Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Кожна родина має свій скелет у шафі або Дещо про сім’ю Нікітіних

Юлія ТАРАНЕНКО

Принципи виховання дітей, розроблені в цій родині, наразі не є чимось революційним, але сорок років тому вони викликали щонайменше здивування. Ще й зараз нікітінська система, що в дечому перекликається із системами дитячого виховання видатних світових психологів та педагогів, викликає гострі суперечки серед фахівців. Усі «за» і «проти» цієї системи повною мірою випробували на собі семеро нікітінських дітей. Чи продовжують вони родинну династію, навчаючи власних дітей за батьківською методикою?


Кожна родина має свій скелет у шафі або Дещо про сім’ю Нікітіних

Юлія ТАРАНЕНКО

Принципи виховання дітей, розроблені в цій родині, наразі не є чимось революційним, але сорок років тому вони викликали щонайменше здивування. Ще й зараз нікітінська система, що в дечому перекликається із системами дитячого виховання видатних світових психологів та педагогів, викликає гострі суперечки серед фахівців. Усі «за» і «проти» цієї системи повною мірою випробували на собі семеро нікітінських дітей. Чи продовжують вони родинну династію, навчаючи власних дітей за батьківською методикою?

Мабуть, не було в Радянському Союзі родини більш знаменитої, ніж ця. Журналісти називали молодших Нікітіних «Чудовою сімкою». «Сімка» — Олексій, Антон, Ольга, Ганна, Юлія, Іван та Любов — бігала босоніж по снігу, виконувала карколомні гімнастичні вправи і просто пашіла міцним здоров’ям. Окрім чудової фізичної форми діти мали ще й добре розвинутий інтелект — вже з трьох-чотирьох років вони читали і оволодівали азами математики та завзято грали в логічні ігри, що їх розробив сам голова родини — педагог Борис Павлович.

У 60–70-ті роки минулого століття Борисом та Оленою Нікітіними було засновано таку батьківську педагогіку, яка використовується і сьогодні. Ця метода, за ствердженням її засновників, дає надію батькам мати дитину, фізично міцну, інтелектуально розвинуту, всебічно обдаровану, талантами і досягненнями якої можна пишатись. Чи справдилася ця надія відносно «чудової сімки»? Перш ніж знайти відповіді на це запитання, давайте пригадаємо загальні положення методики Нікітіних.

За глибоким переконанням Бориса Павловича та Олени Олексіївни, саме родина на 80 % формує розумовий розвиток дитини. Батьки, які це розуміють, мають узяти на себе головний тягар клопотів про виховання та здоров’я дітей. Узагальнивши досягнення своїх попередників (що, на думку Нікітіних, були незаслужено забуті), наукові дані та безцінний власний досвід, Борис та Олена визначили цілу низку сучасних проблем, що загрожують здоров’ю та нормальному розвитку дитини в перший рік її життя. Багато які з цих факторів сьогодні вже є загальновизнаними, але за часів, коли Нікітіни народжували та виховували своїх дітей, про це ще не говорили.

Нікітіни рішуче заперечували користь штучного годування немовлят, пізнього прикладання до материнських грудей, надмірного кутання та одягання дітей в теплий одяг, стерилізації  дитячого посуду та інших речей. Їхні діти не лежали нерухомо, сповиті пелюшками, навіть у перші дні після народження, ніколи не були тепло одягнуті, з перших днів життя спали на свіжому повітрі, приймали холодні обтирання, потім — обливання холодною водою. Сьогодні навіть найконсервативніші медики визнають, що штучне чи змішане годування новонароджених призводить до алергій, дисбактеріозу шлунку, що, у свою чергу, стає причиною багатьох важких захворювань у дитини. В минулому залишається і сповивання дітей пелюшками. Молоді матері з перших днів життя свого малюка готують для нього одежини, в яких він може вільно рухати ручками і ніжками. Ніхто не заперечує зараз і користі раннього загартовування дітей, залучення їх до здорового спортивного способу життя. Але свого часу ці ідеї, які широко використовувались у західних країнах, заперечувались в Радянському Союзі. Нікітіни ж мали статус експериментаторів.

Так, Олена Олексіївна виробила власну методу, що дозволяла вже з перших місяців життя дитини відучити її «ходити під себе», розсудивши, що людське дитя аж ніяк не дурніше за тварину і, якщо цуценят чи кошенят можна привчати до по

Рядку з перших днів, чому те саме не можна робити з дитиною, працюючи над раннім формуванням у неї умовного рефлексу?

У домі Нікітіних завжди користувалися тільки легкою одежею, панував спортивний дух. Спортивне знаряддя увійшло в повсякденне життя дітей змалку, стало для них звичним, таким, як меблі, інші хатні речі. Але ніяких спеціальних тренувань, зарядок, уроків не проводилось. Діти займались спортом (так само, як і всім іншим), остільки, оскільки самі цього хотіли. Дорослі ж усіляко заохочували їх до різних розвивальних занять і підтримували в них постійний інтерес. Батьки завжди брали участь в усіх іграх і розвагах дітей, керуючи ними і спрямовуючи у вірне русло.

