Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Казка для дорослих. Про кохання, якого не було

Наталя ШУБЕНКО

У наше життя міцно входять стереотипи. Оселяються у свідомості й залишаються як істина в останній інстанції. Ось приклад: Ханс Крістіан Андерсен, добрий мудрий казкар, незвичайними, зворушливими, якимись болісними історіями якого зачитувалися не лише наші бабусі й дідусі, мами й тата, але й наші комп’ютеризовані, обвішані плеєрами з гуркотливою музикою і зовсім не сентиментальні діти. А якщо не добрий і не мудрий?


Казка для дорослих. Про кохання, якого не було

Наталя ШУБЕНКО

У наше життя міцно входять стереотипи. Оселяються у свідомості й залишаються як істина в останній інстанції. Ось приклад: Ханс Крістіан Андерсен, добрий мудрий казкар, незвичайними, зворушливими, якимись болісними історіями якого зачитувалися не лише наші бабусі й дідусі, мами й тата, але й наші комп’ютеризовані, обвішані плеєрами з гуркотливою музикою і зовсім не сентиментальні діти. А якщо не добрий і не мудрий?

Якщо погруз у комплексах так, що вибратися з них немає жодної можливості? Взагалі, сотні, тисячі «якщо»… Про невідповідність реального образа стереотипу нас примусив замислитися режисер Ельдар Рязанов, показавши у своєму останньому фільмі «Андерсен. Життя без кохання» життя казкаря, зовсім не схоже на казку. Про цей гучний фільм сказано так багато, що, здавалося б, важко щось додати. Хрестоматійного режисера вже звинуватили у «зміні стилю», «фрейдистському натуралізмі», ледь не в маразмі. але ж він лише спробував нагадати всім нам про ту надзвичайну ціну, яку доводиться платити за талант, про те, що, якщо людина зуміла змінити світ (а казки Андерсена зробили це!), вона просто приречена на самотність, розчарування і моральні страждання. Любов, що співає, посміхається, торжествує на кожній сторінці його книги, так і залишилася для нього недосяжною. Зате була слава. але не дай Боже нікому — отримати славу ціною любові. і ця страшна істина настільки розвінчує «цукерково-мармеладні» стереотипи, що називаються «життям чудових людей», що ми вирішили заглибитися в біографію великого казкаря, яка цілком руйнує звичну схему «талант — добра душа — гармонійна особистість і (обов’язково!) — кохання». Що ж насправді?

Стереотип № 1. Щасливе дитинство юного таланта

Казка про гидке каченя — це певною мірою його автобіографія. Хоча... сам Андерсен у щоденниках і спогадах прагнув представити своє життя в блискучій глянцевій оболонці, схожій на шоколадну глазур, за якою не видно начинки. Хіба що, якщо торт розрізати... Судіть самі. Ось що писав Андерсен: «Життя моє — справжня казка, багата на події, чудова! Якби в той час, коли я бідною, безпомічною дитиною пішов білим світом, мене зустріла на шляху могутня фея і сказала мені: «Вибери собі шлях і справу життя, і я, згідно з твоїми талантами й у міру розумної можливості, охоронятиму та направлятиму тебе!»    і тоді життя моє не стало б кращим, щасливішим, радіснішим...»

А ось що було насправді. Андерсен народився в родині чоботаря і прачки. Злиденність у сімї панувала жахлива, але батьки майбутнього письменника вважали, що йому надзвичайно пощастило, адже в нього є дах над головою і його не примушують працювати, як його мати в дитинстві, яку батьки посилали жебракувати. Ханс Крістіан був дивакуватим хлопчиком, постійно вигадував історії і розповідав їх одноліткам. ті слухати не хотіли й нещадно били нав’язливого оповідача. діставалося йому і від учителів: він був зовсім не здібний до навчання і регулярно одержував лінійкою по руках. але навіть такі радикальні способи виховання не могли навчити майбутнього великого письменника писати без помилок. Над ним сміялися всі — через безглузду зовнішність (він був дуже високим і не те щоб некрасивим, але якимсь тьмяним). от і залишалося Хансу Крістіану після чергових принижень і побоїв ховатися у своєму закутку й сидіти на самоті, вирізаючи з паперу різні фігурки та розігруючи з їх допомогою вистави за мотивами вигаданих історій. Не диво, що в 14 років він пішов з дому, сказавши, що вирушає до Копенгагена, щоб стати відомим артистом, чим викликав чергові насмішки.

