Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Творчі обличчя Чернівецького театру

Наталя ШУБЕНКО

 

Театр маленького міста не знає конкуренції, що водночас почесно і важко. Він зобов’язаний не просто бути театром, що має власне обличчя, свою оригінальність і неповторність, а брати на себе все навантаження, яке у великих містах розподіляється між драмою, оперою, оперетою і ТЮГом. Отже, єдиний, і не в трьох обличчях, а в незліченній кількості облич. Театр для молоді, для старшого покоління, для дітей, для юних кокеток і зрілих інтелектуалів... Завдання, на перший погляд, нездійсненне. Але немає нічого неможливого для справжніх служителів Мельпомени. Саме до них ми й вирушаємо. До театру з більш ніж віковими традиціями — Чернівецький музично-драматичний. Про його історію спеціалісти кажуть: «Малий літопис українського театру». Але залишмо глобальні висновки театрознавцям (це їхній хліб) і спробуймо подивитися на театральне життя Чернівців очима вдячних глядачів.


Творчі обличчя Чернівецького театру 

Наталя ШУБЕНКО

 

Театр маленького міста не знає конкуренції, що водночас почесно і важко. Він зобов’язаний не просто бути театром, що має власне обличчя, свою оригінальність і неповторність, а брати на себе все навантаження, яке у великих містах розподіляється між драмою, оперою, оперетою і ТЮГом. Отже, єдиний, і не в трьох обличчях, а в незліченній кількості облич. Театр для молоді, для старшого покоління, для дітей, для юних кокеток і зрілих інтелектуалів... Завдання, на перший погляд, нездійсненне. Але немає нічого неможливого для справжніх служителів Мельпомени. Саме до них ми й вирушаємо. До театру з більш ніж віковими традиціями — Чернівецький музично-драматичний. Про його історію спеціалісти кажуть: «Малий літопис українського театру». Але залишмо глобальні висновки театрознавцям (це їхній хліб) і спробуймо подивитися на театральне життя Чернівців очима вдячних глядачів.

Театральна площа в Чернівцях — головна міська визначна пам’ятка. Ще в 1905 році за проектом віденської фірми Г. Гельмера і Ф. Фельнера тут було збудовано театр, який справедливо вважають пам’ятником архітектури України. Відзначимо, що ця справді знаменита фірма побудувала понад 200 театрів у Росії, Україні, Австро-Угорщині, Болгарії, Німеччині. Австрійські архітектори вважали, що стилістичні прийоми, особливості просторової організації повинні мати українські національні ознаки. Адже театр проектувався як український і виступати в ньому повинні були українські трупи. Слід зазначити, що таких споруд, які планувалися як українські та ще й були згодом побудовані, в Україні практично немає. А якщо врахувати, що Буковина на той час належала Австро-Угорщині, потім увійшла до складу Румунії, а в 1940 році — до Радянського Союзу... Тож зрозуміло, що вищенаведені держави любов’ю до українських традицій не палали і популяризація української культури не просто зустрічала перепони, а часом перетворювалася на справжній подвиг. Однак на початку ХХ століття знаходилися люди, які завзято боролися за збереження традицій. Адже було що зберігати! П’єси Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Карпенка-Карого... Звичайно ж, на тому етапі це були аматорські постановки, але спектаклі проходили українською мовою і це була рідна, природна, всмоктана з молоком матері культура, яку не могли задушити жодні нав’язані ідеали та цінності.

Українська інтелігенція збиралася на театральних і музичних вечорах і в Буковинському народному театрі, що був заснований у 1907 році. Тут ставилися драми з українського життя, популярні оперети. А іноді дивилися щось зовсім дивовижне: німі кінофільми. Чернівці можна вважати піонером і в цій галузі: з 1899 року тут демонстрували кіно.

Коли Буковина увійшла до складу Румунії, в Чернівцях було створено Румунський національний театр. Ставили переважно твори світової драматургії, а от кожен український спектакль перетворювався на цілу подію — за дозволом доводилося кожного разу звертатися до Бухареста. Дозвіл давався неохоче: румунська цензура обмежувала репертуар, намагаючись звести багатство української драматургії до комедій і водевілів. І дуже рідко коли вдавалося поставити щось справді художнє. Але зате, коли це відбувалося!.. Надовго запам’ятали в Чернівцях спектакль «До світла, до волі», присвячений дитинству Т. Шевченка. Пам’ятні акторські дебюти тоді стали початком театральної трупи театру, що народжувався.

У 1940 році до Чернівців переїхав Харківський театр Революції. Разом з місцевими акторами та режисерами в трупу влилися багато які з яскравих представників провідних українських театрів. Усі вони злилися в єдину творчу групу, яку згодом назвали корифеями. Вони приїхали з Києва, Харкова, Одеси, але в Чернівцях залишились на все життя. Народження театру відбулося.

Звісно, новонароджений вундеркінд оселився в найкращій театральній будівлі міста (нарешті в шедевра віденських архітекторів з’явилися гідні господарі!). Мабуть, настала пора і нам подивитися на це диво архітектури зсередини. У вестибюлі — бюсти Шевченка, Пушкіна, Ґете, Шиллера, Бетховена, Шуберта, Моцарта, Гайдна (непогана компанія, чи не так? І виразно свідчить про напрям художніх устремлінь). Фойєкулуар — на кожному поверсі. Сцена, оркестрова яма, репетиційна зала — все просторе, добротне, як кажуть, виконане з розмахом. А от екстер’єр театру нагадує архітектуру Фолькстеатру у Відні — національна приналежність архітекторів все-таки не могла не позначитися. Хоча це зовсім не псує однієї з найкрасивіших українських театральних будівель, а навпаки, надає їй благородного європейського колориту, що цілком органічно, адже Україна все-таки — географічний центр Європи. Чому б не бути європейською державою і за іншими критеріями? В будь-якому випадку, європейська архітектура виявилася «до лиця» українському театру.

