Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Медіащеплення

Лідія КАЛІНІНА

Коли нашій вчительці французької її клас подарував телевізор для кабінету, ми вирішили, що всі вони — ледарі й купили цю непотрібну (принаймні у школі) річ тільки для того, щоб дивитися на перервах мультики, а після уроків — фільми по відику. Насправді виявилося зовсім не так. усі дійсно регулярно дивилися мультики та фільми. Але не після уроків, а під час них. I звичайно, тільки французькою мовою з наступним обговоренням переглянутого. Тоді це було в дивину, а сьогодні з цієї теми захищають дисертації, пишуть наукові статті та книги. Усе це тепер називається медіаосвіта. Цей термін містить у собі два різні поняття: застосування медіазасобів у навчанні та навчання «захисту» від медіа-впливу. Про переваги та недоліки комунікацій — у пропонованому матеріалі.


Медіащеплення

Лідія КАЛІНІНА

Коли нашій вчительці французької її клас подарував телевізор для кабінету, ми вирішили, що всі вони — ледарі й купили цю непотрібну (принаймні у школі) річ тільки для того, щоб дивитися на перервах мультики, а після уроків — фільми по відику. Насправді виявилося зовсім не так. усі дійсно регулярно дивилися мультики та фільми. Але не після уроків, а під час них. I звичайно, тільки французькою мовою з наступним обговоренням переглянутого. Тоді це було в дивину, а сьогодні з цієї теми захищають дисертації, пишуть наукові статті та книги. Усе це тепер називається медіаосвіта. Цей термін містить у собі два різні поняття: застосування медіазасобів у навчанні та навчання «захисту» від медіа-впливу. Про переваги та недоліки комунікацій — у пропонованому матеріалі.

Про вплив телевізора на нашу свідомість учені говорять ще з 50х рр. ХХ ст. Недарма слово «медіа» (від. лат.— medium) перекладається як «посередник». Телебачення, газети, радіо, Інтернет — засоби спілкування між нами й навколишнім світом. Саме тому, вважають спеціалісти, сьогодні як ніколи потрібно вміти сприймати та «фільтрувати» цю інформацію. Так народжується поняття «медіакультура». Педагоги переконані: вміння споживати інформацію слід навчати так само терпляче й обмірковано, як музики та живопису. Сучасні діти стикаються зі світом медіа, граючи в комп’ютерні ігри різноманітних напрямів та рівнів складності, працюючи з навчальними програмами, входячи в Інтернет тощо. Чи знаєте Ви, що Ваші діти живуть у віртуальному світі, де є свої Інтернет-музеї, в яких можна розглядати експонати в тривимірному зображенні, свої Інтернет-кафе, форуми, де можна знайомитися, спілкуватися, закохуватися та розставатися? Існують комп’ютерні ігри, в яких можна створювати сім’ю, зводити будинки, засновувати фірми. Можна знімати кіно, розкручувати музичну групу, брати участь у шоу... Там можна все! А нам потрібно довести дитині, що тут, у реальному світі, де він не Квентін Тарантіно, не Джонні Депп і навіть не Діма Білан, краще! І звичайно, добре було б, якби все це пояснювали дітям на уроках учителі та психологи. В деяких країнах Європи до шкільної програми вже включено курс медіа-освіти. У нас, звичайно, до цього ще далеко. Прикро. Адже наші діти вже давно мандрують Інтернетом і наштовхуються на відео-пастки ЗМІ, не вміючи відбирати з маси інформації потрібні та правдиві відомості. Подібні заняття мають проводитися як не окремим предметом, то хоча б на уроках інформатики. В будь-якій науці мало показати, як це робиться, слід ще й пояснити, чому потрібно робити саме так. Мало розповісти, як користуватися пошуковими програмами в Інтернеті, потрібно навчити принципу пошуку, принципу відбору «зерен від плевел». Ми живемо в інформаційному столітті, і сьогоднішні діти можуть знати все або не знати нічого. Все залежить саме від того, як ми підготуємо їх до цих занять.

Отже, медіа-освіта. За кордоном (у США, Англії та Франції) це явище стало популярним ще в 60ті рр. минулого століття. Першою до шкільного курсу його включила Канада, і сьогодні це обов’язковий предмет не тільки для всіх шкіл країни, але й для більшості університетів. На користь медіа-навчання один із його засновників висловив неспростовні доводи: він стверджував, що медіа вже давно стало частиною нашого життя. Ігнорувати його було б так само нерозумно, як, наприклад, не помічати законів природи або не визнавати існування фізики. Цей світ штучно створений нами, і ми повинні навчити наших дітей бути його господарями, а не слугами.

