Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Українська сім’я. Соціальна криза чи статева «холодна війна»?

Ольга АДАМ, Олена КОНОВАЛОВА

Людині потрібно, щоб її любили просто так, не придивляючись, не озираючись і не рахуючи її заслуг.

Хіба що сліпий зараз не бачить, що з інститутом сім’ї в суспільстві щось коїться. Звичайно, все це через те, що у самому суспільстві багато проблем. Як наслідок маємо і неповні сім’ї, і масові розлучення, і поширення цивільних шлюбів, і взагалі нерозуміння того, навіщо створювати сім’ю, та ще й оформлювати її офіційно. Зараз це поширена точка зору чоловіків.


Українська сім’я. Соціальна криза чи статева «холодна війна»?

Ольга АДАМ, Олена КОНОВАЛОВА

Людині потрібно, щоб її любили просто так, не придивляючись, не озираючись і не рахуючи її заслуг.

Хіба що сліпий зараз не бачить, що з інститутом сім’ї в суспільстві щось коїться. Звичайно, все це через те, що у самому суспільстві багато проблем. Як наслідок маємо і неповні сім’ї, і масові розлучення, і поширення цивільних шлюбів, і взагалі нерозуміння того, навіщо створювати сім’ю, та ще й оформлювати її офіційно. Зараз це поширена точка зору чоловіків.

Шлюб — це вища форма стосунків. Той, хто уникає подружніх взаємин з коханою людиною, скоріше за все таємний еротоман, схильний до флірту, частої зміни партнерів, або самозакоханий...» — фраза, випадково почута у натовпі. А якщо ні? Не таємний еротоман (який, до речі, на нашу думку, навпаки, не уникає шлюбів), флірт і зміна партнерів, наприклад, уже набридли, і зовсім не самозакоханий. Нормальний мужчина, якому дуже хочеться сімейного затишку, розуміючих очей коханої жінки і навіть дітей. А от змінювати свій соціальний статус він при цьому не бачить ніякої необхідності. Його тексти приблизно наступного змісту:

— Люба, ну навіщо тобі якісь додаткові докази мого кохання? Я і так тебе люблю, я завжди поряд, я тобі не зраджую і не збираюся... Ти що, будеш більше щаслива від якоїсь дурнуватої печатки в паспорті?

Саме таку «Пісню», або із схожими мотивами доводилося чути ледь не кожній з наших читачок, якщо не від власного благовірного, то від «чоловіків» подруг, сестер чи, що найприкріше, власних доньок. А якщо чоловік ще хоч трохи юридично грамотний, то він знає, що згідно із Сімейним кодексом, прийнятим 2002 року, таку саму юридичну силу має і той шлюб, що не оформлений, за умов якщо він тривалий, «подружжя» мешкає на одній території та веде спільне господарство. Навіть якщо один із супругів не працює, усе майно, придбане чи примножене за цей час, вважається спільним. Дитина, народжена у такому шлюбі, може бути записана за заявою обох батьків на прізвище тата, і усе — ніяких проблем! Ніякої метушні з фатою, обручками, її та своїми родичами, які, до речі, все одно будуть так чи інакше залучатись до життя подружжя, тільки почуватись будуть якось ні в сих ні в тих... Ну й справді, багатьом жінкам просто нічим крити, прямо хоч зберігай цнотливість до пенсії і не погоджуйся ні на які цивільні шлюби!

І ось у суцільному жіночому відчаї на думку спадає просте запитання: «Якщо в сучасному світі і справді щось трапилось зі стосунками чоловіка і жінки, то чого ж все одно залишаються люди, що оформлюють їх, все одно навколо цього дійства залишається щось утаємничене?»

Наприклад, древні слов’яни часів язичництва, котрі не мали ані церков, ані загсів і котрі до сьогодні вважаються предками з дикими традиціями, які виявляється зберігалися й до сьогодні набули сучасного втілення. Всі численні обряди язичників, до речі, дуже схожі на теперішні. Древні слов’яни теж вінчались і теж у віночках. Але це були не матерія чи папір, а живі квіти, які підбирала кожна пара індивідуально до характеру. А як відомо, жива природа — це енергетичний баланс. Або кидання рису чи пшениці на землю — це теж з далекого минулого, щоправда до сьогоднішнього дня це дещо спотворено. В давнину молодята, запрошуючи гостей на церемонію, обов’язково робили комплімент господарям хати, де вони були. Цей комплімент і означав, що саме наречені хочуть отримати в подарунок. В основному це були рослини, дерева, тварини та інше. Тому гості, які приходили на весілля, несли із собою і пшеницю, і рис. А коли закінчувалась церемонія, допомагали сіяти. Таким чином молоді швидше «обживали» своє родове обійстя…