Хіба бувають артисти з таким величезним носом, маленькими очима, довгими, як в орангутанга, руками? але хлопець був упертий і все одно вирушив підкоряти столицю. так скінчилося «щасливе дитинство» Ханса Крістіана Андерсена, скінчилося, так і не почавшись.

Стереотип № 2. Добрий геній

дитячий письменник, казкар… так і вимальовується у свідомості образ добряка, завжди оточеного дітьми. Насправді деякі факти біографії Андерсена свідчать про те, що дітей він не любив. коли йому ставили пам’ятника в центрі Копенгагена (дуже рідкісний випадок — за життя!), скульптор Огюст Сабьо приніс показати ескіз, який зображав письменника в оточенні дітей, які слухають казки. Андерсен обурився: «Ви хочете, щоб я читав мої казки в оточенні дітей, які виснуть на моїх плечах і колінах? та я і слова не скажу в такій атмосфері!» Він насправді боявся дітей. одного разу, перебуваючи в гостях у Гейне, в якого по дому бігала купа дітей, казкар почав злякано озиратися. Гейне помітив це і пожартував: «Не хвилюйтесь, це не наші діти, ми зайняли їх на вечір у сусідів, щоб налякати вас». тож скульптор прислухався до письменника і залишив Андерсену лише книгу, з якою казкар задумливо сидить».

Він був нетовариський, запальний, змучений комплексами. Його життя розділилося навпіл: злиденне, сповнене принижень дитинство — і нереальна слава і популярність у зрілому віці. Як не дивно, слава — в основному за межами Данії. Вдома ж, у Копенгагені, до нього до кінця життя ставились як до вискочки, який не був схожий на поважних представників «вищого світу». а от за кордоном про його популярність розповідали легенди. кажуть, одного разу, мандруючи Швейцарією, Андерсен, вічно розсіяний, залишив у готелі тростину. Яким же було його здивування, коли, вже діставшись Лондона, він почув незнайомий голос: «тростина для пана Андерсена!» Виявилося, вона мандрувала за письменником упродовж усього його шляху: Андерсена знали в обличчя і передавали тростину в тому напрямку, куди їхав письменник.

Але навіть найбільш захоплені й доброзичливі прихильники письменника майже не виносили його характеру, коли стикалися з ним особисто. так, Чарльз Діккенс та його дружина одного разу побачили Андерсена, який катався лужком з газетою, у сльозах. Виявилося, в ній було надруковано неприязний відгук про його творчість. коли Ханс Крістіан поїхав, Діккенс прикріпив до дзеркала в гостьовій кімнаті картку з написом: «У цій кімнаті Ханс Крістіан Андерсен спав п’ять тижнів, які здалися сім’ї вічністю».

У своїй біографії Андерсен постійно пише про свої заслуги, досягнення, ордени, медалі, обіди в герцогів і королів. Можливо, в такий спосіб він намагався позбавитися свого «комплексу простолюдина»? і можливо, саме тому він покинув у злиднях свою матір і відмовив у допомозі зведеній сестрі? Що спільного може бути у великого Андерсена з цими простолюдинами, навіть якщо вони — мати й сестра?

Як бачимо, добрий геній дитячих казок у житті був зовсім не добрим. Незграбна, нещасна людина, яка досягла найбільшої гармонії у творчості й була цілком позбавлена її в житті.

Стереотип № 3. Гармонія

Геній — людина не від світу цього. особистість, органічно вписана в Макрокосм. Щоб писати так, як Андерсен, просто необхідно бути гармонійною особистістю. інакше як у тьмяній буденності реального життя він міг побачити чародійство, світло і радість, знаходячи поетичний смисл у якій-небудь штопальній голки чи старому крохмальному комірці? Людина такого таланту в нашому уявленні має бути вищою за нападки бездарних критиків, а він — ображався і навіть писав: «Данія — така ж гнила, як гнилі острови, на яких вона виросла!» критики він не виносив органічно, як і неувагу до своєї персони. Наприклад, якщо він читав свої твори й у цей час до кімнати заходила покоївка, Андерсен негайно припиняв читати, підводився і біг геть.

