Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Кругова порука добра

Лариса ТАТАРІНОВА

Мені запам’яталася сценка з життя. Театр юного глядача. Діти прийшли сюди за обов’язком — на екскурсію класом. Їм не цікаво. Два школяра, великі «шанувальники театру», стоячи брудним взуттям на оксамитових сидіннях крісел намагалися влаштувати двобій на театральних програмках. До них підійшла вчителька. Схопила за комір, стягнула з крісел і сказала: «Якщо будете вести себе так, будете ходити сюди кожного дня!»


Кругова порука добра

Лариса ТАТАРІНОВА

Мені запам’яталася сценка з життя. Театр юного глядача. Діти прийшли сюди за обов’язком — на екскурсію класом. Їм не цікаво. Два школяра, великі «шанувальники театру», стоячи брудним взуттям на оксамитових сидіннях крісел намагалися влаштувати двобій на театральних програмках. До них підійшла вчителька. Схопила за комір, стягнула з крісел і сказала: «Якщо будете вести себе так, будете ходити сюди кожного дня!»

Мабуть, для них це було б великою карою. Коли моя донька була маленькою, перш ніж купити квиток на виставу, я завжди запитувала, а чи не розповсюджували ці квитки у школах. Якщо планувалася подібна екскурсія, я ніколи дитину не вела до театру, бо не хотіла відбити бажання ходити до храму Мельпомени.

Коли ж підіймається завіса в театрі «Тимур», ті ж самі «великі шанувальники театру» замовкають, перестають розгортати цукерки й шурхотіти фантиками, смикати дівчаток за коси. Вони чекають. Чекають на диво. І диво трапляється. Диво любові до дитини.

Театр «Тимур» під керівництвом Василя Євгеновича Сідіна існує вже 30 років. Створений він був у далекому 76му, коли цілком успішний актор Театру юного глядача, отримавши запрошення на головні ролі у головний театр міста, Театр Шевченка, усе ж іде зі сцени «в нікуди» і знаходить своє покликання у роботі з дітьми. Майбутніх акторів Василь Євгенович у буквальному розумінні цього слова підбирав на дорозі. Когось зі хлопців прямо з вулиці забрав, потім навідався в інспекцію у справах неповнолітніх, там йому «дали» трьох пацанів. Так і зібрав перших хлопців студії, яка тоді називалася «Сорванцы», що дуже відповідало духу створеного колективу.

Василь Сідін. Мене самого колись підібрали на вулиці і долучили до театру. Власне, я продовжував і продовжую ту школу доброти, яку мені дали колись мої педагоги. У сімдесяті роки у місті Харкові був дивовижний організатор дітвори Давид Мойсейович Нагорний. Я вдячний долі, що наші шляхи схрестилися. Мені було тоді років 10. Як завжди, я з компашкою дорослих хлопців сидів на паркані. Хлопці випивали, палили цигарки, співали під гітару, мені з ними було цікаво, я почував себе дорослим. Давид підійшов до нас, запропонував прийти до нього на заняття. Хлопці посміялися, хотіли якось образити інтелігента в окулярах. Але Давид не образився й ще раз дуже серйозно запропонував прийти до нього в студію. З того часу моє життя виявилося пов’язаним з театром. Не знаю, від чого мене врятував Давид Нагорний, напевно, від чогось поганого.

Є такий дивовижний вірш Сергія Малашкіна «Круговая порука добра». Мені здавалось, що навіть назва вже може бути маленьким віршем. Більше нічого казати не потрібно. Як Давид знайшов колись мене, то і я знайшов когось, а ті хтось в свою чергу знайдуть ще когось... Ланцюжок продовжується... Нещодавно мені про один випадок нагадали. Я було й забув про нього. Давно це було. Маленькому хлопчику Володі, коли той хворів, я відніс цукерки до лікарні — хлопчисько ріс без тата, мама багато працювала, жили бідно, хлопчик довго не ходив до школи, на репетиції в театр. Я пішов його провідати і купив цукерок, він, виявляється, ці цукерки досі пам’ятає. А зараз підприємець Володимир — один з найактивніших спонсорів, які підтримують нас, допомагають дітям. Перші спектаклі нашого театру «Сорванцы», побачив директор обласного Палацу піонерів людина-легенда — Петро Львович Слонім — і запросив до себе. У Палаці піонерів я отримав можливість робити «справжні» повнометражні спектаклі, з костюмами та декораціями. Ці спектаклі робилися буквально з нічого, руками і зусиллями самих хлопців. Перша така велика робота — спектакль за казкою двох харківських авторів «Машка-неваляшка, чи Кінець тридев’ятого царства» зробила наш театр відомим, нам доводилось й на вулиці грати, бо зала не вміщувала всіх тих, хто бажав попасти на виставу.

