Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Театральна родина Ганни Затиркевич-Карпинської

Анна ЗЕЛЕНСЬКА

Коли називають зірок першого ряду українського театру корифеїв, завжди промовляють це ім’я. Ганна Затиркевич-Карпинська (1855—1921) належить до тих, хто, визначившись зі справою свого життя ще в юності, залишається вірним і відданим своєму вибору до кінця. Раннє одруження з чоловіком, старшим на 20 років, здавалося б, знищувало будь-які сподівання на акторську кар’єру юної випускниці Київського інституту шляхтянок. Але молода поміщиця не пропускає жодної вистави сусідніх аматорських театрів, дебютує в одній з них одразу в характерній для себе ролі. І нарешті листовно знайомиться з Марком Кропивницьким, добиваючись дозволу на участь у виставі першої професійної трупи в Україні, що була щойно створена ним та Михайлом Старицьким.


Театральна родина Ганни Затиркевич-Карпинської

Анна ЗЕЛЕНСЬКА

Коли називають зірок першого ряду українського театру корифеїв, завжди промовляють це ім’я. Ганна Затиркевич-Карпинська (1855—1921) належить до тих, хто, визначившись зі справою свого життя ще в юності, залишається вірним і відданим своєму вибору до кінця. Раннє одруження з чоловіком, старшим на 20 років, здавалося б, знищувало будь-які сподівання на акторську кар’єру юної випускниці Київського інституту шляхтянок. Але молода поміщиця не пропускає жодної вистави сусідніх аматорських театрів, дебютує в одній з них одразу в характерній для себе ролі. І нарешті листовно знайомиться з Марком Кропивницьким, добиваючись дозволу на участь у виставі першої професійної трупи в Україні, що була щойно створена ним та Михайлом Старицьким.

Майстриня класичних образів

Через три місяці після свого дебюту у театрі Кропивницького і Старицького 28 серпня 1883 року Ганна зараховується до складу трупи. Одразу розпізнається її великий комедійний талант. Її характерними ролями були люті свекрухи, жваві хитрі молодиці, одним словом, темпераментні селянки, які по слово до батька не бігають. Зберігаючи цілком серйозну мотивацію образу, її героїні викликали у публіки гомеричний сміх. Один з молодших акторів, що бачив її на сцені, казав: «Це була дуже радісна актриса».

Театр тоді сприймався більшою мірою як розважальний заклад, найбільшою популярністю користувалися водевілі, від театральних постановок вимагалося враження видовища, чи, як сказали б сьогодні, шоу. Цьому ефекту підкорялися велика кількість танцювальних та вокальних номерів під час вистави, декорації, костюми.

І селянська тематика, яка розроблялася українським театром, певною мірою обиралася завдяки своєму потенціалу бути екзотикою — дещо ідеалізований світ простої людини, яка співає щемливих і жартівливих пісень, танцює запальні танці і страждає від нещасливого кохання. Все це мусило розважати освіченого глядача аматорських вистав.

Але із появою зусиллями Марка Кропивницького національного професійного театру у 1881 році настає час зрушенням. Адже справжнє щоденне життя українського села було уражене проблемами і конфліктами як у родині, так і у сільській громаді. Бідність та неосвіченість, патріархальний деспотизм у родині, пияцтво, національна схильність до сварок — це лише орієнтовний перелік. За майже повної відсутності сучасного матеріалу режисери і актори Марко Кропивницький, Микола Садовський, дещо пізніше Михайло Старицький та Іван Карпенко-Карий беруться за створення української національної драми.

У театральній трупі свого учителя М. Кропивницького Ганні Петрівні випала почесна місія створювати класичні інтерпретації потім таких відомих ролей — мати-страдниця Стеха та пащекувата баба Риндичка («Глитай, або ж Павук», «По ревізії» М. Кропивницького), провінційна поміщиця-скнара Фенна Степанівна («Шельмен-коденщик» Г. Квітки-Основ’яненка), мати-п’яниця Лимериха («Лимерівна» П. Мирного в обробці М. Старицького) тощо. А всього акторка зіграла понад 130 ролей, і більшість із них вона виконувала на сцені першою, та так, що саме її виконання ставало класичним. «Вона вийшла на цілину,— писав один з перших її біографів В. Уманов-Каплуновський,— і обробила її».

