Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Вийти заміж за учня. Сповідь Музи

Наталя ШУБЕНКО

Його звали Валентин Бунін. Не однофамільник, а прямий нащадок відомого літературного роду. Але те, що він сам — поет, він зрозумів лише тоді, коли зустрів Любов. Любов, що стала Музою. Це сталося в 1980 році, коли йому було 16, а їй — 26. Вона вчителька, викладачка історії, він — учень, десятикласник. Її так і звуть — Любов Одинцова. На відміну від багатьох подібних ситуацій, для Валентина це не було станом «юнацької закоханості». Любов прийшла й залишилась до кінця життя, дуже недовгого життя: 37 років доля виділила Валентину Буніну (символічна цифра, пам’ятаєте у Висоцького: «С меня при цифре «37» в момент слетает хмель»?). Але за ці недовгі 37 років він встиг написати такі вірші, які обов’язково знайдуть своє місце в історії, інакше навіщо взагалі потрібні Талант, Геній і Любов?


Вийти заміж за учня. Сповідь Музи

Наталя ШУБЕНКО

Його звали Валентин Бунін. Не однофамільник, а прямий нащадок відомого літературного роду. Але те, що він сам — поет, він зрозумів лише тоді, коли зустрів Любов. Любов, що стала Музою. Це сталося в 1980 році, коли йому було 16, а їй — 26. Вона вчителька, викладачка історії, він — учень, десятикласник. Її так і звуть — Любов Одинцова. На відміну від багатьох подібних ситуацій, для Валентина це не було станом «юнацької закоханості». Любов прийшла й залишилась до кінця життя, дуже недовгого життя: 37 років доля виділила Валентину Буніну (символічна цифра, пам’ятаєте у Висоцького: «С меня при цифре «37» в момент слетает хмель»?). Але за ці недовгі 37 років він встиг написати такі вірші, які обов’язково знайдуть своє місце в історії, інакше навіщо взагалі потрібні Талант, Геній і Любов?

У листопаді 2006 року вийшла друком перша і поки що єдина книга поета. Видана завдяки відданості й самовідданості його друга, його дружини, його Любові. і сьогодні Любов Павлівна Одинцова дає інтерв’ю нашому журналу. ексклюзивне інтерв’ю, тому що вона рідко коли говорить про свою любов, яка не минає, не зважаючи на те що коханого не стало. Занадто боляче про це говорити. але, мабуть, необхідно. адже саме завдяки таким сповідям ми з вами можемо залучитися до того єдиного, заради чого варто жити й померти.

А починалося все так…

Любов Одинцова. Це був учень, якого я майже не бачила на уроках. Він серйозно займався фігурним катанням, саме в 10 класі виконав нормативи майстра спорту. Взагалі був закоханий у лід: постійні роз’їзди, змагання. Йому було не до школи. а я злилася, адже оцінки все одно потрібно виставляти. Поставила штуки три двійки і сказала, щоб здавав весь матеріал. і якось непомітно стосунки стали іншими. Я тривалий час не хотіла в це вірити, але врешті-решт стало неможливо «ховати голову в пісок». Було очевидно: він закохався.

Як Ви це сприйняли?

а ніяк. Чи мало в нас закохуються учні? думала, як завжди, пожартую, проведу кілька виховних бесід — і все минеться. але він ніби захворів, ходив слідом, зустрічав мене. Ви навіть не уявляєте, наскільки мені тоді було не до нього. Я вся в кар’єрі: школа, аспірантура. до того ж чоловік, дитина. Яка тут любов? а потім він показав мені свої вірші. Зізнаюся, мене це вразило. Було дуже боляче через безвихідь. Він закінчив школу, вступив до інституту, але продовжував постійно чергувати під моїми вікнами. і я поступово почала дивитися на нього по-іншому, зрозуміла, що не можу жити без цієї одинокої постаті під моїм під’їздом, без його закоханих очей, без цих віршів. Я поговорила з чоловіком: сказала, що покохала іншого. Чоловік посміявся і не дав мені розлучення. Його вирок був коротким: «дурощі, все минеться». коли Валентин дізнався про це, то покинув усе і поїхав на Північ. там одружився, потім розлучився, повернувся знову. і знову стояв під вікнами, і знову читав вірші, і з кожним днем це було все важче, все болючіше. У Тарковського є гарні рядки: «Как преступник с лезвием в руках». Таке враження, що ми ходили по краю провалля. адже я жила з чоловіком, підростав син. Ніхто не вірив, що в нас із Валею були платонічні стосунки: потриматися за руку, зазирнути в очі — вища нагорода. коли ми з ним вперше поцілувалися, він знепритомнів.