Як склалася подальша доля ваших вихованців?

По-різному. Я часто кажу, що театр не панацея. Хтось у в’язниці відсидів, а хтось і актором став. Точно не рахував, але мені здається, понад два десятки вихованців пов’язали своє життя з культурою, ще більше пішли в педагогіку, ну, а далі... як склалося... Розлетілись мої вихованці, але знаєте, я за дітей, які були в нашому театрі не соромлюся. Я пишаюсь тим, що вони кажуть: їх дитинство — це театр «Тимур». 30 років театру — це вже вік. Тисячі дітей пройшли через театр — першим моїм випускникам вже по сорок п’ять років! Незабаром вони стануть бабусями та дідусями! У нас є неписана традиція: у день народження театру, 11 листопада, збираються усі вихованці… Ми обов’язково готуємо прем’єру, а наші випускники теж роблять вистави-капусники.

Змінювався час, змінювались люди, ставав іншим і театр. Із 79 року «Сорванцы» стали називатися театром «Тимур». Це був період захоплення Гайдаром. Потім у репертуарі «Тимура» з’явилися поетичні спектаклі: театр услід за своїм керівником захопився поезією...

Василь Сідін завжди вважався непростою людиною, в його житті були непрості злети і жорстокі падіння, круті повороти долі, переоцінка цінностей. Він з тих, хто не вкладається у звичайні рамки і завжди крокує не в ногу. За часів показушної комуністичної моралі він зухвало аморально пив. Коли прийнято було мовчати, різав правду-матку межи очі начальству, за що поплатився одного разу заточенням у психушку. Тоді, коли акторська професія ще вважалася почесною, наплював на театральну кар’єру, вирішив зайнятися аматорською дитячої студією. Коли ж навколо запанували ринкові відносини, і якось непомітно гроші стали визначальним чинником життя, він відкрив дитячий духовно-виховний центр і почав ставити спектаклі про високі ідеали і вічні істини.

Ви ніколи не замислювалися, чому у нас так мало особистостей, а є суцільна сіра маса? Особистостям розвиватися не дають! Коли я починаю мислити самостійно, коли самостійно, а не за вказівкою, хочу вибрати собі репертуар, сам щось зробити, відразу у чиновників виникає питання, як це я так живу, без керівництва? Адже у нас всі чиновники паразитують за рахунок простих людей, але вони мають показати себе, покерувати, зауваження зробити. Так огидно, так соромно! Мені доводиться кожному чиновнику доводити, що я роблю потрібну справу. Я завжди був правдолюбом. Це і моя гідність, і моя біда. Тому я увесь час конфліктував з чиновниками, керівниками. Бачив злодійство, лицемірство і завжди воював з цим у міру своїх сил. А тому відомий був як скандаліст. А ще мав гріх — пив дуже. Тобто я був хронічним алкоголіком, як мій батько і дід.

Наскільки мені відомо, крутий поворот у вашій творчої діяльності стався 1994 року, коли різко змінилася спрямованість спектаклів і ви раптом почали говорити зі сцени про духовних речі. Як ви до цього прийшли?

Час змінювався, ми змінювалися. Звичні цінності несподівано пішли прахом. Дружина відкрила для мене книги Олександра Меня. Ми знаходили в них відповіді на важливі життєві питання. Ми відкрили інший світ. І тоді з’явилася думка — розповісти про цей світ зі сцени. Так народилася наша перша музична містерія «Світло різдвяної зірки» за віршами Йосипа Бродського. Повезли спектакль на фестиваль до Москви — ніхто не сприйняв! У журі сиділи, пам’ятаю, Валентина Тализіна, Сергій Виноградов, актор театру Віктюка. Їх вердикт був таким: «Це не церква і не театр, ми не знаємо, що це, і не знаємо, як це оцінювати». Тоді ми зрозуміли, що підемо своїм шляхом. І от уже багато років влаштовуємо не новорічні, а саме різдвяні свята. А спектаклі ставимо по Оскару Уайльду, Клайву Льюїсу, Антуану де-Сент Екзюпері, Марку Твену...

Як виникла ідея відкриття духовного центру? І що це таке взагалі, розкажіть, будь ласка.

