Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Рецепт від самотності

Оксана КОЖЕМ’ЯКА

Оксана Кожем’яка народилася в м. Запоріжжі. Навчалася в школі м. Хмельницького. В 1984 році закінчила історичний факультет Київського Державного університету (нині — Національного). Працювала інспектором архівного відділу на Хмельниччині, викладачем, завучем у школах Донбасу. Має звання майстра спорту із легкої атлетики. Чемпіонка м. Києва, неодноразовий переможець та призер всеукраїнських першостей. Автор п’яти збірок: «За тебе, рідна хато» (1998), «Серцем красоту поторгав», «Яблуневий Спас» (2000), «День народження» (1999), «Журавка» (2001).


Рецепт від самотності

Оксана КОЖЕМ’ЯКА

Оксана Кожем’яка народилася в м. Запоріжжі. Навчалася в школі м. Хмельницького. В 1984 році закінчила історичний факультет Київського Державного університету (нині — Національного). Працювала інспектором архівного відділу на Хмельниччині, викладачем, завучем у школах Донбасу. Має звання майстра спорту із легкої атлетики. Чемпіонка м. Києва, неодноразовий переможець та призер всеукраїнських першостей. Автор п’яти збірок: «За тебе, рідна хато» (1998), «Серцем красоту поторгав», «Яблуневий Спас» (2000), «День народження» (1999), «Журавка» (2001).

Продовження, початок у № 2’2007, 3’2007.

Чому так вчинила — сама не знала. Всередині щось «вибухнуло»: «Мрія про щастя може стати реальністю». Безперечно, було страшно — вони не бачилися майже життя, та й чи сприйме Андрійко чужу жінку поруч з батьком? Але спокуса була надто великою.

Того вечора, чи не вперше від розлучення, в хаті смажилося, шкварилося, кипіло. Ліля, згадавши про свій кулінарний талант, готувала «фірмові» блюда для зголоднілих за ласощами чоловіків. Петро оцінив її вправність, смакуючи страви так, що аж за вухами лящало. Але малий Андрійко, недобре блискаючи оченятами, крізь зуби зауважив:

  Наша мама готувала у сто разів краще.

Петро від несподіванки зронив виделку, якою розбирав на шматки запашний шніцель, і, щоб за загладити прикрість, похитав головою:

  Андрюшо, хіба так можна? Та хлопчина вперто повторив:

  Я це їсти не буду! Я хочу мамину котлету!

Лілю наче обдали крижаною водою. «Ти що собі нафантазувала? — зловтішався внутрішній голос.— Варто людину нагодувати — і вона вже твоя? Бачиш — не завжди можна приручити шматком пирога, і не всі дороги до чоловічих сердець пролягають через шлунок».

Як Петро не намагався виправити становище, нанизуючи компліменти один на один: вихваляв умілі руки господині, гарний смак, затишок домівки,— неприємний осад залишився. Але він не зміг примусити двох знайомців, які довго не спілкувалися, відмовитися від зустрічей один з одним. Їх частенько бачили й у відкритих кафе, і в алеях парку, і біля улюбленої річки городян. Правда, Андрійка Петро не приводив, залишаючи хлопця на дідуся та сусідів. А як випадала нагода вирватися на побачення вдень, друзі сідали на електричку і подавалися до лісу, де блукали серед пожовклого листя, зрідка зриваючи з гілочок запашну кислицю чи підбираючи під ногами пружних боровичків. Спочатку Лілі вистачало цих зустрічей, але з часом закортіло більшого: щоб коханий (а вона все більше пересвідчувалася у своїх почуттях) завжди був поруч; щоб лягати і прокидатися разом; готувати сніданки, обіди і вечері; прати білизну, вдихаючи «чоловічий дух»; разом дивитися телевізор, обговорюючи побачене, ходити на прогулянки, в кіно, театр, зрештою, бурхливо сваритися, щоб потім пристрасно миритися. У них же було інакше: нишком вишукували час, таємно, щоб не накликати шепоту навздогін: «Року не минуло, як удівець втішився — коханку завів», зустрічалися. Ліля ненавиділа слово «коханка»; у ньому чулося щось огидне. Але про інше зараз було зась думати, вдовольняючись тим, що маєш, і з нетерпінням очікуючи нового побачення. Та на чергову зустріч Петро прийшов пригніченим.

