Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Учитель – перший після Бога. Уроки Едіти П’єхи

Наталя ШУБЕНКО

Прекрасна дама, зірка, що не згасає, королева сцени… Не будемо перераховувати всіх захоплених епітетів, якими нагороджували Едіту П’єху шанувальники, критики, просто глядачі. Адже вони можуть зайняти обсяг не однієї статті. Але мало хто знає, що свою красу, елегантність, свій неповторний стиль Едіта Станіславівна створила сама, буквально зліпила. Тому що вміла вчитися. І ніколи не забувала своїх учителів. «Учитель — це перший після Бога. Він так само важливий, як Господь Бог»,— часто повторює улюблена співачка мільйонів.


Учительперший після Бога. Уроки Едіти П’єхи

Наталя ШУБЕНКО

Прекрасна дама, зірка, що не згасає, королева сцени… Не будемо перераховувати всіх захоплених епітетів, якими нагороджували Едіту П’єху шанувальники, критики, просто глядачі. Адже вони можуть зайняти обсяг не однієї статті. Але мало хто знає, що свою красу, елегантність, свій неповторний стиль Едіта Станіславівна створила сама, буквально зліпила. Тому що вміла вчитися. І ніколи не забувала своїх учителів. «Учитель — це перший після Бога. Він так само важливий, як Господь Бог»,— часто повторює улюблена співачка мільйонів.

Її доля схожа на Попелюшчину: дівчинка з бідної шахтарської сім’ї, яка народилася у Франції, виросла в Польщі, підноситься на вершину культурного Олімпу в чужій величезній країні. Едіті було чотири роки, коли її батько помер від силікозу. Вітчим часто виховував її ременем. У французькій школі, куди пішла маленька Едіта до першого класу, дітей муштрували, як в армії. А часто навіть більш жорстко, ніж в армії: за кожен неправильний вчинок били лінійкою по руках або головою об дошку. І лише в 1946 році, коли сім’я повернулася до Польщі, Едіта Станіславівна дізналася, що таке справжня школа та справжні вчителі.

Зі спогадів Едіти П’єхи: «Моєю улюбленою вчителькою була Станіслава Кухальська. Вона викладала в мене в початковій школі з четвертого до сьомого класу літературу та історію і замінила мені батька, якого я втратила. Я жила тоді в Польщі, в Богушуві. Станіслава Кухальська допомагала всім дітям, вона була свята. Потім ця жінка пішла до монастиря. Завдяки їй я навчилася розуміти життя. Пам’ятаю, в третьому класі вона просто взяла мене за руку, і мені стало дуже спокійно».

Можливо, тому Едіта П’єха вирішила стати вчителькою, адже всі ми в дитинстві мріємо бути схожими на своїх кумирів. У Польщі Едіта закінчила із золотою медаллю педагогічний ліцей. У процесі навчання дійшла висновку, що вчителю обов’язково потрібно бути ще і психологом. Так окреслилась перспектива — Ленінградський університет, психологічний факультет.

З інтерв’ю Едіти П’єхи: «Вступивши до Ленінградського університету, я ні про яку артистичну кар’єру і не мріяла. Спочатку дуже нудьгувала за мамою, аж весь час плакала: купила репродукцію картини Васнецова «Альонушка», повісила її над ліжком (іконку повісити я побоювалася, це був 55-й рік) і плакалася їй по ночах. Я була дуже негарна. Я приїхала до Союзу, в мене була велика стипендія (іноземців у нас балували), і після голодного дитинства я нарешті могла наїстися досхочу. Пам’ятаю, я з’їдала по дві банки згущеного молока і дві пачки печива на сніданок і за перші три місяці погладшала на 15 кілограмів. І лише потім я почала вчитися того, як стати гарною. На збірних концертах, сидячи поряд із професійними артистами, я дивилася, як вони малювали собі очі. Багато взяла в балерин: ходити так гарно, як ходять вони».