Український театр під керівництвом М. Кропивницького і М. Старицького набув великої популярності. Його гастролі в Російській імперії збирали повні зали. Показовий такий випадок, який згадує у своїх мемуарах П. Саксаганський. Актори московського Малого театру часто бували на виставах української трупи. «Коли, наприклад, ішла п’єса «По ревізії», то з каси приходило прохання від артистів по телефону: “Задержать немного ревизию, разгримируемся — приедем”». І саме в цій виставі ніким не перевершеною в ролі баби Риндички, «що була центром усіх чуток і брехень на селі, з усіма сварилась та судилась, яку не можна переговорити і перелякати» (І. Мар’яненко), була Ганна Затиркевич. Грала вона цю роль майже без гриму. Саме його майстриня потім обирала для своїх бенефісів.

Неперевершеність акторки у подібних характерних ролях надихала українських драматургів на створення ролей спеціально для Ганни Затиркевич, маючи на увазі її індивідуальну манеру. Так з’явилася жвава тітка Секлета, що не дасть спуску своїй дурнуватій племінниці Проні («За двома зайцями» М. Старицького), люта свекруха Ганна, яка занапастила життя сумирної невістки («Безталанна» І. Карпенка-Карого) і багато інших. Про роль Ганни один з учнів Затиркевич Ю. Лисенко написав: «Я бачив багато артисток у ролі Ганни, навіть талановиту Ганну Іванівну Борисоглібську, але ніхто в цій ролі не робив такого сильного враження на глядача, як Затиркевич-Карпинська».

Г. Затиркевич-Карпинська — одна з не багатьох українських артисток, яка ніколи не претендувала на молоді драматичні ролі. І, можливо, тому такими приязними і щирими довгі роки були стосунки між нею і найяскравішою драматичною зіркою українського театру корифеїв Марією Заньковецькою. Багато вистав вони зіграли разом, часто Ганна — мати або свекруху, а Марія — доньку або невістку, хоча вікова різниця між ними була всього у п’ять років. І, як розповідає один з учнів Ганни Затиркевич актор В. Яременко: «Від Затиркевич-Карпинської я не раз чув таке: «Ні з ким так легко і так радісно не гралось, як з Марусею». Майже ті ж самі слова я чув пізніше і від Марії Костянтинівни: “Найприємніше було грати з Гандзею”».

Із секретів майстерності

Ганна Затиркевич була ученицею Марка Лукича Кропивницького. Саме він виявив нахил молодої дебютантки 1883 року до характерних ролей, комічних бабів та жвавих, жартівливих молодиць. Кропивницький вимагав від акторів простоти, виразності, багатства нюансів, реалістичної правдоподібності. Настанова на реалістичність на той час була основним засобом подолання класицистичної театральної умовності і значним кроком до психологічного театру майбутнього.

Ганна Затиркевич-Карпинська повністю розділяла погляди свого учителя на акторське мистецтво. Від природи вона була красунею з гарним обличчям, мала чудовий голос, «дзвінкий і компактний», як описав його І. Мар’яненко. Для новопосталого українського театру характерним було гарне знання української мови акторами, і Ганна Затиркевич володіла специфічною для української селянської жінки мелодикою вимови, невимушено сварила і пестила словом.

І що було власною особливістю Ганни Петрівни, так це бажання знатися з простими селянами, з виразних постатей яких потім вона переносила на сцену безліч нюансів. Вона мала багато приятелів і «кумась» по селах. Так, до неї часто ходила селянка Варка, надзвичайно улеслива баба. Ганна Петрівна називала її «змій».

— Ви не повірите, яка злюка цей «змій». Вона ж загнала на той світ свою невістку. Поїдом їсть свого чоловіка і сина. З неї я взяла тип Ганни до «Безталанної». — А ще у нас колись у Срібному (маєтку, де народилася акторка.— А. З.),— пригадувала Ганна Петрівна,— була баба-п’яниця, яка за горілку продала свою дочку. Це був зразок до Лимерихи. Прообраз Риндички в «По ревізії» я знайшла теж у Срібному. Там жила сліпа на одне око баба, яка підглядала за молодицями...

Михайло Старицький критикував Ганну за подібне передавання «точної копії з форми». Проте якщо зважити, що акторка не мала жодної фахової освіти, окрім прикладів інших митців, а у своєму «копіюванні» досягала у глядача відчуття повного перенесення до життя своєї героїні, то ці факти з лишком виправдовують її акторську тактику.

Людині так властиво співпереживати. І талант актора часто вимірюється його здатністю викликати у глядача таке почуття співпереживання. У часи, коли життя пливло значно повільніше, коли останньою новиною вважалися події тижневої давнини, а швидкість потяга не перевищувала 30 км/год, ці нехитрі сюжети у реалістичному виконанні талановитих і майстерних акторів неймовірно зворушували глядачів, розчулювали до сліз.