  Що сталося? — заметушилася Ліля, турбуючись, чи не втнув чогось Андрійко: може, хлопчина здогадався про стосунки дорослих і заперечує проти них?

  Ні,— відкинув підозри Петро.— З тобою це не пов’язане. Запросили на відповідальну конференцію, яка може змінити мій статус, але доведеться відмовитися. Дідусь, з яким я залишаю сина, захворів, а подруга Єви, що часто нам допомагає, у відпустці.

Наступні дні Ліля жила з тягарем на душі. Хотілося допомогти, але зважитися забрати до себе Андрія було непросто. Вагалася, поки не довірилася батькам. Зазвичай, вона рідко ділилася з ними проблемами. Не тому, що боялася нотацій чи не сподівалася на слушну пораду. Просто напевне знала, що її проблеми батьки сприймають боляче: мати досі не може оговтатися від розлучення. Небалакучий спокійний батько емоцій не виплескував. Але Ліля відчувала, що він почав ставитися до неї як до хворої: будь-яку примху виконував миттєво, а вечорами у холодильнику з’являлися різні смачні продукти, підкладені туди татом. Він, як завжди, сказав небагато, але влучно:

  Як вирішила, так і роби, не вагайся. Надумала брати — бери.

Мати, зібгавши в руках носовичка, змахнула сльозу:

  Дивися, доню... Дивися, доню...— поки тато не скипів:

  Ну що ти торочиш, як папуга, те ж саме; вона і так дивиться.

Тоді Поліна Сергіївна швидко скочила і побігла до кімнати, де зберігалися численні ікони (з деякого часу вона стала набожною, наче за допомогою Всевишнього мріяла подарувати молодшій доньці щастя, якого та була варта):

  Зажди, зараз адресу дам — Мойсеїха знає все. Тільки ти скажи їй, що Полінина донька, бо баба сторонніх не приймає навіть за великі гроші.

Старенька мешкала на околиці. Відшукуючи серед напівзруйнованих халуп хатинку провидиці, Ліля попала під шалену зливу. Патьоки води барабанили по дахах, били у шибки. Невеличка парасолька не захищала від стихії, і молодиця вже подумувала повернути назад, як раптом злива, мов за помахом чарівної палички, вщухла, і просто перед очима з’явилася потрібна хата. На стук, напинаючись старенькою вилинялою хустиною, висунулася зігнута роками бабуся — Мойсеїха.

  Проходь,— махнула ключкою, підхопивши з порогу цебро, підставила під стріху, звідки збігали струмки дощової води, і не по роках спритно пірнула до світлиці.

Там було, як у квітнику. В печі гуділи дрова, розповсюджуючи довкола пахощі.

  Що це за дерево? — поцікавилася Ліля. Його аромат нагадав Крим: у дитинстві вони щороку відпочивали там із батьками.

  Яловець,— прошамкала бабуся. Так і є, дарунок Криму, але звідки

він взявся у Мойсеїхи? На порепаному за довгі роки столі лежали численні жмутики трав. Такі ж пучечки, сушені на підвіконні та підвішені під стріхою, створювали неповторний аромат, який, лоскочучи у носі, поступово проникав просто у серце, і від його лоскоту хотілося співати. Стара пройшла в куток, сіла на невеличкий стільчик і тихо покликала:

  Йди-но ближче, бо я погано чую, і розповідай.

Ліля говорила довго, випліскуючи з себе накопичене роками. На очі наверталися сльози; змахувала їх і вела далі. Коли затихла, здалося, що Мойсеїха спить: ніякої реакції на почуте, ніяких рухів. Але то лише здалося. Ледь розповідачка змовкла, стара стрепенулася, кілька разів плямкнула, витерла кінцем хустки зволожнілі губи й повела:

Далі буде.

Відгуки читачів