Він був охоплений численними маніями: боявся, що його поховають живцем, і, лягаючи спати, залишав біля ліжка записку з проханням у випадку підозри на смерть не ховати його кілька днів, щоб переконатися, що він насправді помер. Вирушаючи в подорож, він брав із собою мотузку: а раптом пожежа, і мотузка допоможе йому врятуватися. та й виглядав Андерсен, м’яко кажучи, дивно: худий і високий, він чомусь віддавав перевагу одягу, принаймні на два розміри більшому за потрібний.

Тож нічого дивного, що у недолугого, ексцентричного, закомплексованого письменника так і не склалися стосунки із жінками. В його казках — все про кохання. а в житті…

Стереотип № 4. Кохання

Ні для кого не секрет, що Андерсен так і помер незайманим. Він закохувався, страждав, ображався, але, навіть відвідуючи будинки розпусти, не насмілювався торкнутися проституток і вів із ними тривалі «жалісливі» бесіди. Що вже казати про жінок, яких він кохав.

Уперше справжнє почуття прийшло до Андерсена у 25-річному віці. Виборг Війт було 17, і вона була сестрою його університетського приятеля. Вона віддала перевагу синові аптекаря, чим завдала письменнику першої глибокої сердечної рани.

Другою нерозділеною любов’ю письменника стала 18-річна Луїза Коллін. Полум’яні листи Андерсена вона навіть не читала, її байдужість могла деморалізувати й більш упевненого в собі залицяльника. Знаючи характер Андерсена, не важко уявити, чого коштувало йому це несправджене кохання.

Третя спроба стала останньою. Андерсен шалено закохався у блискучу співачку Дженні Лінд, чарівливу білявку, яку за надзвичайний голос прозвали «шведським солов’єм». Вона приїхала до Копенгагена на гастролі й буквально звела Ханса Крістіана з розуму. але… все розвивалося за звичним вже для Андерсена сценарієм. Не допомогли ні вірші, ні подарунки, ні навіть слава всенародного улюбленця. Він так і залишився для Джейн просто братом, другом. Потім вона поїхала, а він продовжував сподіватися. Якось він цілий тиждень чекав від Дженні запрошення на різдво. так і не дочекався, а коли через кілька місяців спитав Дженні про причину її «забудькуватості», вона лише спокійно відповіла: «Я просто подумала, що вам було б нудно з нами. адже ми майже нічого не розуміємо в літературі». «Ви, мабуть, ненавидите мене?» — спитав письменник. «Щоб ненавидіти, я повинна спочатку покохати»,— відповіла співачка. тоді Андерсен зрозумів, що надії немає. Він так і не зміг розлюбити свою ніжну Дженні і присвячував їй казки. Найбільш ліричні історії — «русалонька», «Снігова королева», «Соловей» — це все про неї, про Дженні Лінд.

Андерсен помер у цілковитій самоті на своїй віллі Ролігхед 4 серпня 1875 року. Перед смертю він довго хворів і не було поряд людини, яка подала б йому горезвісну «склянку води». Можливо, це й було платою за його божественний дар? але якби він міг бачити своє поховання, його марнославство, що стало ледь не єдиним почуттям і справжньою пристрастю останніх років життя, було б задоволено. «Здавалося, того дня жителям Копенгагена нічого було робити, окрім як ховати Ханса Крістіана Андерсена»,— писав свідок. У Данії було оголошено національну жалобу. В газетах надрукували вірш:

В могилу наш король сошел,

И некому занять его престол.

Що ж, звичні стереотипи зруйновано, а диво — сталося! диво творчості, що подарувало світу чудові добрі казки. Феї виявилися безсилими в жорстокому земному царстві, але на кінчику пера генія вони виконали свою чарівну роботу, перетворюючи реалії нашого грішного світу на квітучий сад фантазії. і хіба важливо, що життя Андерсена, життя без кохання, не вписується в традиційні схеми? Це було його життя і його плата за талант. а кохання… Воно не вибирає. Воно просто приходить. і йому не потрібна ідеальна досконалість, вона потрібна для нелюбові як виправдання та єдино можлива радість.

Відгуки читачів