Перший спектакль відбувся 14 січня 1941 року. Це була «Лісова пісня» Лесі Українки. Незабаром до репертуару ввійшли п’єси О. Кобилянської, Ю. Федьковича, С. Воробкевича, яких вважають буковинськими класиками. Це було чудово, талановито, дозволило говорити про своєрідний почерк та індивідуальний стиль. Але... Не можна забувати, в які роки це було. Не встигнувши передихнути після тиску румунської цензури, театральна Буковина потрапила, як кажуть, «з вогню та в полум’я». Комуністичний режим проводив примусову колективізацію, а діячі мистецтва повинні були «поетизувати» цей процес, щоб зробити його привабливим для народних мас. Доводилося ставити п’єси, тематика яких прирікала на провал, наприклад «Весняний потік» З. Прокопенка або п’єсу «Ярослава» про чернівецьких текстильників. Отже, «виховання трудівників засобами театрального мистецтва» на Буковині, як і в інших регіонах Радянського Союзу, не могло не позначитися на якості театрального життя. Все це згодом назвуть несправжньою буковинською тематикою. Історично, звичайно, все зрозуміло й виправдано, але в художньому відношенні, безумовно, крок назад.

Крім того, існувала проблема «псевдонародності», яку, до речі, переживали практично всі українські театри. Режисер Чернівецького театру (1984–1991) О. Литвинчук з гіркотою відзначав: «Ми ясно бачимо тенденцію псевдонародності, що прищеплена українській класиці, особливо тій її категорії, яку ми називаємо побутово-психологічною. Це робилося здавна — свідомо чи несвідомо, але в гострій історичній боротьбі за чистоту мистецької скарбниці народу. Не кожен лікар уміє «читати» кардіограму чи енцефалограму, не кожен режисер уміє осягти класичний твір «внутрішнім зором» (за висловом нашого вчителя К. Станіславського), а дальтоніку заборонено бути гідом на художніх виставках. Нівечити класику, еклектично калічити її ще ніхто нікому не забороняв. От і мандрують по сценах українських театрів Стецьки, що постійно їдять мух і почісують собі потилицю та інші, більш непристойні місця. Виїжджають верхи на батьках своїх за лаштунки, демонструючи насамперед неуцтво творів, дискредитуючи автора».

Що ж, у мистецтві, як і в житті, не буває легких шляхів. І це випробування також потрібно було витримати, щоб знайти своє справжнє обличчя, а точніше, безліч «облич», на які чекали від театру його глядачі. Чернівецький театр ім. О. Кобилянської багато зробив для поширення зарубіжної драматургії на українській сцені: Шекспір, Бокаччо, Мольєр, Шіллер, Бальзак, Ґолсуорсі — от далеко не повний перелік класичних авторів, твори яких були яскраво і талановито представлені на його сцені. Театр постійно звертався також до творчості своїх сусідів — поляків, румунів, молдаван. Спільні риси долі бессарабців і буковинців знайшли відбиття у творах Йона Друце, які тричі ставились у Чернівцях.

У 1983 році на гастролях у Москві (причому приїзд Чернівецького театру припав на гастрольний «час пік») театр не лише не загубився на тлі уславлених колективів країни, але й показав, що не потребує жодних компромісів, представляючи вимогливим глядачам мистецтво найвищого ґатунку. Театр показав шість спектаклів, які відбивали шість манер — режисерських, акторських, стенографічних. Спектр творчих пошуків вражає: це і «Птахи нашої молодості» Йона Друце, і «Російське питання» Симонова, і «Земля» Ольги Кобилянської. Московські критики писали: «Така багатоликість, така режисерська здатність у різних спектаклях поставати по-різному — дуже відрадний симптом. У колективу, що показав настільки не схожі свої лики, є всі можливості випробувати свої міцні сили в найрізноманітніших напрямах — від традиційних, що перевірені часом, до тих, що народжуються на наших очах».

За роки своєї активної творчої діяльності Чернівецький театр представив понад 400 спектаклів за п’єсами українських і зарубіжних авторів, що йшли як на чернівецькій сцені, так і в сотнях великих і малих міст і сіл України та за її межами. Їх дивилися мільйони глядачів. Сьогодні в репертуарі театру — понад десять спектаклів, його склад — понад 100 осіб. Керівництво і головний режисер П. Колесник — у нових творчих і організаційних пошуках.

А з 1981 року театр, який до цього був єдиним професійним колективом у Буковині, знайшов «товариша і колегу». В Чернівцях з’явився ляльковий театр, який уже показав малюкам понад 20 спектаклів. А згодом як гриби після дощу почали з’являтися нові цікаві колективи. І це природно. Життя іде, і Буковина, розташована в центрі Європи, звичайно ж, не може залишатися осторонь сучасних новаторських театральних пошуків. У Чернівцях з’явилися театр-студія «Гердан», театр-кафе «Голос», молодіжно-театральна студія «Девін». У театральній палітрі Чернівців сьогодні міцно сплелися молодість, креатив, експеримент і досвід, традиція і професіоналізм — те, що завжди вирізняло театр ім. О. Кобилянської. Адже не випадково критики відносили його до першої п’ятірки театрів України. Але залишмо театрознавцям розподіляти місця (адже це їхній хліб). Ми ж прийшли сюди як вдячні глядачі та йдемо, щоб повернутися. Ще не раз.

Відгуки читачів