Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Хто допомагав сміятися великому клоуну

Лідія КАЛІНІНА

 

Відомі люди зазвичай для простих смертних назавжди залишаються такими собі інопланетянами. Ми захоплюємося ними, іноді заздримо, іноді наслідуємо їх, але не любимо… Не любимо хоча б тому, що не можемо зрозуміти.


Хто допомагав сміятися великому клоуну

Лідія КАЛІНІНА

Дуже важливо вміти сміятися і плакати. Радіти своїм і чужим перемогам. Не злитися, не заздрити. Мрію, щоб на землі з’явилася формація людей добрих і мудрих. Живіть у мирі та злагоді й пам’ятайте, що кожна секунда сміху додає хвилину життя.

Юрій Нікулін

Відомі люди зазвичай для простих смертних назавжди залишаються такими собі інопланетянами. Ми захоплюємося ними, іноді заздримо, іноді наслідуємо їх, але не любимо… Не любимо хоча б тому, що не можемо зрозуміти.

Цю людину любили всі. І він був не просто артистом, він був СВОЇМ артистом. Прості робітники й генеральні секретарі Країни Рад з однаковим запалом ходили в цирк «на Нікуліна».

Його Балбес з відомої «трійки» був настільки близький усім, що Нікуліна часто запрошували «побути третім» на різноманітних пиятиках. Він не хотів засмучувати прихильників відмовою і навіть випадав для таких випадків дві байки: залежно від ситуації він говорив або «дружина, стерва, всі гроші забирає», або «тількино із запою вийшов». Такі відмови приймалися і прощалися нашими людьми.

Коли Нікуліну робили останню в його житті операцію, біля лікарні вишикувалася черга з тих хто бажав здати кров. Усі 16 днів, поки тривала боротьба за життя артиста, центральна преса ледь не щогодини повідомляла про стан його здоров’я. Після Сталіна жоден російський громадянин не мав такої уваги. А коли боротьба все ж скінчилася поразкою, людська черга з бажаючих провести Нікуліна була настільки величезною, що хвіст її простягнувся по всьому Цвітному бульвару і Садовому кільцю.

То що ж було особливого в цій дивній людині? Звідки беруться такі люди?

Що робить їх такими? Хто виховує? Про сім’ю великого клоуна — головних людей в його житті, його вічних учителів і вічних учнів, про тих, хто зробив Нікуліна Нікуліним,— наша стаття.

Близьких людей було чимало: друзі, знайомі, колеги. Але рідних — лише четверо: батько, мати, дружина і син. Нікулін розповідав їм усе, і думка кожного з них могла стати вирішальною для артиста. Отже, чотири учителі Юрія Нікуліна.

Перший учитель

«Маленьким я полюбляв зустрічати маму: весь час виходив до воріт будинку і визирав на вулицю, чи не йде вона. Я впізнавав її здалеку, а вона зупинялася і, розкинувши руки, чекала мене» (з книги Ю. Нікуліна «Майже серйозно…»).

Мама Юрія Нікуліна була акторкою. Ні, Ви ніколи не знайдете старих афіш, що голосно сповіщали: «На сцені — Лідія Нікуліна»… І в списках акторів кіно її також не шукайте. Вся її акторська майстерність була підпорядкована сім’ї — вона виступала в театрі зі смішною назвою «Теревюм» (Театр революційного гумору), створеному власним чоловіком. Але ті, хто пам’ятав ці виступи, стверджували: Лідія Іванівна була талановита.

Коли Нікуліни переїхали до Москви, обов’язковою нормою для сім’ї стало відвідування двічі на тиждень театру. Повертаючись додому, всі гаряче обговорювали п’єсу, гру акторів. Так Лідія Іванівна з дитячих років готувала Юрка до його творчої долі. Не свідомо, просто за велінням серця.