Весілля на Гуцульщині і зараз зберігає стародавні традиції. Реєстрація в загсі там не є популярною і, як стверджує головний спеціаліст з обрядів Верховинського загсу Марія Бажура, свято досі влаштовують посеред тижня, бо в неділю це вважається гріхом. 500 літ, наприклад, зберігається звичай оздоблювати верхівку смереки з парною кількістю гілок, що називається «весільним деревцем». Спочатку спиляне й прикрашене горіхами, квітами та різнокольоровою вовною деревце несуть у домівку нареченої, потім його несе хрещений батько під час церемонії її переходу у домівку нареченого, а після весілля подружжя повинно віднести його на солодку яблуньку біля хати, де будуть мешкати. Такий обряд заповідає злагоду в сім’ї та добробут. Справа в тому, що «деревце» символізує дерево життя, з якого, за гуцульською міфологією, вийшла перша пара людей у раю. До речі, наречена і досі повинна приїхати до місця проведення весілля на коні, причому на голові в неї прикраси, що важать щонайменше два кілограми. На конях же або пішки молода чета відправляється до церкви, навіть якщо йти до неї дві-три години. Вінчання зазвичай відбувається десь о десятій вечора чи навіть опівночі, у третій день весілля, яке святкується разом майже з усім селом. Гуляння продовжується до ранку із безліччю різних, великих і малих, значних і не дуже обрядів. А що ж? Ви думали легке воно, кохання в горах?

На сході і в центрі України почесним гостем на весіллі вважався чаклун, якого кликали, щоб захистити молодих від причини. Він розкидав по хаті шматочки підсоленого хліба, плюнувши тричі на схід, оглядав кутки, насипав у них жито, траву і золу (проти причини і на здоров’я молодих). Ритуальне приєднання невістки до рідні чоловіка символізували розпалювання нею печі, приготування обіду, пригощання свекрухи.

Але повернімось до сучасності. За проведеними дослідженнями, більшість жителів України — 66 % — уважають, що тільки офіційний союз можна вважати сім’єю. Вступаючи в офіційний шлюб, партнери тим самим беруть на себе відповідальність за сумісне майбутнє, за рішення бути разом. Та певно, що цей процент такий високий завдяки жителям заходу країни, бо саме там зараз найкраща ситуація в цій сфері, на несправжні шлюби ще й досі в основному дивляться з недовірою і взагалі переживають «бум» церковних шлюбів. Це пов’язано з тим, як пояснив нам священнослужитель Василь Івано-Франківського Кафедрального собору, що окрім молодят в церкву приходять вінчатись і пари старшого покоління, які вже давно одружились, та шлюбу не мали. Виявляється, що вінчання за церковними обрядами дуже важливе не тільки для молодят, але й для їхніх майбутніх дітей, а саме для долі малечі. Хочемо ми того чи ні, каже священик, але всі церковні обряди, молитви, загалом наша віра — все спрямоване на те, щоб очистити душу людини. А батьки та діти між собою тісно зв’язані. Очищується мама, відповідно, і з дитини спадає якийсь «тягар».

Начальник відділу РАГСу м. Тернополя Олександра Кірик стверджує, що зараз шлюбів побільшало, а кількість розлучень зменшилась. Загальна кількість зареєстрованих шлюбів у 2006 році становила 2391, що на 250 пар більше, ніж 2005 року (2141), того ж року розлучилися 960 пар, тоді як у 2006 році розпалося вже лише 881 подружжя.

Отець Роман Іванців, голова Митрополичого церковного суду та викладач курсу «Любов і жертва в подружжі» у школі дошлюбних наук Кафедрального собору Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці в Тернополі вважає, що подружжя не є якимось продуктом соціальної чи культурної еволюції, чи якимось випадковим соціологічним витвором, але є засноване Богом для здійснення у людстві свого плану любові. Йдеться про справжню особистість і про можливість вияву подружньої згоди — наскільки чоловік і жінка здатні взаємно себе віддати і прийняти один одного, щоб утворити спільність на ціле життя. Він говорить, що для того, щоб існувало подружжя, треба, щоб людина мала щось своє особисте, що могла би запропонувати іншій особі, щоб могла взяти на себе особисту роль у керівництві своїм життям, могла б гарантувати постійність і стабільність поведінки, уміння адаптуватися до потреб сімейного життя, мала навички стримувати себе над ірраціональними пристрастями, імпульсами або інстинктами та помірковасть у вчинках, які могли би загрожувати особистому життю і гармонії у ньому, ясність у виборі мети і засобів у прагненні до єдності.

