Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Я не пані

Лідія ОЧЕРЕТЯНА

с. Саханське, Ширяєвський р-н, Одеська обл.

Сумна історія мого життя, але доля моя щаслива, я — вчителька… а сумна історія тому, що сумний у неї кінець. Навряд чи ця сповідь матиме життя на сторінках Вашого (і нашого) журналу, бо публікації в журналі більш оптимістичні, про успішних людей. але мені здається, що моя сповідь потрапить до людей щирих, сердечних і вони мене відчують, зрозуміють.


Я не пані

Лідія ОЧЕРЕТЯНА

с. Саханське, Ширяєвський р-н, Одеська обл.

Сумна історія мого життя, але доля моя щаслива, я — вчителька… а сумна історія тому, що сумний у неї кінець. Навряд чи ця сповідь матиме життя на сторінках Вашого (і нашого) журналу, бо публікації в журналі більш оптимістичні, про успішних людей. але мені здається, що моя сповідь потрапить до людей щирих, сердечних і вони мене відчують, зрозуміють.

Почну з того, що в школу та школярів закохана по самі вуха і без них не мислю свого життя. але школа виявилась і годувальницею, і вбивцею…

У самому куті (краще — кутку), куди дістатися — проблема (два рази на тиждень іде автобус до Одеси, а то може і не йти) розташоване моє село Саханське. тут я народилася, закінчила школу, потім навчалася в Балтському педучилищі, потім — в одеському державному університеті ім. Мечнікова; тут і пройшло моє життя, тут я працюю 41 рік (два роки працювала в Казахстані, кустанайська область, амангельдинський район, з/с Бюректал). тут, у Саханському зустріла свою половинку очеретяного Валентина Єгоровича (теж випускника ОДУ ім. Мечнікова, історика).

Одружились, дали нам квартиру в школі. так і пройшло життя. Школа стала рідним домом. Перед очима і вдень і вночі, вона всюди: і у дворі, і на кухні, і в дитячій кімнаті — словом, усюди. Я вже не кажу про душу і серце.

Майже 40 років (стільки Бог відміряв нам у парі жити) одні й ті ж розмови — розмови про чужих дітей, які стали (маю на увазі дітей) рідними та відтіснили своїх біологічних.

Не було такої хвилини, щоб ми не переймалися їхніми долями. Мій чоловік працював 20 років завучем і 22 роки — директором і створив школу на зразок школи Сухомлинського, свого земляка: домашню, добру, спокійну, де немає бійок, дідівщини, темних «розборок» у туалетах. Школу, де цікаво і тихо, де любов і особлива толерантність директора позитивно вливала на всіх: і вчителів, і учнів, і технічних працівників. Школа, як вулик із бджілками. Були й цікаві семінари районного масштабу, виховні заходи. Школа жила (вона і зараз живе, але чому я пишу в минулому часі, Ви зараз зрозумієте). Зі школи виходили хороші люди з гарними знаннями і продовжували навчатись у технікумах та інститутах. Є і лікарі, і інженери, і агрономи, тільки педагогів близько 50 осіб.

Різні часи пережила школа і ми. Виросли наші діти на шкільному подвір’ї, добрі, порядні та чесні, як сама Школа. донька закінчила ОДУ ім. Мечнікова, російське відділення, син — теж, соціолог. от вам і династія. діти вчителів… Батьки — вчителі. Злидні… те, що зараз вважають за комплекси: порядність, чесність, скромність.

Але найважчими роками були перебудовні: по чотири місяці без зарплати і п’ять годин на добу — електричне світло, від якого залежала вся опалювальна система. Через кожні дві години гасло світло, і треба було бути настільки оперативним і дисциплінованим, щоб негайно звільняти топку (печі) від жару вугілля, яке тільки-но встигло розгорітися (а вугілля — обмаль), щоб не зашкалила температура і не зірвались котли.

А палив хто? Ті, хто особливо дружили із зеленим змієм. і за них доводилося топити. і так всі зими, всі вечори в тривозі, всі ночі, ранні ранки, взимку о п’ятій з факелом.

Система стара — труби гнилі: то там потекло, то в іншому місці. риють мерзлу землю, рив і директор, відмінник освіти СРСР.

Крім цієї роботи ще ми — вчителі: діти, уроки, документація. На всіх вистачало тепла… та й ще всі роки без завуча.

Але всьому буває кінець.

У 2005–2006 році зима випробувала очеретяного: витримає чи ні? Морози мінус 28 не властиві для нашої місцевості. Наша система перемерзла, зокрема труби, які були закопані не дуже глибоко, 50 см, що для таких морозів не годилося. Внаслідок цього розмерзлись шість батарей. Почали рятувати труби, систему, розігрівали паяльними лампами. дуже переживав Валентин Єгорович, що дітям буде холодно. і як не обережно гріли, все одно школа загорілася (старий корпус, 1905 року). Вся не згоріла — загасили, але «згорів» наш директор. так переживав, що захворів. діагнозу лікарі не поставили, та 14 липня 2006 року його не стало. Якою він був людиною? Був людиною толерантною, інтелігентною, вихованою, чудовою. Не було і немає жодної людини, щоб він чимось скривдив. тисяча, а може, я й перебільшую, але кінця не було видно процесії учнів, які прийшли провести його в останню путь…

Селяни та вчителі звернулися до Секретаріату Президента України з проханням допомогти нам назвати школу іменем очеретяного. Що це порівняно зі смертю? Відмовили… а він віддав їй, школі, життя! Міські кабінети із сучасним обладнанням та килимовими доріжками, яскравим освітленням, і сільська школа. Це космічні виміри… і хто не покуштував сільського вчительського життя і не жив у селі, де ні доріг, ні мобільного зв’язку, ні автобусів немає, той ніколи не зрозуміє нашого життя. Убиті села і поранені школи… Безробіття…

Тепер я, очеретяна Л. М., директор цієї школи, продовжую традиції, люблю її без міри, хвора нею. так само сиджу в котельні. дякувати Богу, систему поміняли. Переймаюся життям шкільним, але дуже одинока. Немає в селі нікогісінько з рідних: усі померли. У школі — життя, з 7ї ранку до вечора, а вдома… Не дай, Боже, нікому те переживати. Вдома — печаль…

43 роки пропрацювала в школі, і не як-небудь, а на совість, з любов’ю до неї. і що я надбала, окрім болячок? діти в місті, по чужих кутках, а я — в селі одна.

І щоб там не говорили про любов до вчителя, то все фантастика. Люблять рідних, і кожен іде додому, до родини.

І борюсь я сама із собою, згадуючи, як помирав мій Валентин. і нічим не можу допомогти своїм дітям, бо ціни з’їдають зарплату, а пенсії додали 6,50 (шість гривень 50 копійок). і хотіла б я побачити, як би вижив мільйонер, якби в нього все відібрали: машину, квартиру — і дали зарплату вчителя і сільську хату…

Я знаю, що ця сповідь не знайде місця на Ваших сторінках, бо у Вашому журналі все оптимістично і багато місця для пані… а я не пані, я — вчителька, в моєму положенні «пані» звучить образливо!

Доброго Вам здоров’я, успіхів на ниві журналістики, любові рідних і матеріальних благ!

Відгуки читачів