Коли Юрко повернувся додому після війни, потрібно було вирішувати, що робити далі. За час служби в армії серед товаришів по службі не було рівного йому оповідача й актора. Окрилений успіхами військової самодіяльності, Юрій був упевнений, що з такими здібностями його приймуть до будь-якого ВНЗ. Що зробила мама? Підтримала сина. І от: ВГІК, ДІТМС, Театральне училище ім. Щукіна при Малому театрі, і всюди одна відповідь: «У вас немає акторських здібностей». Нікулін збентежений. Що робить мама? Підтримує.

На сімейній нараді вирішують: спробувати сили в цирку. І Юрій вступає до студії клоунади при Московському ордена Леніна Державному цирку на Цвітному бульварі. Чи раділа мама, дізнавшись, що її син має стати клоуном? Ми ніколи не знатимемо про її почуття: в цей момент для неї головним було підтримати. І вона робила це блискучо. Її підтримка не була забута сином. «Юрій Володимирович ставився до мами трепетно, уважно, душевно. Які банальні слова. Але це було так»,— напише згодом журналіст, товариш Нікуліна і його співавтор по книзі «Майже серйозно…» Володимир Шахиджанян.

Син ніколи не обходив її увагою. Якщо мамі доводилося прийти на його виставу, Нікулін садив її в другому ряду і, проходячи повз неї, часто підморгував, іноді навіть розігрував міні-спектакль: ой, хто тут сидить, ой, хто це так уважно дивиться? Подеколи син ставив запитання: «Ну що, все добре, все правильно робимо?» Глядачі, які сиділи поруч, не розуміли, навіщо це клоун весь час чіпляється до немолодої жінки, заграє до неї, кидає нікому не зрозумілі репліки… Лідії Іванівні, звичайно ж, було приємно, але при цьому вона червоніла і дуже ніяковіла.

От і син у неї пішов — завжди ніяковіє і опускає очі. Всі, хто хоча б раз бачили Нікуліна, згадують його неймовірну скромність. Зірка всесоюзного масштабу, лауреат премій, улюбленець публіки та влади на гастролях ставав найкращим другом вахтерів, прибиральниць і ліфтерів — усі вони обожнювали Нікуліна, який розмовляв з ними і при цьому ніяковів! Що казати, залишається лише здогадуватися, чого коштувало цій скромній, абсолютно «не зірковій» людині про щось домовлятися, щось вибивати, про щось просити, навіть вимагати, використовуючи свій авторитет. Багато хто пам’ятає епізод, коли Нікулін у складні дев’яності роки погрожував Лужкову привезти й випустити під Мосраду всіх циркових хижаків, якщо той відмовиться давати цирку м’ясо для них. І той не відмовив артисту. Для себе Нікулін ніколи такого не зробив би, але для інших… Наприклад, уже обіймаючи посаду директора цирку, Нікулін сказав директору кондитерської фабрики «Червоний жовтень», який регулярно поставляв йому солодощі: «Я ж солодке не дуже полюбляю. Та й не можна мені. Цукор у мене підвищений у крові. А от якби печиво, вафлі або цукерки — для діточок артистів цирку (зарплатня в артистів маленька) та для тих, хто приходить до нас постійно з дитячих будинків та інтернатів… Це було б добре». Йому знову не відмовили. Не могли відмовити — в Нікуліна була магнетична аура. Куди б він не приходив, практично ніколи не зустрічав відмови. Це було настільки дивно, що якось Нікулін навіть зізнався дружині: «Таню, ти знаєш, я іноді думаю, що я чарівник».

От такого чарівника виховала Лідія Іванівна. Вона пишалася сином і соромилася власної гордості. Юрій Володимирович іронічно ставився до публікацій про себе, йому було все одно, багато пишуть чи мало, хвалять чи лають, а мама тихцем збирала всі вирізки з газет, де писали про її коханого сина. Зберігала всі фотографії. І мабуть, все-таки насамперед пишалася тим, що виховала людину, і лише потім — артиста.

Другий учитель

«Якось я кинув камінь у дерево, і батько сказав: «Що ти зробив, дереву ж боляче…» І я повірив у це» (з книги Ю. Нікуліна «Майже серйозно…»).

