Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

«Червона капела» - легенда, що оживає

Юлія ТАРАНЕНКО

Друга світова війна. Париж. Голова великої торговельної фірми, що має філії по всій Європі, Жан Жильбер (псевдонім Леопольда Треппера) — розвідник № 1. Цей титул, неофіційний, звичайно, визнають спецслужби всього світу — з 1938 по 1945 він працював на радянську військову розвідку.

Створена ним шпигунська мережа і до сьогодні вважається найефективнішою. Вся її історія — готовий кіносценарій, де численні радисти і насправді називали себе «піаністами», а свого шефа — "капельмейстером". В Гестапо ж цю мережу назвали «Червона капела». Півтори тисячі радіограм було передано радистами до Радянського Союзу. Півтори тисячі, з яких нацисти змогли перехопити тільки двісті. Інформація, отримана від Леопольда Треппера, мала вплив на результат ключових військових операцій Другої світової, в тому числі і Сталінградської битви. А про те, що Німеччина готується розпочати війну з Радянським союзом, Треппер повідомив, і дуже докладно, раніше за Ріхарда Зорге. Але йому теж не повірили...


«Червона капела» - легенда, що оживає

Юлія ТАРАНЕНКО

Друга світова війна. Париж. Голова великої торговельної фірми, що має філії по всій Європі, Жан Жильбер (псевдонім Леопольда Треппера) — розвідник № 1. Цей титул, неофіційний, звичайно, визнають спецслужби всього світу — з 1938 по 1945 він працював на радянську військову розвідку.

Створена ним шпигунська мережа і до сьогодні вважається найефективнішою. Вся її історія — готовий кіносценарій, де численні радисти і насправді називали себе «піаністами», а свого шефа — "капельмейстером". В Гестапо ж цю мережу назвали «Червона капела». Півтори тисячі радіограм було передано радистами до Радянського Союзу. Півтори тисячі, з яких нацисти змогли перехопити тільки двісті. Інформація, отримана від Леопольда Треппера, мала вплив на результат ключових військових операцій Другої світової, в тому числі і Сталінградської битви. А про те, що Німеччина готується розпочати війну з Радянським союзом, Треппер повідомив, і дуже докладно, раніше за Ріхарда Зорге. Але йому теж не повірили...

Яне часто дивлюсь телевізійні серіали. І часу бракує, і, чесно кажучи, великої поваги цей жанр у мене не викликає. Якісні роботи можна перелічити по пальцях. Але від телевізійного серіалу «Червона капела», створеного у 2004 році, я просто у захваті. І не я одна. Критики і глядачі визнали серіал «Червона капела» однією з найкращих робіт останнього часу. Історія великої розвідницької мережі, яка працювала на Радянський Союз під час Другої світової війни, не залишає глядача байдужим і весь час тримає його у напрузі. Майстерно закручена інтрига, любовно відтворений побут того часу, переконливі психологічні образи і, звичайно ж, любовні історії — все це робить «Червону капеллу» не просто фільмом на військово-історичну тематику, а справжнім художнім видовищем.

Німецький офіцер Карл Ґірінґ розшукує Жана Жильбера — «капельмейстера» «Червоної капелли». Ґірінґ смертельно хворий, і ще три роки тому лікарі давали йому півроку життя. Він розуміє: тільки-но схопить свого ворога номер один, життя його закінчиться. Але він і гадки не має, хто живе з ним поруч, у сусідніх квартирах, приятелює, п’є коньяк і навіть вигулює вечорами собак однакової породи набережною Сени...

Паризька художниця Елен палко закохується у привабливого, елегантного підприємця з Бельгії. Їхньому коханню немає перешкод. Щоправда, Елен не здогадується, що той, кого вона приймає за добропорядного буржуа, насправді кадровий офіцер Червоної армії. Отже, майбутнього у їхніх стосунків не буде...

Гестапо йде слідами розвідників, пеленгуючи радіопередавачі; конспіративні квартири під загрозою провалу; навіть у професіоналів можуть здати нерви, і тоді вся налагоджена робота летить, що називається, під три чорти...

Подвійне життя, постійне балансування між життям та смертю, прогулянки лезом бритви, розвідник, що працює в тилу ворога,— який привабливий сюжет!