Мати-наставниця

Ганна Затиркевич-Карпинська була двічі одружена, мала доньку, проте її справжньою родиною став театр, а дітьми — численні вихованці, молоді актори. І цією своєю родиною Ганна Петрівна могла пишатися, адже її «малечею», як вона любила говорити, були визнані пізніше майстри української сцени Іван Мар’яненко, Ганна Борисоглібська, Ю. Лисенко, В. Яременко, О. Полянська та ін.

Маючи власну доньку, вона підбирала сиріт, виховувала їх, давала посаг зі свого майна. А у спадщину «дітям» своєї театральної родини передавала ролі і акторську майстерність. Не жаліючи ані часу, ані сил, вела бесіди про акторську міміку. У цій сфері вона була професіоналом. Її учні згадували, як статечна Ганна Петрівна показувала етюд грози лише самим обличчям, без слів.

І її праця на цій ниві є неоціненною, адже на початку ХХ ст. на тлі успіху «театру корифеїв» провінційні сцени захопили «розбійники театрального діла». Так назвав посередні і просто лихі трупи Іван Карпенко-Карий, описуючи складну ситуацію: «Публічність інтелігентна почала тікати від таких вистав, а неосвічена публічність не розвинула смаку, а зіпсувала його, перестала розуміти дійсне мистецтво; і тільки криваві драми та ще жартівливі штуки скільки-небудь цікавили зіпсованого розбійниками театрального діла слухача».

Ганна Петрівна розуміла усю спокусливість дешевого успіху і непоправні втрати, яких може зазнати театральне мистецтво, якщо вчасно не піклуватися про належне виховання молоді. У такій справі відома акторка не могла залишатися осторонь, повсякчас схвильовано застерігала своїх вихованців: «Пам’ятайте, що кожну виставу обов’язково дивиться гурт людей, які розуміються на тонкощах мистецтва краще за нас, і кощунства над мистецтвом вони ніколи вам не простять».

Сама вона притримувалася жорсткої театральної дисципліни, на репетиції приходила за 10—15 хвилин до призначеного часу, а на виставу — за годину до початку. При цьому вона вже була одягнена і загримована, незалежно від того, в якій дії брала участь. Її приклад для молоді був незаперечний.

Старші поважні актори часто бували незадоволені, коли постановку доручали молодому початківцю. У такому випадку Ганна Петрівна перша приходила на репетицію і показувала приклад відповідальності, наполягаючи на праці у повний голос: «Говоріть так, як на виставі. Що ви мимрите під ніс?»

Відома хлібосолка і кулінар, Ганна в театрі тримала свій «пансіон». Як розповідали сучасники, Ганна Петрівна ніколи не залишала актора чи артистку сам на сам із бідою безгрошів’я, неодноразово допомагала цілим родинам. Нерідко траплялися ситуації, коли з комерційних міркувань власники театральних будинків розривали контракти з антрепренерами, як це було у Харкові 1908 року. Тоді Ганна Петрівна, відчуваючи свою материнську відповідальність за трупу, заклала всі свої кращі речі, щоб допомогти трупі виїхати до Чернігова. А коли й там трапилося, що актори знову голодували, Затиркевич-Карпинська годувала сімейних акторів.

Свого часу вона врятувала від туберкульозу початківця Івана Мар’яненка, згодом народного артиста СРСР. Іван довгий час жив у неї на повному утриманні, згадуючи потім, що «в домашній обстановці це була надзвичайно розумна, весела й дотепна жінка».

До неї так і зверталися — «мамашо». Її учень актор В. Яременко пригадує такий випадок: «При театрі була організована студія з підвищення кваліфікації молодого актора. Найактивнішим відвідувачем студії була Затиркевич-Карпинська. Якось її запитали наші студійці: «Чого ви, мамашо, сидите?» — “Як чого? — здивувалась вона. — Я вчуся. Ви хитрі, хочете самі повиучуватися, а потім бабу за хвіст та на сонце? Е, ні, від вас я теж не відстану”».

І вона залишалася в театрі, на той час Роменському українському радянському під керівництвом О. Корольчука та І. Кавалерідзе, до самої своєї смерті у 1921 році. Зима того року була важка, тільки-но завершилася громадянська війна, у театрі було холодно, часом голодно, молодий колектив на ентузіастичних началах їздив по селах із шефськими виступами. Незважаючи на щойно перенесені тиф і пневмонію Ганна Петрівна давала виступів чи не найбільше. Внутрішня злютованість її творчого шляху гідна подиву.

Відгуки читачів