Якби не ця людина, можливо, ми ніколи не знали б артиста Нікуліна. Саме батько, Володимир Андрійович, уперше повів п’ятирічного Юрка до цирку. І той відразу й назавжди закохався у клоунів.

Вплив батька був безмежним, сам артист писав: «Коли я був підлітком, він здавався мені генієм, найкращою у світі людиною, позбавленою будь-яких недоліків».

У невеликій сім’ї Нікуліних було заведено все обговорювати, все розповідати одне одному. Ніхто з них не полюбляв поспіху, тому й розповіді про проведений день мали бути тривалими й соковитими, з усіма подробицями. Згодом Юрій Нікулін так само будуватиме відносини у своїй сім’ї.

Володимир Андрійович, талановита і неординарна людина, писав сценарії для естради, цирку, певний час працював репортером центральних газет «Известия» і «Гудок». Працював він переважно вночі, тому Нікулін часто згадував, як той лягав спати о сьомій годині вечора: клав голову на подушку і накривався зверху другою подушкою. В цей час можна було ходити колесом — розбудити батька було неможливо. Близько півночі він вставав і брався до роботи. «Писав зазвичай до світанку. Іноді вранці будив нас із мамою і читав усе, що написав за ніч. Це може видатися дивним — замість слів «доброго ранку» почути: «Ну добре, ви прокинулися, слухайте. Я прочитаю вам вступ до конферансу і три репризи». Батько читав і стежив на нашою реакцією. Якщо ми посміхалися (а після сну ми могли лише посміхатися), він залишався задоволений»,— згадував пізніше Нікелін-молодший. У цьому він також наслідував приклад батька: дружина і син Юрія Нікуліна завжди були першими й головними рецензентами його робіт.

Юрій Нікулін не був бунтівником. Володимир Шахиджанян згадував: «Я везу тобі Короленка. Третій том»,— так казав Нікулін по телефону, шифруючи Солженіцина, Євгенію Гінзбург, Василя Аксьонова… Він знав, що читати ці книги заборонено. Він знав, що наші керівники фальшиві. Але він мовчав, адже розумів, що це розуміють і багато інших, більш розумних людей. Але мовчать. Він дуже любив життя. В він дуже сумував, коли стикався з брехнею, хамством, демагогією…» Він не складав глобальних планів, не намагався врятувати всесвіт або влаштувати революцію. Він створював невеликий світ навколо себе і намагався зробити більш радісним життя тих людей, які оточували його. Все це в Нікуліна — від батька, який в найважчі для сім’ї роки умудрявся перетворювати кожен день на свято.

Третій учитель

«Тетяна, моя дружина. Я завжди прислуховуюся до її порад. Тетяна — моя єдина дружина. Я завжди нервуюся, коли Тетяна хворіє. Я завжди радію, коли в Тетяни гарний настрій. Як справи, дівчинко? Цю фразу я промовляю все життя, звертаючись до Тетяни» (з книги Ю. Нікуліна «Майже серйозно…»).

Вони познайомилися в цирку. Працювали в цирку. І обидва жили цирком.

Їх стосунки зав’язалися після дуже трагічних обставин. Юрій запросив юну Тетяну на виставу, але побачити виступ клоуна їй не довелося: прямо на арені Нікулін потрапив під ноги циркового коня, якого не змогли зупинити. Наступного дня дівчина вже проникла до нього в лікарню не зважаючи на оголошений карантин. Відтоді вони не розставалися. Ні вдома, ні на арені: незабаром Тетяна почала працювати разом з чоловіком. Спочатку «підсадкою» (так називали нібито «випадкових» людей із зали, які підігравали артистам у деяких номерах), потім почала виступати з ним у репризах. Найвідоміша її роль — хлопчика-француза в репризі «Маленький П’єр». В афіші її називали Тішею Нікуліним. Тетяна настільки перейнялася роллю, що їй навіть почали передавати записки від глядачів. Одну з них писали дві дівчинки. Вони дуже хотіли познайомитися з виконавцем ролі П’єра і призначили Тіші Нікуліну побачення.