Багатосерійний історичний фільм «Червона капела» відроджує найкращі традиції жанру шпигунського фільму. Більш того, це об’єктивний погляд на роботу розвідників під час Другої світової війни. Військові фахівці, що добре знаються на уніформі чи техніці тієї епохи, звичайно, відшукали деякі неточності та протиріччя, але вони зовсім не принципові. Головне — герої фільму завдяки старанням режисера Олександра Аравіна, сценариста Андрія Горлова і акторів Андрія Ільїна, Олексія Горбунова, Сергія Юшкевича, Дмитра Назарова, Кирила Пирогова та інших показані не «залізними феліксами», а нормальними живими людьми.

Галерея канонічних образів розвідників та резидентів, створена видатними радянськими акторами Павлом Кадочниковим, Донатасом Баніонісом, Георгієм Жженовим, Олегом Далем та В’ячеславом Тихоновим, поповнилась двома принципово новими. Андрій Ільїн та Олексій Горбунов створили свої, власні психологічні портрети розвідників «з людськими обличчями».

Андрій Ільїн, що зіграв Жана Жильбера — резидента ГРУ у Франції, на думку багатьох прихильниць картини, створив образ просто ідеального чоловіка. А німецький слідчий Карл Ґірінґ у виконанні Олексія Горбунова викликає справжню симпатію, чого, погодьтесь, ніяк не могло бути у фільмах радянських часів. На окремі слова заслуговують жіночі образи картини — красуня Елен у виконанні Олени Ксенофонтової та дружина Кента Маргарет — Марина Могілевська.

Картину зробили за книгою Леопольда Треппера «Велика гра». Цей самий Леопольд Треппер і був головою радянської шпигунської мережі, що накрила собою Бельгію, Голландію, Францію і навіть Німеччину. Події фільму повністю збігаються з тим, що описав радянський резидент у своїй книзі,— вигадані тільки любовні історії майже всіх персонажів (за виключенням Кента і Маргарет) і деякі сюжетні ходи, такі, наприклад, як проживання Жильбера і Ґірінґа в сусідніх помешканнях і їх сумісні прогулянки з собаками однієї породи.

Зйомки стрічки проходили в павільйонах Ризької кіностудії, натуру знімали в Парижі. У столиці Латвії навколо знімального майданчику, звичайно, збиралися перехожі, серед яких було багато туристів з інших країн. Коли на питання «Про що фільм?» західні туристи отримували відповідь «Про Червону капеллу», вони з розумінням кивали головами, громадяни ж країн СНД здивовано починали дізнаватись, що це, власне, таке. В Радянському Союзі ніхто з пересічних громадян і гадки не мав про найбільшу і найефективнішу шпигунську мережу, яка працювала задля перемоги над фашистьким рейхом.

Немає сенсу переповідати сюжет серіалу — це той випадок, коли краще один раз подивитись, ніж сто разів послухати. Поринаючи в історію більш ніж піввікової давнини, тільки диву даєшся, наскільки великою була мужність людей, які щоденно ризикували своїм життям і не мали змоги бути відвертими навіть зі своїми близькими, коханими. Саме присутність у фільмі історій кохання робить його таким цікавим для сучасного глядача, адже героїрозвідники у легендарних радянських кінострічках на кшталт «Сімнадцяти миттєвостей весни» не могли не те щоб займатися любов’ю, вони не могли дозволити собі навіть легкого флірту! Але важко повірити в те, що нормальний здоровий чоловік, в розквіті сил, зможе роками обходитись без жінок.

Утім, герої нашої історії без жінок не обходились. Треппер насправді не мав такого зворушливого роману, як герой Андрія Ільїна, але він був одружений і мав сина. Та його родинне щастя продовжувалось недовго. Шлюб із дівчиною, з якою він познайомився під час свого перебування в Палестині, був лише однією зі сторінок його бурхливого життя. У цьому житті було багато чого: дитинство у бідній єврейській родині на Галичині; співпраця з польською комуністичною партією; перебування в тюрмах Польщі та Палестини за політичну діяльність; бурхливе життя у Франції; і, нарешті, навчання і робота в Москві. Після успішно виконаного спеціального завдання радянського керівництва Треппер отримав пропозицію стати військовим розвідником і погодився на це.