У нас з давніх-давен, років так з 80х, була мрія відкрити тимурівський центр. Адже Тимур — це християнин. Чим займався Тимур? Робив потайки добрі справи. Змінивши спрямованість театру, ми не змінили назву. Ми мріяли, щоб у нас було місце, де могла б розміщуватися тимурівська майстерня, щоб могли туди прийти люди, приміром, чайник запаяти або праску полагодити… Планували і тимурівський дитячий садок, щоб старші могли з маленькою дитиною залишитися, коли батьки йшли на час, на два... Наш тимурівський центр доглядав за самотніми, ветеранами. А які спектаклі ми тоді давали! У нас був особливий глядач — пацієнти госпіталю ветеранів війни, вихованці інтернатів і дитячих санаторіїв, ті, до кого мало приїжджають, в кого нема близьких і рідних, ті, хто позбавлені радості. Це втілилося, але змінився мій світогляд. Я віруюча людина. Я просто запитав себе, для чого я живу. Не питайте мене, як я вірую, це особисте, інтимне, це справа кожного. Театр «Тимур» ніколи не вписувався в рамки звичайного драматичного гуртка. Це клуб, який поєднує дітей та їхніх батьків. З’явилися дорослі, які готові служити дітям. На цій базі й створили центр. Хтось з батьків вміє танцювати, хтось співати, хтось може з малюками посидіти. Так в нас відкрилося відразу кілька секцій, гуртків. З’явилися духовні уроки, вони народжувалися від запитів дітей. У дітей труднощі у спілкуванні з батьками, у батьків труднощі у стосунках один з одне, але всім у нас є кому допомогти. Я не можу вдавати, що в нас з дітьми все гаразд. Погляньте, яким зростає наше майбутнє! Діти — це проблема номер один сьогодні, на жаль, цього ще не всі розуміють. Зростає покоління, цілком позбавлене любові. І цілком позбавлене духовності. Тому що ними ніхто не займається! Адже сьогодні на дітей часу бракує! Батьки змушені заробляти, щоб хоч якось нагодувати дитину. А маленьку людину з дитячих років треба навчити трьох речей — відчувати, мислити і любити.

Чи  можна  навчити любити?

Тільки власним прикладом. Усі біди від відсутності любові. Дітей треба любити, не балувати, не пестити, а любити! Коли їх в дитинстві люблять, ой, якими вдячними вони виростають! У наших школах, на жаль, немає любові, школи перетворилися на страшні заповідники, де, як звірята, сидять діти і чекають, коли продзвенить дзвінок. Це таке щастя, коли комусь трапиться Вчитель. Наша школа перетворилася на інформаційний центр, де виховні функції практично відсутні. Я не знаю, навіщо тримати такий величезний штат педагогів, коли простіше, напевне, кожній дитині придбати комп’ютер.

А нам, батькам, дитину треба кудись подіти, щоб не заважала, бо квапимося на хліб заробити, ось вона у школу йде і ми раді, що наше чадо десь-якось під наглядом. А всі наші біди — через відсутність любові до дітей. Ми їм не додаємо любові, потім вони нам мстяться. Щось потрібно кардинальне робити з освітою. Це моє переконання. Пам’ятаєте, як Олександр Мень говорив: «У педагогіку повинні йти люди за особливим відбором, як у консерваторію. Душа і серце педагога мають бути наповнені любов’ю до дітей».

А як до вас приходять діти?

Після наших спектаклів, особливо різдвяних, до нас наплив дітей.

Ви відбір проводите?

Ні, ми беремо всіх. Я давно вирішив для себе дилему: чи буду створювати гарні спектаклі з особливо талановитими, чи всі ми, незалежно від здібностей, будемо дарувати один одному радість спілкування. До театру приходить дуже багато хворих дітей. До нас ведуть дітей, яких не беруть до звичайної школи, над якими насміхаються, з яких знущаються, які відстають у навчанні, дуже багато дітей із неврозами... Переді мною колись постало питания: чи я буду робити спектаклі, якими зможу здивувати? Чи я працюватиму з дітьми, які до мене приходять? Може, ми щось втрачаємо як актори, але кожна дитина набуває так багато: вона відкриває для себе цілий світ, відкриває свої здібності й починає вірити в себе! Коли в спектаклі «Хайді» у нас на сцену вийшли п’ять дітей-інвалідів, хлоп’ята з церебральним паралічем грали в сценці, де повинні були зображати гномиків. Це була така радість! Ці діти щось в собі подолали, переступили через якісь комплекси. Це диво! Якщо діти замкнуті, зажаті, перелякані, не можуть говорити, то на сцені з ними щось відбувається, здійснюється диво, вони стають зовсім іншими. Іншими становимося й ми! Ланцюжок добра повинен існувати!

Відгуки читачів