Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Кіровоградський будинок Юлія Мейтуса. Пам’ять про композитора відроджують учителі

Наталя ШУБЕНКО

Творчість композитора Юлія Мейтуса по праву вважається національним скарбом України. Автор більш ніж 300 симфонічних, хорових, камерних творів, музики для театру і кіно, він створив неповторний індивідуальний стиль, в якому національний колорит органічно поєднується з новаторськими тенденціями музичного мистецтва. Його музика складна, але не позбавлена вищої гармонії, сучасна, але далека від какофонії душевного розчарування і спустошення, яке в сучасному мистецтві полюбляють називати постмодерном. Узагалі, це композитор з великої літери і слід зазначити, що тоталітарна соціалістична система не «душила» і не «пригнічувала» українського музиканта, а навпаки, оцінила його по заслугах: у радянські часи він став народним артистом, лауреатом премії ім. Т. Г. Шевченка, мав найвищі урядові нагороди.


Кіровоградський будинок Юлія Мейтуса. Пам’ять про композитора відроджують учителі

Наталя ШУБЕНКО

Творчість композитора Юлія Мейтуса по праву вважається національним скарбом України. Автор більш ніж 300 симфонічних, хорових, камерних творів, музики для театру і кіно, він створив неповторний індивідуальний стиль, в якому національний колорит органічно поєднується з новаторськими тенденціями музичного мистецтва. Його музика складна, але не позбавлена вищої гармонії, сучасна, але далека від какофонії душевного розчарування і спустошення, яке в сучасному мистецтві полюбляють називати постмодерном. Узагалі, це композитор з великої літери і слід зазначити, що тоталітарна соціалістична система не «душила» і не «пригнічувала» українського музиканта, а навпаки, оцінила його по заслугах: у радянські часи він став народним артистом, лауреатом премії ім. Т. Г. Шевченка, мав найвищі урядові нагороди.

Що ж сьогодні? Україна набула незалежності і, здавалося б, має всіляко підносити українські таланти, принаймні віддавати їм належне. а особистість рангу Мейтуса — «золотий фонд» країни, завдяки якому Україна може вписати власну сторінку в історію світового мистецтва. однак з 18 опер композитора шість до сьогодні не поставлені, а твори Мейтуса за роки незалежності не видавалися жодного разу: музиканти користуються старими радянськими виданнями або привозять ноти з інших країн, насамперед із Росії. та і з вивченням творчого спадку та біографії Мейтуса справи не кращі. Мало хто з українців сьогодні знає, що саме Мейтус писав музику до перших звукових фільмів, товаришував і співробітничав з Олександром Довженком, Лесем Курбасом, листувався з найвідомішими українськими та російськими поетами. то що ж, незалежній Україні не потрібна власна історія?

На щастя, так вважають не всі. Сьогодні пам’ять про Юлія Мейтуса відроджують учителі, які працюють у школі, де музичний геній робив свої перші кроки. В кіровоградській ДМШ № 2 створено музей, в якому представлені фотографії, документи, книги з дарчими надписами. Цей музей, як і музика Юлія Мейтуса,— своєрідне відродження духу Єлисаветграда початку ХХ століття. і живе нагадування про те, що саме в цьому українському місті кипіла, вирувала, росла і давала численні паростки музична школа, що уславила Україну на цілий світ.

Частина 1. Єлисаветграда

На межі ХІХ і ХХ століть Єлисаветград був великим центром півдня країни. тут працювали педагоги, що були добре відомі за межами російської імперії: один з основоположників слов’янської філології професор В. Григорович, засновник першої в південних районах астрономічної обсерваторії Г. Близнін, історик і археолог В. Ястребов. Місцеві жителі по праву пишалися уродженцем міста співаком осипом Петровим, захоплено згадували концерти Ференца Ліста в 1847 році, та й драматичний театр, що поклав початок українській театральній школі,— також надбання Єлисаветграда. тут давали концерти М. Мусоргський, О. Скрябін, А. Рубінштейн, М. Лисенко. тут співали Ф. Шаляпін і Л. Собінов, грали М. Савіна, В. Качалов, В. Коміссаржевська. тут часто експонували свої полотна художники-передвижники. і тут була власна музична школа, адже саме в Єлисаветграді працював всесвітньо відомий музикант Генріх Нейгауз.