Борис Павлович та Олена Олексіївна вказували на два види крайнощів в спілкуванні з дітьми. Перший — це надмірне завантаження дитини різними розвивальними іграми, заняттями, що йдуть безперервно під наглядом батьків, нянь, вихователів, при цьому дитині майже не залишається часу та можливості для самостійного розвитку, самостійного пізнання світу. Другий, протилежний — занедбаність дитини, коли спілкування з нею зводиться з боку батьків тільки до обслуговування малюка — помити, одягти, нагодувати. Як перший, так і другий підхід несуть у собі чимало вад і прирікають дитину на нервові розлади, порушення нормального розвитку.

Нікітіни вважали, що дитина має бути якомога ближчою до природи, тому не треба її ні в чому обмежувати, нічого забороняти або нав’язувати їй, треба лише спостерігати та м’яко підштовхувати її до якихось дій. Дорослі при цьому виступають в ролі не старшого і тому завжди правого керівника, а ведуть з дітьми діалог на рівних. Праця, природність, творчість, близькість до природи — ось головні «кити», на яких базувалась нікітінська методика.

На думку Нікітіних, батьки мають не заважати, а допомагати розвитку дитини, не давити на неї згідно зі своїми власними бажаннями, а орієнтуватись на бажання свого сина чи доньки. Процес виховання має працювати на майбутнє, з випередженням. Дитина щойно почала говорити, а вже серед її іграшок з’являються кубики з літерами, на стінах кімнати висять абетки, географічні мапи, математичні таблиці тощо. Борис Нікітін розробив цілу низку багатофункціональних розвивальних ігор для дітей будь-якого віку. Ці ігри залишають безмежний простір для фантазії і можуть зацікавити всіх членів родини. Завдання, котрі дитина вирішує за допомогою кубиків, цеглинок, геометричних фігур, деталей конструктора, навчають малюка, дарують радість та задоволення від власної розумової діяльності. Ігри, розроблені Борисом Нікітіним, описані в його книзі «Інтелектуальні ігри» і користуються неабиякою популярністю серед російських батьків і до сьогодні. Адже своєї актуальності вони аж ніяк не втратили.

Звичайно, логічні вправи та ігри — це не все. Нікітінська методика враховує і особливості дитячої психології, дитяче сприйняття світу, що багато в чому відрізняється від дорослого. Дорослі мають всіляко хвалити дитину за успіхи і ні в якому разі не сварити, а тим більше карати, за якісь недоліки. Це може виховати у малюка купу комплексів. Дитина ж має бути вільною від хворобливих уявлень про норми поведінки, властиві дорослим. Вона має навчитись приймати самостійні рішення в будь-якій ситуації (залежно від свого віку) та повсякденно робити вибір вільної лінії поведінки, вільно і необмежено мислити.

Завдяки комплексу виховальних методів, що впроваджували Нікітіни, можна, на думку авторів методики, виховати всебічно і гармонійно розвинуту особистість, що буде всіляко підготовлена до життя в соціумі і спрямована на досягнення своєї мети та будування цікавого і непересічного життя. І справді, навіть стисле знайомство з методикою, основи якої наведено вище, примушує мало не підвестись на ноги і почати бурхливо аплодувати. Але будь-яку теорію треба перевірити на практиці: тільки після цього можна зрозуміти, чого вона насправді варта.

На практиці ж все виявилося, як завжди, далеким від ідеалу. Як з’ясувалося тепер, коли всі Нікітіни-молодші давно вже дорослі люди, вони не відчували себе щасливими у той період свого життя, який прийнято називати «безтурботним дитинством». Вони зростали в крайній нужді, не знаючи смаку ковбаси та сиру, вважаючи апельсин екзотичним фруктом і маючи за улюблену страву манну кашу. В школі вони не мали друзів, бо ні з ким за межами своє родини не могли знайти спільної мови. Всі вони, змалечку чудово підготовані до навчання, «не мали що робити» в початкових класах, тому за клопотанням батьків їх переводили в старші, де вони опинялися майже в ізоляції, адже за віком вони були тепер наймолодші.

Незважаючи на те що вони були активні і виховані в прагненні сягати своєї мети, жоден з Нікітіних не став добрим учнем, тому що не мав звички до системної і дисциплінованої праці. Олексій, старший з дітей, згадував пізніше, що в школі вважався соціально небезпечним учнем, втікав з уроків, навчався на двійки, бо через власну лінь та зневагу до вчителів не мав ніякого бажання вчитись. Антон говорив, що «остаточно облінився вже у восьмому класі», Іван закінчував кожну чверть з кількома трійками і навіть не думав про те, що варто виправляти становище. Звикнувши в початковій школі байдикувати і «перескакувати» через півріччя та класи, Нікітіни за звичкою продовжували так робити і в середній школі, хоча знань, отриманих ними вдома, вже не вистачало.

