоники, трішки менші — на стебельцях квітів, і вже зовсім крихітні — на травинках.

Оленка обережно торкнулася однієї квіточки. І вона озвалася: «Дзень-дзень-дзень». І то було так гарно!

Дівчинка обережно ступила на блакитну доріжку. І пішла нею навшпиньки, щоб не порушити тиші, яка огорнула чарівний ліс. Німувало листя на деревах, німували квіти й трава.

— Може, це тому, що немає вітру? — міркувала дівчинка. — І запитати немає в кого.

Та ось біля стовбура велетенського дерева побачила гарний будиночок з різьбленим дашком, віконницями й ґаночком. Він був зроблений ніби з блакитного скла. Оленка покликала:

— Чи є хто в будиночку?

Двері відчинилися, і на ґанок вийшов маленький чо­ловічок у блакитному сюртучку і шароварах.

«Когось він мені нагадує», — наморщила чоло дівчинка.

Та оскільки розмірковувати було ніколи, чемно привіталася:

— Добридень.

— Здорова була, якщо не жартуєш, — примружив блакитні очі чоловічок. Оленка чекала, що він скаже далі. А довкола стояла така тиша, що Оленці аж лячно стало.

— Скажіть, у вас завжди так тихо?

— Не завжди, — відповів чоловічок. — Наше кришталеве царство — царство сміху, і як весело тут було раніше! Усі ці дзвоники дзвеніли кожен на свій лад.

— А нині чому все мовчить?

— Ще й питаєш, — докірливо похитав головою чоловічок. — Хто глузував з Маринки, Миколки та старої бабусі?

— А якщо я попрошу у них пробачення?

— Ет! — зітхнув чоловічок. — Це вже не допоможе. Бо наш володар Сонячний Зайчик узяв свою торбину і подався в мандри.

Оленка згадала, як веліла мамі прогнати Зайчика з кімнати, і схлипнула. На кришталеву доріжку впали гарячі сльозинки, підскочили і відкотилися у траву.

— Тепер наше царство сміху стане царством сліз, — ще дужче зажурився чоловічок. — А засміятися ти не змогла б? — запитав з надією.

— Я... я... тепер не вмію, — зітхнула Оленка.

— Кепські справи, — мовив чоловічок.

Оленка уявила, як між блакитними кришталевими квітами потечуть солоні струмки. А замість сміху скрізь лунатиме схлипування. І тупнула ніжкою:

— Нізащо!

В очах маленького чоловічка сяйнула надія, та за секунду він сумно промовив:

— Он бачиш деревце? Раніше воно весело дзвеніло і не вмовкало ні на мить, бо Сонячний Зайчик щоранку заводив його чарівним ключиком. А тепер нашого володаря немає і дерево замовкло.

«А може, спробувати його розгойдати?» — придумала Оленка.

Дівчинка зіскочила з кришталевої доріжки, і ось дерево задзвеніло, ну зовсім так, як сміються щасливі діти.

— Я буду гойдати його все життя! — гукнула Оленка. — І нехай у мене болітимуть руки, а я буду гойдати! Щоб усе довкола сміялося, а не плакало.

Вона помітила, що очі у блакитного чоловічка повесе­ліли, а губи розтяглися у широку посмішку — аж до вух.

Оленка теж посміхнулася і... прокинулася. Скочила з ліжка, підбігла до вікна і розсунула штори. До кімнати вскочив Сонячний Зайчик. Дівчинка заплескала в долоні й розсміялася. В кімнаті стало світло, затишно. Сонячний Зайчик промайнув по кімнаті й вистрибнув за вікно. Оленку це не засмутило, бо вона знала, що помчав він у своє блакитне царство, аби розбудити квіти й дерева.

Оленка вибігла у двір. Там на лавці знову сидів дідусь і читав газету. А стежкою йшла бабуся. Вона, мабуть, поверталася з крамниці, бо в руках несла важкого кошика.

— Я допоможу вам, можна? — підбігла Оленка до старенької.

— А візьми, дитино, — посміхнулася бабусядо дівчинки.

Швидко впоравшись з цією справою, Оленка мчала назад у двір і розмірковувала: кого ж це їй нагадував дідусь? І раптом збагнула:

— Блакитного чоловічка, ось кого!

Проте на лавці вже нікого не було. Оленка озирнулася довкола і побачила Кузю. Він сидів під лавкою й уважно дивився на дівчинку. Оленка всміхнулась до кота, підскочила на одній ніжці й побігла на дитячий майданчик.

Звідти линув щасливий сміх. Ніби тисячі дзвіночків дзвеніли в повітрі — мелодійно й ніжно: «день-дзень-дзень!».

 

Далі пропонується перелік запитань для бесіди. Нагадуємо, що для того щоб відповідати на запитання, треба орієнтуватися в тексті твору, а для цього його бажано прочитати два-три рази. Якщо на деякі запитання дитині важко відповісти, то дорослий може або відповісти сам, або перечитати необхідну частину твору.

1.        Про яку дівчинку нам розповіла Марія Пономаренко? Як її звати? Що в ній подобалось, чим милувалися її рідні?

2.        Чому одного разу Оленчин сміх став схожий не на веселі дзвіночки, а скоріше на удари молотка об цинковану бляху? Уявив собі, який це звук, коли стукають молотком по якійсь залізяці?

3.        Як змінювалося обличчя Оленки, коли вона насміхалася над друзями, над бабусею?

4.        Кого прогнала зі своєї кімнати сумна Оленка? До чого це призвело?

5.        Чому царство сміху перетворилося на царство сліз?

6.        Чому Оленка так сказала: «Я буду гойдати його все життя! І нехай у мене болітимуть руки, а я буду гойдати!»?

7.        Як змінилася поведінка дівчинки після повернення з чарівної країни?

8.        Разом з дорослим перекажи казку Марії Пономаренко «Оленчині пригоди».

Казка Олени Пономаренко «Оленчині пригоди» розповідає про…, яку звали… Вона була дуже… Її сміх був схожий на… Але згодом її сміх став схожий на…, тому що вона почала сміятися… І навіть прогнала Сонячного… Усе це призвело до того, що царство сміху перетворилося на… Для того щоб виправити свою помилку, Оленка почала…

9.        Намалюй чарівну країну, до якої потрапила Оленка уві сні. Пригадай, які там дерева, квіти, травичка? Якого кольору? Яким ти уявляєш собі скляний будиночок блакитного чоловічка? «Будиночок з різьбленим дашком, віконницями й ґаночком». Не забудь про доріжки та деревце, яке Сонячний Зайчик щоранку заводив чарівним ключиком.

10. Стати гарною людиною непросто. І для цього треба докладати певних зусиль, думати про інших. Як ти вважаєш, чи зрозуміла це Оленка?

 

Звичайно ж, проблема становлення гарної людини читанням одних тільки творів не розв’язати. Для того щоб дитина дійсно стала такою, потрібно ще багато чого зробити: і показувати особистий приклад, і розглядати різні ситуації, що виникають в оточенні дитини, розмовляти, пояснювати. Тоді закладені у творі думки поступово зрідняться з дитиною, стануть зрозумілими й важливими.

До нової зустрічі в читальній залі!

Dounload PDF

Відгуки читачів