Пара була трохи дивною. Однокласниця Тетяни, актриса Ніна Гребєшкова згадує той час з великим гумором: «Ми обидві жили в Гагарінському провулку. І от іду я одного разу цим провулком, назустріч мені Тетяна з юнаком. Вона мені говорить: «Познайомся, це мій чоловік». І я бачу незугарного, некрасивого, дивного хлопця, а Тетяна — дуже гарна жінка. Хто б міг подумати, що я сама гратиму його дружину у фільмі “Бриллиантовая рука”?» Вони схожі один на одного, але насправді вони дуже різні. «Тетяна дуже рішуча, вольова, точна, ділова, намагалася завжди перебувати в тіні, ніколи не втручалася у справи чоловіка. Юрко не любив відмовляти, тягнув з рішенням, мріяв нічого не робити. Але, будучи людиною обов’язковою, завжди виявлявся зайнятим. Класична музика, театр, спокій удома, затишок, сім’я — це інтереси Тетяни. Естрадна музика, компанії, друзі, нові знайомства — це стихія Юрка. Що їх об’єднувало? Порядність, собаки, розуміння одне одного, син, родичі, любов до детективів і відгадування кросвордів, пасьянси»,— писав про Нікуліних Шахиджанян.

Незважаючи на різні характери й темпераменти, вони завжди були разом, по-справжньому разом, не для галочки. Тетяна в усіх інтерв’ю говорила: «Я навіть не можу сказати, що Юра голова сім’ї, але він у сім’ї головний. По-іншому не може бути». А Нікулін у своїй книзі «Майже серйозно…» не просто ніжно згадував по дружину, він ніби між іншим постійно кидає фрази: «Зміст реприз розповів Тетяні», «Увечері разом із Тетяною ми читали сценарій». Тетяна, з Тетяною, для Тетяни — без цієї вольової жінки, мабуть, не було б того Нікуліна, якого ми знаємо. Та й сам Юрій Володимирович нерідко говорив, що багато чим зобов’язаний дружині, її вмінню прораховувати ситуацію, її смаку, інтуїції. Вона, звичайно, також стала одним з учителів артиста.

Четвертий учитель

«Іноді намагаються говорити: “От за Нікуліна в цирку була особлива аура!” Немає аури, немає батька, що тепер зробиш? Це не через те, що я гірше, просто він — геній, а я нормальна людина» (з інтерв’ю з Максимом Нікуліним).

Спогади батька: «Увечері 14 листопада 1956 року ми з Мишком Шуйдіним виїхали з Москви, а вранці 15 листопада входили зі своїми валізами у будинок Ленінградського цирку. Заходимо в прохідну, а старий вахтер говорить:

— Ну, Нікулін, вітаю із сином. Тримай телеграму. Будеш боржником».

Спогади сина: «Народився я, коли батько був на гастролях. Слава Богу, хоча б мама виявилася поряд…»

Вони були близькі завжди й одночасно далекі. Коли настав час визначатися з професією, Нікулін хотів допомогти сину знайти заняття до душі. Максим, якого в сім’ї називали Мак, кидався від однієї справи до іншої. В результаті вибір упав на журналістику. Кар’єра складалася цілком успішно, і сам Максим неодноразово говорив, що не хоче йти по слідах батька, «щоб не відчувати на собі його тіні». Однак циркова доля не обминула й цього члена сім’ї Нікуліних: на прохання батька Максим почав допомагати йому в цирку, а після його смерті посів крісло директора. І не пожалкував про це: «Так сталося, що батька я пізнав за чотири роки спільної праці в цирку на Цвітному бульварі краще, ніж за все прожите життя»,— скаже Максим незабаром після трагедії.

Те саме міг сказати й сам Нікулін. Сина він ласкаво називав «Максимчиком» і все життя навчав його: терпимості, уваги до оточуючих, тактовності. Чи вийшло? Ми не знаємо, але сам Нікулін завжди називав сина одним зі своїх учителів. Хай там як, але створений Нікуліним благочинний фонд «Цирк і милосердя» до сьогодні продовжує свою роботу. На піклуванні фонду перебуває близько 80 осіб. Кожен із них щомісяця одержує грошову допомогу. Підтримувати ветеранів та інвалідів цирку, а також молодих талановитих артистів — такою була ідея фонду, ідея Нікуліна. Максим продовжує батьківські традиції. Пам’ять — що може бути важливішим?

