Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Лідія Лисиченко: «Мова живе за своїми законами»

Ольга АДАМ

Доля мови на думку відомого філолога

«Напишу sms — це технічний прогрес, дає мені шанс на майбутнє, зведений в культ, цей малесенький пульт, з’єднує з тим, хто відсутній…» — це фраза із пісні «Стільникове кохання» відомого українського молодіжного гурту «Тартак». Знайомство з його творчістю та з текстами пісень інших українських виконавців свідчить про те, що молодь трансформує мову до своїх потреб і що українська вже давно не мова Котляревського — Шевченка і тим більше аж ніяк не «мова селян». І пісні українською існують не тільки про Галю, яка несе воду. І молодь не те що не цурається її, а й подекуди вважає страшенно модним спілкуватися саме нею. А дорослі подекуди сперечаються, чи потрібна вона, чи потрібна російська, і якій мові надавати державного статусу. Одні говорять про те, що якщо його нададуть російській, то це буде останній цвях у труну українській, інші переймаються загрозою введення в країні «мовної поліції», а що думають з цих питань мовознавці, ми і намагалися дізнатись.


Лідія Лисиченко: «Мова живе за своїми законами»

Ольга АДАМ

Доля мови на думку відомого філолога

«Напишу sms — це технічний прогрес, дає мені шанс на майбутнє, зведений в культ, цей малесенький пульт, з’єднує з тим, хто відсутній…» — це фраза із пісні «Стільникове кохання» відомого українського молодіжного гурту «Тартак». Знайомство з його творчістю та з текстами пісень інших українських виконавців свідчить про те, що молодь трансформує мову до своїх потреб і що українська вже давно не мова Котляревського — Шевченка і тим більше аж ніяк не «мова селян». І пісні українською існують не тільки про Галю, яка несе воду. І молодь не те що не цурається її, а й подекуди вважає страшенно модним спілкуватися саме нею. А дорослі подекуди сперечаються, чи потрібна вона, чи потрібна російська, і якій мові надавати державного статусу. Одні говорять про те, що якщо його нададуть російській, то це буде останній цвях у труну українській, інші переймаються загрозою введення в країні «мовної поліції», а що думають з цих питань мовознавці, ми і намагалися дізнатись.

Дві або одна?

Не секрет, що сучасні діти білінгви: вони розмовляють вдома, з батьками і друзями російською, а в школі — українською. Добре це чи погано? Як Ви вважаєте?

Лідія Андріївна. Володіння двома мовами є фактором позитивним, а якщо трьома чи чотирма, то ще й краще. Через кожну мову ти освоюєш якусь часточку світу, яка є суттєвою для того народу. Це розширює мовну картину світу, уявлення про світ, дає можливість спілкуватися у будь-якому середовищі іншої мови, і таким чином ви маєте більше можливостей для своєї реалізації.

Лідія Андріївна Лисиченко

Доктор філологічних наук, професор кафедри української мови ХДПу ім. Сковороди.

 

Автор монографій «Лексикологія сучасної української мови», «Лексико-семантична система української мови», «Бесіди про рідне слово», «Українська мова» — навчальний посібник для 10-11 класів.

Зараз діти мають дві рідні мови або одну рідну, а іншу чужу?

Мати дві рідні мови не можна, як не можна мати двох рідних матерів. Рідна мова – материнська мова, яку немовля чує з колиски. Рідна мова одна, але може бути двомовність гармонійна, коли людина однаково гарно володіє двома мовами. Можна говорити про рівний ступінь володіння обома мовами, навіть на рівні підсвідомості. Зараз таких людей багато і їх кількість швидко збільшується. Це мовне питання, питання про двомовність, про вивчення двох мов у школі, воно поступово втратить свою актуальність. Воно уже втрачає свою актуальність. Воно   більше   підтримується політично, ніж практично. Ситуація вже почала мінятися. Зараз у доросле життя починають приходити  люди,  які у школі вже вивчали українську мову, і для них це вже не є проблемою. Вже не є проблемою оформити якісь документи українською, не є проблемою навіть оволодіння навичками усного мовлення. Так що хтось просто навмисне драматизує ситуацію навколо мови, напевно, щоб нам з вами було про що розмовляти.

Тобто, це проблема, якої немає?

Ні, проблема є. Навіть у тому, що ми драматизуємо її, це є проблема, але вона, завдяки цим зусиллям, яких ми усі гуртом докладаємо, поступово розв’язується і перестає бути такою болісною. Одна річ, коли до ВНЗ прийшла людина, яка зовсім не вміє писати українською мовою, літер не знає, і зовсім інша ситуація, коли вже починають приходити люди, що вивчали мову в школі.

Мова калинова, пісня солов’їна, або Питання чистоти

Як Ви ставитеся до такого явища, як суржик?

Це питання має кілька аспектів. По-перше, щоб навчитися якоїсь мови, треба спочатку заговорити її суржиком. По-друге, суржик не тільки український, а й російський! І не тільки у нас, а й в Росії! Що таке суржик? Це – вживання форми літературної мови з домішкою розмовних елементів або елементів іншої мови.