Уже в 1937 році він прибув до Брюселя, маючи за мету одержання паспортів, необхідних для легалізації в закордонних країнах. Він швидко знаходить співробітника — Лео Гроссфоґеля, якого знає ще з двадцятих років. Разом вони заснували велику комерційну фірму, яка давала чималі прибутки. Згодом компанія розширюється, з’являються відділи у Скандинавських країнах, Нідерландах, Франції. Разом з розширенням бізнесу збільшується й агентурна мережа. З Москви на допомогу Трепперу та Гроссфоґелю присилають двох кадрових робітників розвіду-правління — Анатолія Гуревича (Кент) і Михайла Макарова (Хемніц). Трохи пізніше до групи додаються «уругвайські студенти» Винценте Аламо (капітан Віктор Сукалов) і Карлос Аламо (Михайло Макаров, племінник наркома Молотова). В Парижі, куди Треппер переїжджає в 1940, з’явялється ще одна людина з цієї зв’язки — Гілель Кац. Його конспіративне ім’я — Андре Дюбуа.

Кент (народився він у Харкові, вчився у Ленінграді, потім воював в Іспанії), прибув до Франції, маючи при собі уругвайський паспорт. За легендою він видавав себе за юнака з багатої уругвайської родини. Багато років потому, Гуревич (він, до речі, єдиний з учасників цих подій, хто й досі залишається живим), згадував про методи підготовки радянських розвідників, що засилались за кордон.

«Я не мав чіткого уявлення про те, як має себе поводити молода людина, «син багатих уругвайських батьків». Детального інструктажу не проводили, я діяв майже «навпомацки». Тоді багато радянських агентів змушені були дізнаватись про політичний устрій, промисловість і культуру своїх «рідних» країн виключно з літератури, іноді — за енциклопедичним словником. Нас просто відправляли до бібліотек — читати. Власної професійної агентури тоді ще не було, традиція виховання кадрів у цій сфері перервалась після 17 року, підготовкою розвідників займалися виключно чекісти. Важко уявити, але іноді і документи нам видавали з орфографічними помилками!

Бували і серйозні проколи в наших легендах: інформація про явочні місця, надійні готелі і дружні фірми часто-густо виявлялась застарілою, а наше вигадане минуле малювали таке загальне, що за кордоном… ми були змушені з ходу фантазувати. Так ось — «син багатих уругвайців». Дістався я Брюселя. Сів у таксі, назвав адресу готелю, де мав, відповідно до завдання Центру, розміститися. Водій був шокований: виявляється, вже кілька років там був будинок розпусти і те, ще поважний пан просто з вокзалу прямує туди, викликало усмішку і здивування. Коли вранці мене разбудив консьєрж, я російською спитав: «Хто там?» Так я дебютував в ролі уругвайця Вінсента Сієрри».

Переїзд до Парижа для Треппера, призначеного на той час головою всієї західноєвропейської розвідки, виявився дуже вдалим. Поряд з офісом його нової фірми «Сімекс» на Єлісейських полях був розташований центр військово-будівельної організації Тодта. Буквально за кілька тижнів «Сімекс» стає одним з головних постачальників організації Тодта, що за наказом Гітлера облаштовує точки для установки далекобійних батарей на узбережжі Ла-Маншу та будує броньовані бункери для підводних човнів. Обладнання для цього будування постачає паризька фірма «Сімекс» або брюсельска «Сімекско». Незабаром обороти цих фірм, що користуються неабиякою довірою окупаційної влади, сягають мільйонів.

Таємницею для окупантів залишається те, що майже половина всіх коштів іде на оплату розвідницької діяльності, підкуп німецьких чиновників і офіцерів заради отримання все нових і нових замовлень. Завдяки цьому жодне велике будівництво в окупованій Європі не випадає з поля зору розвідників, всі переміщення військ — немов на долоні. Так, важливе повідомлення про передислокацію німецьких військових частин до радянського кордону московський центр отримує в той момент, коли перші солдати рейху сідали у вагони. Замовлення на виготовлення півтора мільйона алюмінієвих ложок для майбутніх радянських в’язнів концтаборів теж пройшло через «Сімекс». Але, як відомо, Москва довго не вірила інформації своїх розвідників про те, що Друга світова наближається до Радянського Союзу, називаючи ці повідомлення «такими, що не мають користі» і навіть є «шкідливими».