У Великій Британії досі не можуть зупинитися на одному з двох підходів до розв’язання проблеми медіа-лікнепу учнів. За першого методу в школах роблять своєрідне «медіа-щеплення»: дітей навчають критично сприймати телепрограми, розповідають про закономірності функціонування ЗМІ. Другий метод складніший, але в деяких випадках більш дієвий: на уроках учителі намагаються прищепити учням високий естетичний смак, переглядаючи та обговорюючи з ними якісні телепрограми та фільми. Вважається, що після цього дітям просто не захочеться дивитися низькопробну телепродукцію. Діє? Спеціалісти стверджують, що так, але далеко не на всіх дітей: усе залежить від бажання батьків брати участь у такому вихованні.

Естети-французи розв’язують проблему в інший спосіб. Їх головний педагогічний принцип: «Для дітей мислити — означає робити», тому на своїх заняттях з медіа-освіти французькі вчителі не лише показують визнані шедеври телемистецтва, але й навчають дітей використовувати медіа-засоби для самовираження. Вважається: якщо дитина навчиться створювати щось естетично значуще, то й від інших вона вимагатиме чогось подібного. У школах нашої найближчої сусідки — Росії — медіа-освіта також ще не виділилася в окрему науку, однак російські вчителі вже активно застосовують її елементи під час викладання інших дисциплін.

Протягом останніх п’яти років проблемами медіа-освіти почали цікавитися і в нашій країні.

Сучасні діти знайомляться з телебаченням у ранньому віці, а час, який вони проводять біля телевізора, за тривалістю подеколи перевищує години навчальних занять. Порівняйте: у школі дитина щоденного проводить у середньому шість годин. Весь цей час її намагаються чогось навчити, щось їй розповісти (рідше — показати). Найчастіше це сприймається як повинність, і потім, виконавши свій шкільний «обов’язок», дитина повертається додому та, як стверджують спеціалісти, не менш ніж три-чотири години (а це половина шкільного часу) проводить перед телевізором. Що пропонують дитині з екрану? Програму «Вікна», де через слово телевізор пищить від нецензурщини? Горезвісні бойовики? Банальні мильні опери? Заяложені ток-шоу? Повірте, це все виховує дітей більшою мірою, ніж школа. А якщо взяти до уваги ще й доступність телебачення, то слід визнати, що ТБ в Україні часто є не лише головним, але і єдиним джерелом інформації для багатьох родин з низьким і середнім достатком. Погодьтеся: книги зараз недешеві, якісна періодика — також, білети у більшість кінотеатрів узагалі не відповідають достаткам багатьох школярів, Інтернет також дороге задоволення (якщо він є вдома — ще півбіди, але в Інтернет-клубах довго не насидишся). От і виходить, що рідний і улюблений телевізор заміняє все на світі.

Національна рада у справах телебачення і радіомовлення пропонує розв’язати цю проблему шляхом введення індексації телепродукції та технічного блокування батьками передач. Так чинять, наприклад, в Америці. Цей спосіб простий і досить дешевий. Але... Як завжди, численні АЛЕ... Можливо, все правильно і з насильством слід боротися його ж методами — заборонами й обмеженнями, тобто тим же насильством. Та все ж не забувайте: заборонений плід, як відомо, набагато солодший. До того ж жителі нашої країни не так давно відчували на собі тотальний контроль: за радянських часів за нас вирішували, що нам дивитися, читати, слухати. І при цьому коли радіохвилі глушилися, коли відеомагнітофони коштували стільки ж, скільки автомобілі, коли касети таємно переправлялися з-за кордону, все одно всі, хто хотів щось побачити — почути — прочитати, робили це. Звідси висновок: заборона не приводить ні до чого, крім нездоланного бажання порушити її. А отже, проблему телевпливу слід розв’язувати більш цивілізованими методами.

На численних конференціях обговорюють не тільки, як саме це зробити, але і звідки взяти на це кошти, адже що говорити про заморські країни, де в кожної дитини є ноутбук або (у найгіршому разі) стаціонарний комп’ютер, де використання Інтернету і мультимедіа у викладанні — звичайна справа... Нам потрібно розробляти власну тактику поведінки. Одна з основних ідей — навчити дітей аналізувати побачене, намагатися пояснити причину його появи на екранах. Для цього не потрібно багато коштів: достатньо телевізора в кожному класі, відеомагнітофона або DVD (у багатьох школах це вже не дивина) і, звичайно ж, кваліфікованого спеціаліста. В цьому головна складність. Для того щоб виробити правильний курс медіа-освіти, слід залучати молодих людей найрізноманітніших професій: журналістів, психологів, юристів і навіть священиків.

Чи потрібні подібні зусилля? Чи виправдані вони? Відповісти можна легко: сучасне телебачення з його шоу, бойовиками, політичними чварами та рекламою розраховане на інстинкти. То невже людство так довго намагалося побороти тваринні інстинкти розумом, щоб у ХХІ столітті повернутися до того, з чого починало?

Відгуки читачів