і тягнулися ці ненормальні, дивні стосунки. Як він писав у віршах, ми були «паралельними просторами». Валентин працював, причому міняв одну професію за одною і завжди виявлявся неймовірно талановитим. Він був інструктором з фізкультури, водієм метро, збирав літаки на авіазаводі, працював у театрі працівником сцени та помічником адміністратора. Найбільш яскраво він виявив себе як міліціонер. Про Валентина говорили: «опер від Бога». Мабуть, тому, що він був абсолютно безстрашний. Якось накрив собою гранату, щоб урятувати людей. Ніби поспішав жити, ніби знав, що йому так мало відпущено. кожну справу, за яку брався, доводив до майстерності — й байдужів до неї, переключався на інше. Єдине, чому залишався вірний,— це вірші, хоча він і був упевнений, що пише «в нікуди», що судилося йому «быть и сплыть горячими стихами»…

А як розвивалися ваші особисті стосунки?

Він одружився вдруге, як він говорив, від цілковитої безвиході, в нього народилася дитина. і знову розлучився, і знову повернувся під мої вікна. і настав момент, коли я зрозуміла — не можу боротися. Як зараз пам’ятаю, це було 17 червня. Я прийшла зі школи дуже втомлена: приймала іспити. Він телефонує: «Вийди, потрібно поговорити». Я виходжу, бачу, він плаче: «Якщо ти зі мною не підеш прямо зараз, я повішуся». тож я й пішла. Піднялася у свою квартиру, зібрала речі й залишила назавжди свого високопоставленого чоловіка, багатий будинок, достаток. Сину моєму було вже 18, у нього було своє життя — студент! Я йому була вже не настільки потрібна, як раніше. Я тому й не йшла всі ці роки, що сина не могла залишити. ось так, у 41 рік і почалося моє справжнє життя. Важке життя. Ніякого безхмарного щастя в нас не було. квартиру доводилось  винаймати. Я працювала й утримувала сім’ю, адже на нас був ще його син від другого шлюбу, колишня дружина покинула дитину. Валентин тривалий час не працював. Щоправда, вдома робив усе: я забула, що таке прибирання, приготування їжі. Він постійно хотів читати мені свої вірші, а я все в роботі, в проблемах… тож знову «паралельні світи». Він був різкий, без напівтонів, людина якихось граничних стосунків. Зовні — вся ця чехарда зі зміною професій, всередині — пошук і все нові й нові вірші. Важко було жити з такою людиною. але незважаючи на всі складності, в житті міцно оселилась радість, адже ми нарешті були разом! Я бігом бігла з роботи додому, тому що знала — зараз побачу його. і він вийде до магазину — і тут же мчиться назад. Говорить: «Не можу без тебе навіть 5 хвилин. Я нічого не вмію в житті, вмію лише писати вірші й кохати тебе…»

Відомо, що останнім місцем роботи Валентина Буніна була школа. Як він став учителем?

Я порадила. Він же змінював роботи одна за одною. Якось поскаржився: «тобі добре, в тебе улюблена робота. Як мені цього не вистачає». Я говорю: «У чому проблема? Спробуй і ти». Він же чудово бачив, що я просто «хвора» школою, бачив, скільки радості й задоволення приносить улюблена робота. а оскільки ми мислили й дихали завжди в унісон, нічого дивного, що Валентин наважився. Школу він підшукав сам. Влаштувався викладачем військової справи. і дивно, але після всіх бурхливих подій свого життя саме в школі знайшов себе. Я знала, що порадити, адже я без школи не можу. і саме школа, моя робота, мої учні й дали мені сили, коли Валентина не стало. Я й на роботу вийшла на другий день після поховання… Мабуть, це мене і врятувало. Жити не хотілося, але діти повертали мене до звичних обов’язків, уперто нагадуючи фактом свого існування про те, що життя триває. і от живу… Без нього… а його учні просто обожнювали. так плакали на похованні…

Валентин якось мені сказав: «Я помру у 37 років. ти мене поховаєш». Я відмахувалася: «Що ти таке говориш? Я старша за тебе на десять років». Звідки він міг знати? Його притягувала рокова цифра «37». Він часто повторював: «Любов і смерть — це од не й те саме».

Ми прожили разом лише п’ять років. і от уже шість років — я без нього, він помер у 2001 році. але я постійно відчуваю його присутність. Це дивно, адже я історик, матеріалістка, однак знаю — він постійно зі мною. а нещодавно сталася дуже значуща подія: мої улюблені колишні учні, серед яких є дуже заможні люди, запропонували видати друком вірші Валентина. і якось відразу все почало виходити, знаходились потрібні вірші, фотографії. адже я сама всім займалася. Бувало, весь вечір шукаю якийсь вірш. Не знаходжу. а вранці прокидаюся — він на столі лежить, ніби Валентин поклав. дивина… Він любив повторювати: «рукописи не горять. рано чи пізно мої вірші узнають». Був правий, як завжди. книга Валентина Буніна «Ніжність невпопад» була видана в листопаді 2006 року. тільки Валя до цього не дожив…

P. S. Їх маленька квартирка знаходиться в мальовничому районі, біля лісопосадки. Щоранку навесні, влітку й восени, поки вона спала, він ходив до лісу по квіти. Потім розкидав їх по ліжку і чекав, поки прокинеться кохана. особливо вони любили проліски. Вона досі, прокидаючись, відчуває їх запах…

Відгуки читачів