Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Казочка про вулицю

Олександра ГРЕБЕНЩИКОВА, переможниця студентського конкурсу педагогічних казок м. Харкова

Усім відомо, що вулиці — істоти тихі та спокійні. Вони вирізняються мирним характером, не протестують, коли їх первісну красу викривляють безглуздими архітектурними новаціями або по живому утрамбовують однакового розміру сірим, непоказним камінням, яке люди гордовито називають бруківкою. Ні, вони не бунтують, не влаштовують страйків, заважаючи людям (тим самим, через яких вони так потерпають) займатися їх буденними справами. Вони терплять, лише подеколи нестримним зітханням піднімаючи один камінь із цілого акуратно покладеного ряду на мостовій або загрожуючи цілому поверху житлового будинку піти під землю.


Казочка про вулицю

Олександра ГРЕБЕНЩИКОВА, переможниця студентського конкурсу педагогічних казок м. Харкова

Усім відомо, що вулиці — істоти тихі та спокійні. Вони вирізняються мирним характером, не протестують, коли їх первісну красу викривляють безглуздими архітектурними новаціями або по живому утрамбовують однакового розміру сірим, непоказним камінням, яке люди гордовито називають бруківкою. Ні, вони не бунтують, не влаштовують страйків, заважаючи людям (тим самим, через яких вони так потерпають) займатися їх буденними справами. Вони терплять, лише подеколи нестримним зітханням піднімаючи один камінь із цілого акуратно покладеного ряду на мостовій або загрожуючи цілому поверху житлового будинку піти під землю.

Утім, усе не так трагічно. адже часто зміни йдуть на благо, і тоді, трапляється, стара, занедбана вуличка раптом несміливо просинається, скидає пил і бруд, розправляється, починає вигравати модними вогнями та свіжими фарбами, по-новому, пустотливо дихає, привітно і затишно підморгуючи пішоходам широкими вікнами крамниць і ресторанів, ніжно й акуратно дозволяє прокотитися по собі м’яким шинам автомобілів, з викликом відповідає дівочому цоканню підборів, знаходить романтичний куточок — для закоханих... Повірте, така доля — мрія кожної хоч трохи розумної та поважної вулиці.

Зі мною, однак, вийшло по-іншому. Наше містечко — невелике, але вже досить старе. Мене — таку собі „експериментальну” вуличку — проклали однією з перших. ох, це було так хвилююче! Маленька, але дуже затишна й необхідна, я починалася за два кроки від центру, плутала через усе місто й закінчувалася біля старого причалу, який розташовувався на нашій глибокій, з норовом, річечці. Я дуже пишалася цим і тихо раділа, тому що і я, і мої сусідки, і подружки, та й саме містечко — все це розташовувалося так природно, так логічно і так посімейному, що краще, здається, й уявити собі неможливо.

Минали роки, народжувались і помирали міста, змінювались політичні режими й географічні назви — але це ніяк не відбивалося на нас. Причому це не був згубний застій, як можна було б подумати, а тверде й обмежене не протистояння Суєті як такій, Суєті Великого Міста.

Так, краще й бути не могло... але краще й не було. одного чудового століття нас примусили мовчати й страждати. Приходили якісь люди в дорогих піджаках і в такому чистому взутті, що порядні вулиці соромились приймати їх, щоб, бува, не запилити черевики панам, обличчя яких, квадратні за формою, вимушено набували розумного виразу, вони довго про щось розмовляли та йшли. На їх місце приходили робочі у смішних оранжевих касках, які зі своїм взуттям кидалися в інші крайнощі (дуже хотілося, бачачи їх грубі черевики з незмиваним брудом, зателефонувати на небеса й замовити дощ). Ці робочі з похмурими обличчями щось кололи, ламали, били, не звертаючи уваги на розпачливі волання моїх сусідок (чи приймаючи їх за млосні зітхання?), а потім забудовували все однаковими будинками з крихітними вікнами, від яких туга ставала ще більшою.

Усе це було, але було не зі мною. Про мене забули, я так і залишилась жити у своєму маленькому світі, куди не могли проникнути байдужість і суєта, рух був неспішним, а на пристані часто сиділа молодь і мріяла. і я, потихеньку співчуваючи подругам, не могла подолати ще сильніше почуття — почуття непереборної радості від того, що я залишилась такою, як була.

Але нічого не може тривали вічно, і моєму щастю настав кінець. Грубий, остаточний, невиправний і жахливий кінець. і вже по мені почали ходити грубі чоботи, квадратні мужики висловлювали мільйон думок з приводу «як облагородити цю стару вуличку, що незрозуміло як була пропущена й тому аж ніяк не відповідає солідному вигляду славного міста» (для себе цей привід я назвала простим логічним реченням: «план з повільного та витонченого вбивства»). і от від слів уже перейшли до справ: відірвали мене від старої пристані, яку пізніше зовсім зруйнували, почали змінювати напрямок, вирівнювати, забудовувати жахливо важкими домами, проклали рейки...

А я ще жила, плакала і крізь сльози сподівалась. Мені було боляче, страшно, неприємно і соромно, а вони були такі глухі, такі байдужі й такі жорстокі. але я не змирилась! Я не хотіла помирати! о, вони ще побачили мій характер. кожен камінь клався дуже важко, тому що я заважала, будинки неодноразово руйнувалися, навіть не встигнувши добудуватися, а трамвайні рейки ніяк не хотіли лежати так, як слід. о, я збирала силу: я покликала на допомогу Землю, Небо, Воду і Вітер — усе те, чого вони, люди, так активно прагнуть позбавитися, не усвідомлюючи, що вони рухаються в нікуди.

І — о диво!—я розмовляю з вами, а отже, я жива. Врятувала мене цілком неймовірна подія: дізнавшись про те, що відбувається, старенький учений у поношеному, але акуратному костюмі, із сивою головою, що трусилася, спираючись на пам’ятну тростинку, подаровану йому колегами, учений, який, як і будь-яка творча особистість, відчував острах і неприязнь до канцелярських паперів, він пройшовся по мені, човгаючи старими ногами, і відніс заяву, яку люб’язно склав і надрукував на комп’ютері його молодий сусіда, в якусь інстанцію — точно не знаю куди. і, о диво, до нього прислухалися! Уявляєте, брудні мужики з негайно повеселілими обличчями взялися повертати мене до мого справжнього, природного стану. Звичайно, мене покалічили. Покалічили душевно (спробуйте переживіть такий страх!) і фізично (адже відновленню піддалося далеко не все). але головне — мені повернули мою віру в людей, яку я, здавалося, втратила назавжди.

І що ви собі думаєте? Я перебуваю в цілковитій гармонії: тут є маленькі крамнички, але немає суєти; тут є будинки з маленькими вікнами, але в них живуть добрі люди; по мені їздять машини, але так акуратно, ніби ходять пішки; по мені ходять різні люди, але більшість із них радісні та щасливі. але головне, тут немає суєти, а є душевність.

Приходьте до мене та переконайтесь.

Відгуки читачів