Особистість кожної людини — це не лише вона, але і її оточення, її близькі. Тихий вечір за великим круглим столом, обговорення минулого дня, анекдоти й жарти під улюблену страву голови сім’ї — котлети з макаронами — й акомпанемент гітари — це сім’я Юрія Нікуліна. Це й сам Нікулін.

Чи не правда, хочеться приєднатися, щоб разом за чашкою ароматного чаю заспівати улюблену жартівливу пісню, традиційну для сім’ї:

Все будет хорошо,

Зачем такие спешки?

Все будет хорошо,

И будет шум и гам,

И будут сны к деньгам,

И дождички пройдут по четвергам…

СМІШНІ ЕПІЗОДИ ІЗ ЖИТТЯ ЮРІЯ НІКУЛІНА

Епізод 1

На зйомках фільму «Бриллиантовая рука» Юрія Нікуліна… поховали. Сталося це так. Як пам’ятає читач, наприкінці фільму герой Юрія Нікуліна Семен Семенович Горбунков вивалюється з багажника автомобіля, що летить у повітрі. Для цієї сцени зробили спеціальний манекен, дуже схожий на актора. І от одного разу прибиральниця, прибравши на студії, підняла простирадло і побачила цей манекен. І в той же день в Адлері (саме там знімали фільм улітку 1968 року) поширилися чутки, що Нікулін помер. Ці чутки досягли навіть Москви, і нашому герою довелося терміново телефонувати до столиці, щоб заспокоїти власну маму.

Епізод 2

Трагікомічна історія сталася під час зйомок фіналу фільму «Бриллиантовая рука». Пам’ятаєте, як Семену Семеновичу на голову падає великий гак? Це зовсім не було заплановано! Швидше це був нещасний випадок. Гаком Юрію Нікуліну розсікло шкіру, був навіть невеликий струс мозку… Але великий актор на те й великий. Нікулін все стерпів і відіграв так, ніби це було передбачено сценарієм. І саме цей дубль увійшов до фільму в остаточному варіанті.

Епізод 3

Якщо Юрію Нікуліну розповідали бородатий анекдот, він сумним поглядом дивився на оповідача. А коли той питав: «Ви що, цей анекдот уже чули?», Нікулін говорив: «Від вас — іще ні».

Епізод 4

У фільмі «Бриллиантовая рука» знялася вся сім’я Нікуліних. Дружина Тетяна зіграла невелику роль керівника групи радянських туристів. А син Максим знявся у ролі хлопчика з відром і вудкою, якого «Граф» (артист Андрій Миронов)

зустрічає на острові. Максим з ентузіазмом погодився зніматися, але коли його по двадцять разів примушували репетирувати одне й те саме, а потім починалися зйомки дублів, в яких Андрій Миронов бив його ногою і скидав у воду, він почав нарікати. Час від часу він підходив до батька і тихо питав:

— Тату, скоро вони закінчать? «Вони» — це оператор і режисер.

В оператора Максим весь час «випадав» з кадру, а Гайдай висував до нього претензії як до актора. Наприклад, коли Миронов тільки замахувався ногою для удару, Максим уже починав стрибати у воду. Виходило неприродно. Відчувалося, що Максим чекає на удар. Після того як зіпсували сім дублів, Гайдай голосно сказав:

  Годі! В наступному дублі Миронов не битиме Максима, а просто пройде повз нього.

А Миронову прошепотів: «Бий, як раніше. І якнайдужче».

Заспокоєний Максим, не чекаючи удару, нахилився з вудкою і раптом одержав добрячого стусана. Він упав у воду і, майже плачучи, закричав:

— Чого ви, дядьку Андрію? Епізод було знято.

Відгуки читачів