От так «ліпила» себе польська дівчина, створювала свій імідж і свою долю. Але, звичайно ж, вона не чекала, що випадковий візит до Консерваторії переверне все її життя. Вона пішла розважитися, посміятися на традиційному студентському капуснику. Один із номерів викликав особливий захват у публіки. Студент диригентського факультету Ленінградської консерваторії Сашко Броневицький разом зі своїми однокурсниками зробив пародію на жіночий ансамбль «Берізка»: чоловічий вокально-танцювальний колектив, дрібно перебираючи ніжками, в хусточках і сарафанах, з-під яких виглядало чоловіче взуття, викликав гомеричний сміх тих, хто зібрався на вечорі відпочинку. Поступово жарт переріс у пристрасне бажання займатися співом. Виник студентський вокальний ансамбль. Його учасники приїхали до Ленінграда не лише з різних міст країни, але і з різних країн Східної Європи. Вони із задоволенням співали чеські, албанські, болгарські, німецькі пісні. Склад і репертуар підказала назва колективу — «Дружба».

Едіта буквально «захворіла» новим починанням і незабаром стала солісткою ансамблю. Разом з нею до репертуару ввійшли французькі та польські пісні, знайомі їй ще з дитинства. А в життя Едіти — кохання. Якось відразу, безоглядно і безрозсудно, вона закохалася в керівника «Дружби», Сашка Броневицького.

З інтерв’ю Едіти П’єхи: «Спочатку це була для мене дитяча закоханість, він був на шість років старший від мене й досвідченіший. Узагалі я не піддаюся дресируванню, але я завжди дуже переживала й аналізувала ті зауваження, які робив мені Броневицький. Якось я вийшла на сцену без будь-якого настрою (щось трапилося в університеті). Сашко сказав жорстко і навіть зло: «Якщо ти так співатимеш, краще не співай узагалі!» Він був для мене вчителем, і завдяки його вимогливості я працювала і робила все, щоб він був задоволений мною. Ми з Шурою були союзом: я повинна була працювати і ще раз працювати, а він дуже багато писав для мене. Але завжди знаходилися люди, які грали на самолюбстві Броневицького, на його слабостях. Вони нашіптували йому, що якщо новим рядком в афіші буде написано: «Едіта П’єха і ансамбль “Дружба”», то він буде на третьому місці й перетвориться на акомпаніатора. І Броневицький утискав мене. А я, звичайно ж, ображалась, у мені вже прокинулося артистичне самолюбство, я вже бачила, що, коли мене не було на концертах, публіка здавала квитки. Але він продовжував вірити «доброзичливцям».

Дуже скоро Броневицький почав зраджувати їй. Едіта була вагітна, і «Дружба» поїхала на гастролі без неї. Броневицький привозив їй з поїздок різні смачні речі та барвисто розповідав, яких дівчат зустрічав дорогою — манекенниць і стюардес. «Ти розумієш, я ж молодий чоловік»,— казав він. Потім народилася Ілона, а він продовжував зраджувати, говорячи Едіті: «Якщо я зраджую тебе, то це не зрада, а виключно плотська розрядка, хіть».

Едіта не платила невірному чоловіку тією ж монетою, вважала, що це ницо. Хоча від прихильників у красуні-польки, як кажуть, не було відбою. Точилися плітки про її романи з Муслімом Магомаєвим, Йосипом Кобзоном. Коли П’єха після 20 років спільного життя все-таки пішла від Боневицького, Йосиф тут же зателефонував їй і запропонував «усе й одразу»: роботу, гастролі, гроші. Едіта відповіла: «Знаєш, Йосипе, я одного деспота на іншого не міняю». І одружилася зі скромним молодиком на ім’я Геннадій, який носив її на руках.