На щотижневих недільних ранках маленький Юлій Мейтус із захопленням слухав виступи учнів Нейгауза, а незабаром сам почав брати в нього уроки. В 11 років він уже акомпанував хору, а у 12 відбувся його перший виступ — на концерті в залі міського Громадського зібрання він зіграв кілька фортепіанних п’єс. Уже тоді Мейтус захопився композицією. Його перші твори — романси та балади на вірші популярних на той час поетів-символістів — високо оцінив відомий композитор В. дешевовий, який жив тоді в Єлисаветграді. а відвідуючи театр, Юлій, затамувавши подих, уявляв собі музику, яку він написав би до цих постановок.

однак ці мрії довелося відкласти до кращих часів. Настав 1917 рік, почалася громадянська війна. Безліч разів Єлисаветрад переходив з рук у руки, змінювалася влада, змінювалися життєві установки та цінності. однак Юлій навіть у ті гарячі роки не розставався з улюбленою справою: як концертмейстер разом зі співачкою Вікторією Келлер, скрипалем Йосифом Крейніним, віолончелістом Михайлом Чудновським він часто виступав перед червоноармійцями.

У 1923 році стало зрозуміло, що життя набуло певної стабільності. Юлію час було подумати про перспективи, і нічого іншого, крім вищої музичної освіти, він не уявляв у своєму майбутньому. і Мейтус вирішив їхати до Харкова, на той час столищ України. Не випадково ж саме у це місто, широко відоме своїми художніми традиціями, в той час з усієї країни стікалася талановита молодь.

Частина 2. Харків

Успішно склавши вступні іспити, Мейтус вступає до Харківського музично-драматичного інституту. Бурхливе столичне життя відразу ж захопило юного музиканта, закружило у вихорі яскравих культурних подій. Мейтус відвідує різноманітні драматичні постановки, бере участь у суперечках і диспутах (дуже модних на той час!), стає свідком історичних подій (наприклад, постановка українською мовою «Тараса Бульби» М. Лисенком у 1924 році) і заводить надзвичайно цікаві знайомства. Так, одного разу Мейтусу, який працював тоді концертмейстером, доручили прослухати нікому не відомого співака. Почувши незвичайний голос виразного ліричного тембру, Мейтус тут же рекомендував співака на роботу до Харківського оперного театру. Так розпочався блискучий шлях Івана Семеновича Козловського в мистецтві та його дружба з Юлієм Сергійовичем Мейтусом, який дав йому путівку в життя.

А іншим разом у гуртожитку театру «Березіль» Мейтус несміливо постукав у двері однієї з кімнат. Просто тому, що звідти лунали звуки музики і ця музика зацікавила Юлія — незвичайний, нетрадиційний, чисто негритянський джаз. Увійгповпіи, він побачив велике приміщення, буквально завалене книгами та репродукціями картин Пікассо, Моне, Гогена, Ван Гога, а збоку — патефон з пластинками. По кімнаті, наспівуючи, походжав у халаті високий чоловік із сірувато-зеленими очима й дитячою, трохи збентеженою посмішкою. Так Юлій Сергійович познайомився з Лесем Курбасом, і протягом найближчих шести років його життя було тісно пов’язане з театром «Березіль». Новаторські спектаклі Леся Курбаса вимагали сміливої, незвичайної музики, що узагальнювала б основну ідею, створювала образ сцени загалом або окремого персонажа. Так народився шедевр — музика до спектаклю «Диктатура»: чотириста сторінок партитури. Власне ідея створення синтетично! театрально! вистави, насиченої метафорами, переконливими соціальними узагальненнями, багато в чому була плідною. Насамперед для творчості самого Мейтуса: він серйозно замислився про створення опери. Згодом опери Мейтуса «Перекоп», «Гайдамаки», «Молода гвардія», «Анна Кареніна» були визнані класикою жанру. їх музику назвали кроком уперед не лише у сфері радянської опери, але й у всій оперній літературі XX століття. А для Юлія Мейтуса оперне мистецтво стало не лише творчим проривом: саме працюючи над оперними творами, він зустрів свою дружину, яка стала єдиним коханням на все життя. Олександра Василівна також працювала в театрі Курбаса і була лібретистом Мейтуса. Творча співдружність, єдність думок, спільні вечори над партитурою... Вони були молоді та щасливі, життя посміхалося їм і обіцяло лише радість. Адже що може бути прекраснішим за кохання, яке підкріплене взаєморозумінням і єдністю поглядів?