У такому випадку чи можна вважати суржик першою сходинкою до оволодіння самою мовою?

Це не обов’язково. Але багато хто з учених вважає, що суржик є одним зі шляхів розвитку мови. Це один із динамічних процесів у мові. Його треба долати. Але річ у тім, що стан будь-якої мови має кілька щаблів і суржик один із них… Між іншим найкраще розмовляють українською мовою з погляду відсутності суржика люди, у яких немає живої основи народної, які українську вивчали як іноземну. Наприклад, коли до нас приїжджали колеги-мовознавці з Німеччини, то вони зауважували, що у нас не така російська мова, як вони там вивчали, яку класики мовознавства проповідували наприкінці ХІХ на початку ХХ століть. А у нас мова більш розкута. Однак для школи, на мою думку, суржик неприйнятний. У школі треба говорити літературною мовою.

Чим відрізняється мова Сходу і Заходу України?

У східних районах мова відповідає сучасному рівню суспільного розвитку світу, бо вона розвивалася разом з економічними, політичними, культурними процесами, які відбувалися, а на Заході України мова консервувалася. Вони свою мову культивували у певних таких рамках. І у певних колах завжди існувала і досі існує тенденція підтягнути східну українську мову до зразкової, на їхній погляд, західної. Завжди кажуть про зросійщення, змосковщення і ніколи не говориться про полонізацію. І ніколи не говориться про те, що українці жили аж до Кракова. А де вони ділися?! Просто вони полонізувалися.

Українська — це сучасно?

А що б Ви відповіли тим батькам і тим дітям, які вважають непрестижним вивчати українську мову, яку подекуди ще вважають мовою селян?

Це між іншим дуже давнє упередження. А чим селяни нижче, ніж міщани? І в містах дуже багато декласованих елементів, у яких мова на кшталт «блін-блін», у яких обмежений словниковий запас. Це давнє упередження, яке тягнеться з того часу, коли російськомовними були пани, а україномовними — селяни і навіть наші найкращі культурні діячі українські, які отстоювали українську мову, вони теж не завжди бачили це, вони вважали, що для освіченої людини вистачить і російської мови, а це мова, мовляв, селян. Та в нас уже давно не ті селяни. А наша вся інтелігенція хто? У нас є президенти із селян, не тільки у нас, а й у світі. Бувають люди більш культурні і менш культурні, але не буває мови більш або менш культурної, як нема некультурних народів. Якщо хтось з освітян закидає, що немає української термінології, то він помиляється: вона є! І була! Вона склалася в усіх галузях різних наук ще у 20–30 рр. ХХ ст.! Мова розвивається разом із науками, в усіх галузях науки у нас є термінологія! І те, що мовознавці говорять про те, що чогось у нас немає, треба переробляти в нас правопис, термінологію і так далі, так немає у нас тоді і мови літературної.

Чи можна виховати любов до мови силоміць?

Любов виховувати не треба, важливо, щоб мова була. Треба знати мову. Тоді буде і любов. А яка ж любов, коли ти не знаєш, що воно таке. Не можна ж закохатись у незнайомця.

А як Ви ставитеся до того, що певна частина сучасної молоді вважає модним розмовляти українською?

Позитивно. Є зараз такий певний прошарок. Це певний опір, що завжди притаманний саме молоді, протест проти зневажливого і упередженого ставлення до іншої мови, це врешті-решт демонстрація того, що «Ось ви не знаєте, а я знаю», «Я вмію щось таке, чого мало хто навчився». Ось вони звичайно ж пишаються тим, що вони володіють іще однією мовою. Таке хизування тим, що знаєш мову, якою не всі володіють, приводить до любові до мови та сприяє її широкому використанню. Так само сприяють вивченню української мови й пісні сучасних українських молодіжних гуртів.

Популяризація мови йде через молодих українських співаків, переважно у жанрі популярної музики: «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», Ані Лорак, Іра Білик — усі вони співають зараз українською, вони вплинуть на тих людей, що мову не сприймали?

Це дуже добре. Вони популяризують мову. Це впливає безперечно, добре це чи погано, але це все одно залишає свій відбиток, свій вплив, саме на молодіжній культурі. Але ті, що не сприймали мову, певно слухають якихось інших виконавців. Треба лише враховувати, що для оцінки музичних колективів треба керуватися критеріями художніх цінностей і не забувати, що їх можна виражати будь-якою мовою.

Мовні прогнози

Чим відрізняються мовні питання на Сході і Заході країни?

Тим, що на Заході мусується питання української мови у дещо архаїзованому варіанті, а на Сході та на Півдні українська мова відповідає сучасному рівню вимог і тим, що ми домішуємо сюди політичне питання про російську мову. При цьому у них це питання існує зі знаком мінус, у нас — зі знаком плюс.

Який Ви бачите вихід?