Вона мала прийняти важливе рішення: після двадцятирічної роботи в колективі потрібно було співати одній. І вже через три місяці Едіті П’єсі аплодували на гастролях в Пермі. На афіші було написано: «Едіта П’єха та її ансамбль». Вона змінила імідж, репертуар, відмовилася від підкресленої театралізації. Прекрасна Дама виявилася людиною залізної волі, тверезого розуму, абсолютної дисципліни. Траплялося, що на репетиціях вона в кров збивала ноги, але ніколи не відміняла концертів і рухалася так же легко, як завжди. На Півночі, взимку, вона виступала у відкритих сукнях: хіба може Прекрасна Дама з’явитися перед глядачами закутаною лялькою? Вона співала в Афганістані. Там її слухали стоячи. І ще: вона ніколи не забувала про свій вчительський поклик. Бажання допомагати дітям було в ній нездоланним. Можливо, це відлуння життєвих уроків першої вчительки Станіслави Кухальської? У будь-якому випадку в Едіти П’єхи крім рідного дому в Смолинському районі Петербурга є ще один дім, не менш рідний. У дитячому будинку на Ярославській її чекають завжди. Кожного дня в рукописному календарі з’являються повідомлення: де зараз Едіта Станіславівна, чи телефонувала, чи повідомляла, коли повернеться. Офіційно Едіта П’єха — член Піклувальної ради. А насправді… Вона для дітей — усе на світі. Вона діставала абонементи в Кіровський театр. Музичні заняття — завдяки їй. Вона допомогла купити гарне взуття, влаштувала зустріч з перукарями. Її дочка Ілона Броневицька тут — також своя людина, а онук Стас знайшов друзів.

Діти дуже хочуть бути схожими на неї. Адже вона, така елегантна і блискуча, насправді добра і скромна. І звички в неї, і смаки — найпростіші. Едіта П’єха так і не звикла до дорогих продуктів і замість ікри та м’яса віддає перевагу картоплі (відбиток її «багатого» дитинства). Тільки завдяки чоловіку, Володимиру Полякову, вона іноді почуває себе справжньою леді. Разом з друзями вони відпочивали в Ізраїлі. Едіта гуляла в купальнику, дихала свіжим повітрям, спокоєм, свободою і думала: «Боже, адже я також людина!» А взагалі вона не любить «зіркового» способу життя, не їздить до Ніцци й на Канари і навіть заміський будинок ніяк не добудує.

З інтерв’ю Едіти П’єхи: «Третій раз переробляю в заміському будинку опалення. Мабуть, я не практична. Лише граю в життя, а жити не вмію. Утім, раніше я полюбляла відпочивати в горах України. Збирала гриби, бігала по горах, як лось чи коза. Щоправда, поруч зі мною завжди були друзі або діти з ленінградського дитячого будинку, який я опікувала. До речі, якось жартома я сказала в одному інтерв’ю, що вважаю себе завгоспом цього дитячого будинку. А нерозумний журналіст написав: «Бідна П’єха, в неї не вистачає концертів, тому вона підробляє в дитбудинку завгоспом». Та нехай, Бог із ними, дурними журналістами. В житті я знала випробування більш серйозні, ніж перекручування моїх слів. І витримала все. Мабуть, я все-таки сильніша за інших».

І вона справді сильніша за інших. Можливо, тому вона притягує як магніт людські серця. І любов до неї не згасла з часом і появою на небосхилі мистецтв нових світил. Онук Стас говорить: «Едіто, я відкрию твій музей. Музей твоїх костюмів і того, що тобі дарували». Справді, подарунків дуже багато: уральські самоцвіти, гжель, хохлома, північні сувеніри з деревини, порцеляновий бюст, чеканка з її зображенням, гарний альбом з дерев’яною обкладинкою, де зображено її обличчя. Але Едіта Станіславівна не любить, щоб нею так цікавились, і повторює: «Ніякого культу особи!» Тож музей — можливо, але колись потім. Тому що головне не це. Головне — люди, яким вона хоче служити.

З інтерв’ю Едіти П’єхи: «Сцена — мій храм, де я служителька. І приходять люди, яким я молюся, перед ким схиляю голову. Вони повинні піднестися над сценою та піти з концерту очищеними. Мистецтво — це релігія. І ще воно діє за законом бумеранга. Віддаючи, ти не менше одержуєш натомість. Сцена — дуже ризикована плаха. На мене одночасно дихають і добрі, і злі люди. Моє завдання — створити такий баланс, щоб хороше превалювало над поганим і щоб я «заряджала» лише хороше. Люди служать мені тим, що віддають мені свої серця, вникаючи в пісенний образ, переживаючи, як і я. Не випадково я говорю на концерті: «Дякую за ваші посмішки та сльози».

Відгуки читачів