Але, як завжди, життя внесло свої корективи. Настав 1941 рік. Почалася війна. Замість спокійного, сповненого творчості та любові життя в Харкові, що став рідним, довелося терміново все змінювати та знову їхати. Цього разу — до евакуації.

Частина 3. З Ашґабада — до Києва

Перші два роки війни Мейтус провів у Ашхабаді. Незважаючи на побутові труднощі, важкий моральний стан, пов’язаний з переїздом і війною, він активно включився в музичне життя Туркменії. адже так він був влаштований — працював завжди й усюди, просто не міг інакше. Він пише твори для хору, фортепіано, оперу «Абакан». У його твори владно вплітаються туркменські національні мотиви. Не дивно, що в 1944 році Юлію Сергійовичу було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв туркменської РСР. Але… туга за Україною, бажання повернутися на рідну землю не відпускали його ні на мить. і в 1944 році він повертається, цього разу до Києва.

Саме в цьому чудовому українському місті з його давніми соборами, величним Дніпром, неповторним запахом квітучих каштанів він провів переважну частину свого життя — понад 50 років. Серед друзів Юлія Сергійовича — Андрій Малишко, Максим рильський, Мар’ян Крушельницькій. разом з дружиною, відданим співавтором своїх творів, він невтомно працює над новими музично-драматичними полотнами, багато їздить країною та за кордон. У його кабінеті — величезна кількість книг, альбомів живопису, оперних клавірів, що створюють особливе творче середовище. але у своєму насиченому столичному житті Мейтус ніколи не забував місто, в якому народився і розпочав творчий шлях. Пісня «Земляки», що присвячена кіровоградцям,— це і ностальгія, і пам’ять, і перше кохання.

Частина 4. І знову в Єлисаветграді

Мейтус помер у 1997 році, у віці 95 років. Як часто буває, популярний і визнаний за життя, після смерті його швидко забули. Новий час, нові кумири, нова музика… але в Кіровограді пам’ять про великого земляка жива. Ще в 1985 році з ініціативи педагогічного колективу кіровоградської дитячої музичної школи № 2 було створено музей Юлія Мейтуса. В 1984 році сім’я Мейтуса передала школі більш ніж 200 перших експонатів, з-поміж яких були рукописи, фотодокументи, клавіри, листи, нотні збірки й особисті речі композитора. Після смерті Мейтуса його вдова Олександра Іванівна хотіла передати рідному місту чоловіка весь його кабінет разом із концертним роялем. але поставила п’ять умов: вулицю дзержинського, де народився композитор, перейменувати на вулицю Мейтуса, встановити на будинку меморіальну дошку, присвоїти ім’я Мейтуса кіровоградській ДМШ № 2, встановити меморіальну дошку на будинку по Володимирівській вулиці Києва, де композитор жив півстоліття, і сприяти увічненню його пам’яті на Байковому кладовищі, де його поховано. Жодна з цих умов досі не виконана. Представники музичної громадськості Кіровограда зверталися до обласної влади, але все закінчилося бюрократичними чварами. Після цього звертатися перестали. Начальство задоволено — мовчать, отже, проблеми немає.

однак прості кіровоградці роблять усе можливе, щоб ім’я Мейтуса жило і жила його музика. На другому поверсі будинку, де народився композитор, відкрили пам’ятну кімнату «Сім’я Мейтуса» з елементами інтер’єру початку ХХ століття. а столітній ювілей маестро був відзначений конкурсом юних музи

кантів, що вперше відбувся на Кіровоградщині та відкрив кілька імен молодих талантів, які, можливо, примножать музичну славу краю. Юлій Мейтус повертається додому. і поки є люди, яким не байдужа доля культурного спадку України, залишається надія, що ми все-таки подолаємо байдужість чиновників і навчимося віддавати належне своїм видатним предкам. адже народ, який не вміє зберігати свої корені, навряд чи може претендувати на культурне безсмертя. дуже хочеться сподіватися, що це — не про нас.

Відгуки читачів