У Франції «Червона капела» налагодила зв’язки з рухом Опору, що допомагало отримувати дані про стратегічно важливі об’єкти та переміщення німецьких військ. Група Треппера навіть підключилася до телефонів штаб-квартири абверу в Парижі. На розвідницьку мережу працювали і паризькі путани, що обслуговували окупантів. Чимала група агентів працювала на Треппера, тобто на Радянський Союз, і в самому серці Третього рейху.

Кілька років знадобилось гестапо, щоб викрити і зруйнувати цю потужну організацію. Цікаво, що й знаходячись у руках гестапівців, Жильбер і Кент продовжували вести свої подвійні ігри. Так, передаючи вже під наглядом слідчих, нові повідомлення в Центр, Кент змінював свою звичайну манеру їх складати, щоб у Москві одразу зрозуміли — передатчик у руках німців, агента викрито. А вже у 44 році, коли зрозуміло було, що війну Німеччина програла, Кенту вдалося схилити на свій бік високих гестапівських чинів. Трепперу ж, після десяти місяців перебування під вартою, вдалося так увійти в довіру до своїх наглядачів, що він став користуватися певною свободою під час прогулянок, а одного разу просто зайшов до аптеки і звідти не вийшов. Він перебував на конспіративній квартирі до моменту звільнення Парижа союзниками.

Держава-переможниця, держава, якій так чесно і віддано служили Леопольд Треппер і Анатолій Гуревич, відплатила їм по-своєму, традиційно. Треппер отримав десять років таборів, після чого емігрував до рідної Польщі, а згодом до Ізраілю, де тихо скінчив свої дні у 1982 році.

Доля ж Гуревича була більш трагічною. Справа в тім, що у Франції він мав кохану дружину Маргарет Бенч, доньку чеського мільйонера. Маргарет допомагала йому в розвідницькій роботі, їй він повністю довіряв. Подружжя мало сина Мішеля. І, повертаючись на батьківщину у 1945, Гуревич уважав, що незабаром він зможе перевезти туди дружину і сина. Але його відвезли на Лубянку просто з аеропорту, засудили на двадцять років ув’язнення як цивільну особу, «забувши», що він — кадровий офіцер ГРУ. І Треппера, і Гуревича звинувачували у «зраді батьківщини».

Анатолій звільнився за амністією в 1955, зустрів жінку, яка його покохала, не дивлячись на те, що він — недавній зек. Але за сім днів до призначеного весілля його заарештували знову. Це була відповідь держави на прохання Гуревича переглянути справу. Він так і не визнав себе винним, не міг змиритися з тим, що в очах людей він «зрадник, що співпрацював з окупантами». Остаточно Анатолій Гуревич вийшов на волю у 1960. Лідія була весь час поруч. Вони разом і досі. Гуревича реабілітували лише в 1991 році, але за рік до того сталася подія, яка перевернула все їхне життя.

У ленінградській квартирі подружжя пролунав міжміський дзвонок і чоловічий голос попросив до телефона пана Гуревича. Коли Анатолій Маркович сказав, що це він, у відповідь почув: «Тату, нарешті я тебе знайшов!» Виявляється, що Маргарет до самої своєї смерті у 1985 шукала свого «Кента». Гуревич теж розшукував першу дружину і сина, але на всі запити незмінно отримував відповідь: «загинули під час бомбардування». Коли Мішель приїхав до батька, Анатолій навіть не вірив, що через сорок п’ять років знову зможе обійняти сина, що як дві краплі води схожий на нього.

Гуревичу і його дружині Лідії Кругловій Мішель запропонував жити поряд зі своєї родиною, на розкішній віллі в Іспанії. Але, погостювавши в Іспанії, вони відмовились переїжджати сюди назавжди.

«Я не уявляю собі, що міг би жити в іншій країні. Звичайно, якщо б це було завдання, я б погодився. А так — навіщо?» — сказав Гуревич.

Боюся, що сучасній людині дуже важко пояснити такий патріотизм. Мабуть, його епоха закінчилася разом з епохою великих війн і легендарних розвідників. Таких, як Леопольд Треппер та Анатолій Гуревич — капельмейстер і перший голос «Червоної капелли».

 

Відгуки читачів