Однокласники знущалися над братами, їх часто били. З дівчатами справи були не кращі. Юля і Люба тепер із сумом згадують шкільні роки, під час яких вони так і не навчились спілкуватись з людьми поза межами своєї родини. Мати часто дозволяла дітям не ходити до школи, розуміючи, що вдома їм краще. На шкільні успіхи чи невдачі дітей вдома також не звертали уваги.

Злиденне життя було їхнім прокляттям, через це над ними насміхались і їх не любили. З дитинства вони змушені були працювати, допомагаючи сім’ї, особливо старший брат — Олексій. Але в радянські часи суспільству вперто нав’язували думку, що бідність — не порок, тому Нікітіни-старші залюбки давали інтерв’ю, приймали працівників телебачення, їздили по семінарах, пропагуючи власну систему виховання, де не знаходилося місця зароблянню грошей і протистоянню навколишньому середовищу.

Парадокс: Нікітіни виявилися зовсім непідготовленими до жорстокості світу. Батьки щиро вірили, що на їхніх дітей за порогом батьківського будинку чекають доброзичливі люди, підтримка та допомога. Виявилося, що все це зовсім не так, і кожен з Нікітіних-підлітків, поспішав після школи додому, в єдиний світ, де йому було тепло і затишно.

А що ж після закінчення школи? А після цього з незвичайних дітей-вундеркіндів виросли звичайні люди. Ніхто не зробив якоїсь виняткової кар’єри, не досягнув значних професійних успіхів, ніхто не може й похвалитися видатними досягненнями у вихованні дітей. Олексій рано одружився на жінці, старшій за нього на дванадцять років. Він довго шукав себе у професії, навчався і в ПТУ, і технікумі, аж поки не закінчив педагогічний факультет, але праця в школі не приносила йому задоволення. Втім, він завжди мав золоті руки і технічні таланти, яким зараз знайшлося застосування в одній з лондонських фірм з виготовлення аудіо та відеотехніки. Вже більше десяти років Олексій з дружиною та двома дітьми живе в столиці Великої Британії.

Антон закінчив хімфак, писав дисертацію, але успіхів на цьому поприщі не здобув. Зараз живе в Москві, працює в медичній лабораторії. Іван мріяв про кар’єру кінооператора. Йому пощастило закінчити ВДІК, він навіть знімав документальні фільми, але наразі змушений заробляти собі на життя працею у фірмі, що виробляє меблі.

Ольга живе із сім’єю в Підмосков’ї, працює юристом у Москві. Юлія з чоловіком живе в Ярославлі, працюючи екскурсоводом. Мріє стати письменницею. Всі вони мають по двоє дітей (Іван — взагалі одного) і не замислюються над тим, щоби створити багатодітну родину і шукати нові методи виховання дітей. Інші часи, інше життя — синам і дочкам Нікітіних доводиться багато працювати, і сенс свого існування вони бачать в успішній роботі, а не у вихованні дітей.

Але двоє з «чудової сімки» — Ганна та Любов — усе ж таки пішли батьківським шляхом. Вони обидві вийшли заміж у вісімнадцятирічному віці, обидві мають по четверо дітей і обидві не знайшли себе у професії. Ганна мріяла стати дитячим лікарем, але двічі не змогла скласти вступних іспитів до медінституту, а Любов, що хотіла займатися моделюванням одягу, працює бібліотекарем і сама вважає свою роботу безглуздою. Проте Любов і Ганна тепер спілкуються з тими, хто зацікавлений у навчанні дітей за нікітінською методикою, відповідають на листи, дають інтерв’ю і самі впроваджують батьківські принципи виховання, тільки з поправками на змінені умови життя.

Бориса Павловича вже немає на світі, а Олена Олексіївна живе разом з родиною однієї зі своїх дочок. Нікітіни-молодші у сучасних інтерв’ю із сумом констатують, що можливості вони мали майже унікальні, тільки не мали ніякої матеріальної бази для їх реалізації. Діти — не найголовніше в їх сім’ях, і ніхто з чоловіків сестер чи з самих братів Нікітіних не приділяє багато часу дитячому вихованню, бо має різні інші клопоти: підтримує нормальний рівень життя в родині наприклад. Щоб ніхто з однокласників не дорікав їхнім дітям поганим одягом та родинною бідністю, якою свого часу ледь не пишалися Нікітіни-старші.

«Наша родина, вибачте на слові,— виродки»,— зізналася одна з дочок Нікітіних. Важко з нею не погодитись…

Відгуки читачів