Усе минає… Як писав Тичина: «Усе тече, оновлюється, рветься, усе в нові на світі форми переходить, замулюється мулом, порохом береться…». Життя іде своїм шляхом. Оці всі наші клопоти і домагання… усе це лише верхній шар. Народ живе своїм життям, далеким від оцього всього. Він і російську мову трансформує до своїх потреб. Народ живе за своїми законами. І мова живе за своїми законами. Якщо ми станемо відмінювати іменники «метро», «пальто» і так далі і будемо казати і вважати, що від цього розвиватиметься мова, то це не те що глибока помилка, це взагалі не розуміння суспільних процесів. А наші політики гадають, що змінивши правопис, змінять ставлення до мови. А він ніяк не впливає на якість мови. Така думка взагалі свідчить про нерозуміння суспільних процесів: правопис іде за мовою. А не навпаки. Он у англійців який правопис, а мова розвивається по-своєму. Китайці пробували наблизити свій правопис до європейського. Не вийшло, бо зрозуміли, що їхні ієрогліфи, їхня писана мова поєднує багато народів. Так само, як колись об’єднала писана мова слов’янські народи у Київській Русі. Писемна мова зробила з них єдину державу Київська Русь.

Як Ви вважаєте, з часом зникне в Україні одна з мов чи обидві існуватимуть?

Історія розвитку мов говорить, що мови йдуть найрізноманітнішими шляхами. У різні часи спостерігалося, що було і сходження мов, і розходження, і навіть зникнення таких мов, що претендували на світове панування. Тепер ми лише в розкопках знаходимо свідчення про це. На жаль, мовознавство не має прогностичної сили. Прогнозувати у мовному питанні – справа невдячна. Я не поділяю агресивності наших російськомовних діячів щодо української. Російській мові незалежно від ставлення до неї в Україні ніщо не загрожує. Тому що російська мова поширена на сьомій частині суші і для неї там є питоме середовище, де вона буде розвиватися, хочемо ми цього, чи не хочемо. І ніхто їй ні в чому не перешкоджає. Я вважаю, що це питання штучно роздмухується деякими діячами місцевого значення, для того щоб заробити собі на цьому якийсь капітал. Якщо зараз у школах гірше викладають російську літературу, ніж колись, то це погано й для української, гірше викладають і її, в усякому разі не краще. Наприклад, викинули теми про деяких літераторів і включили творчість Жадана. Я вважаю, що це передчасно. У програму треба включати те, що випробовувано і відстояно. Навряд чи це буде на користь. Але спекулювати мовним питанням не варто. А в нас спекулюють, причому і з одного і з іншого боку. Мій син, наприклад, часто їздить у Карпати із сім’єю кататися на лижах. І вони зупиняються в одній і тій самій сім’ї. Так вони увесь час прохають мого сина: «Скажіть там, будь ласка, на вашому Сході, що ми нормальні люди, нехай не бояться до нас їхати».

Звідки ж походять ці упередження?

Звідти, звідки і всі упередження. Від незнання. Та від штучного політичного впливу на формування суспільної думки. Але все одно, скільки б ми не спекулювали, мова є мова і вона іде своїм шляхом.

На початку 60-х років у системі Академії наук СРСР було створено наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціалістичних націй». Як свідчить її програма, опублікована в передовій статті журналу «Вопросы языкознания» (1963), головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про «повне рівноправ’я всіх народів і мов в СРСР» програма далі стверджувала, що насправді «рівноправ’я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні й неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, «великої російської мови», вірменську, грузинську, латиську, литовську й естонську мови. Решта мов потрапляла в розряд неперспективних.

Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний колективний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних: «Вони виконують весь комплекс функцій літературних мов, тобто обслуговують всі сфери життя й діяльності даних народів».

Натомість там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитись остаточно, хоча відверто назвати нації й мови, що, на їх думку, вже не мали шансів на майбутнє, наважились тільки стосовно національних меншин Російської Федерації.

Таким чином, українська й білоруська мови, а також мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних мов, а ряд наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову. Наприклад, один із пунктів анкети, яку союзна Академія пропонувала поширити «серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції», було сформульовано так: «Якими є перспективи і можливості об’єднання близькоспоріднених літературних мов?», а серед першорядних визначалось завдання вивчити «процеси розвитку живої розмовної російської мови… в старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, в містах України і Білорусії)». До відверто асиміляторських належало й завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, зокрема вивчення «шляхів розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й регіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаності різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку».

«Українське слово»

У той час, коли Рада Європи запроваджує для громадян Євросоюзу «мовний паспорт», заохочуючи європейську спільноту до вивчення якомога більшої кількості європейських мов і подолання мовних бар’єрів, у нас намагаються огородитись тими бар’єрами уздовж всього кордону. Сферою обов’язкового застосування державної мови (або мов) мають бути виключно державні установи. Натомість на інших теренах суспільного життя держава може лише підтримувати та сприяти: надавати пільги й гранти, звільняти від податків, вигадувати інші види матеріального заохочення, а разом з цим створювати привабливий і авторитетний суспільний імідж мови і мовців. Головною ознакою громадянського суспільства є вільна самореалізація громад, неможлива за умов примусовості. Ігор Манко. Непросвічена двомовність // Дзеркало тижня.— № 32

Відгуки читачів