— Зі своєї священицької практики,— зізнається отець Роман,— і з роботи в Церковному суді я можу зробити висновок, як багато молодих людей, які вступають у подружжя, байдуже ставляться до Священної Тайни подружжя, до своїх обов’язків, які воно накладає. Економічна ситуація в Україні не сприяє створенню молодої сім’ї, народжуванню дітей, а навпаки. Безробіття, зубожіння населення і безнадія в рідній країні призвели до великої еміграції молодих людей, цвіту нації. Це спричиняє деморалізацію суспільства, масовий алкоголізм, особливо жіночий. Знецінюється роль мужчини в сім’ї, його авторитет перед дітьми. На плечі жінок

впала важка ноша — виживання сім’ї в таких умовах, матеріальне забезпечення сім’ї, виховання дітей, а також утримання чоловіка, який деградує.

Шляхи вирішення справи на думку церкви, як стверджував наш співбесідник, можуть бути такими: всіляко пропагувати виховання в сім’ї в сімейному дусі, навчання тому ж у школі, по телебаченню, демонстрація прикладу з боку старших, започаткування шкіл перед шлюбних наук. У такій школі в Тернопільському кафедральному соборі майбутні молодята цілий тиждень перед шлюбом мають змогу відвідувати різні лекції двічі на день. Їм пропонується на вибір «Етика Подружнього життя» та «Суть Християнського Подружжя», «Обряд вінчання та підготування до святої Сповіді», «Взаєморозуміння в подружньому житті» та «Родина — домашня Церква», «Гідність статевого життя» та «Відповідальне батьківство та материнство». Причому серед викладачів є і психологи, лікарі, філософи і навіть сексолог.

Цікаво сказав і екстрасенс Ігор: «Усі церковні канони спрямовані на те, щоб людина духовно очищалась, і шлюб — один з таких обрядів. В екстрасенсориці це називається інакше, але суть залишається одна».

Сьогодні  вже  не  так складно залишити ЦЮ суть, головне, аби було бажання. Та й зняти «непосильну ношу» — організацію весілля — зараз можуть і професіонали. Упорядники весіль так влаштують все святкування, що молодята й батьки ні про що не піклуватимуться. Професійний упорядник весіль Віка Хіггінс з Івано-Франківська каже, що вона займається виготовленням запрошень, оформленням залу, підготовкою реквізиту, призами для проведення урочистостей, підбором музики, маршрутом весільної прогулянки, вибором тамади, контролем роботи візажиста-стиліста, забезпеченням замовлення й доставки букетів, тортів та взагалі стилем усього свята... Словом, нареченим і батькам до весілля не доведеться витрачати ні часу, ні нервів і церемонія буде влаштована по найвищому класу. Тут залишається тільки питання грошей. Послуги за професійну весільну організацію коштують від однієї тисячі гривень. Ціна залежатиме від бажань пари, каже Віка.

Проте ті, хто не хоче витрачати додаткові гроші, можуть організувати все самотужки, підключивши фантазію, друзів, Інтеренет і знайомих. Пані Люба, яка скоро і видає заміж дочку і сама повністю організовує весілля, повідала: «Не такий страшний вовк, як його малюють. Придбати весільну сукню, наприклад, можна і за 600 гривень. Сьогодні ледь не на кожному кроці салони пропонують сукні різноманітних фасонів і цін (сміється). А щодо самого гуляння, то зараз модно робити невеличку вечірку, що вигідно і цікаво для гостей, бо більшість між собою знайомі. В ресторані нині за особу треба заплатити в середньому 250 гривень. Це як звичайний День народження,— каже Люба.— Головне, не ставитись до самого весілля, як до чогось великого, складного чи непосильної муки. Ми, наприклад, замовили лише ведучого, який сам придумує всі конкурси, ді-джея, який попіклується про музику, і оператора, щоб була пам’ятка. А все решта відбуватиметься природно, тобто не хочеться підлаштовувати наперед якісь кроки, слова і т. д. Чим простіше, тим миліше». І справді це факт. Чим більше про щось людина бідкається, тим гірше все виходить.

Багато хто з жінок намагається зараз звернутися до шлюбних агентств або через Інтернет шукає свою половинку. Із семи закладів такого спрямування в Івано-Франківську нам говорили лише гарні розповіді про щасливі пари, які зійшлись завдяки непосильній роботі працівників агентств. І жодної негативної відповіді, лише ухиляння. Та виявляється, що не все так добре і здебільшого інформація перекручена. Працівниця одного з агентств Івано-Франківська Лариса (ім’я змінене за проханням жінки) розповіла набагато

більше. «По-перше, буває, що в шлюбні агентства звертаються люди для наживи, аби знайти багатенького дядечку чи тітку і таким чином заробити грошей. А людей з такими намірами «вичислити» важко. По-друге, тут всі працюють як роботи і часто помиляються у виборі пари. Доля людей або у високотехнічних «руках» комп’ютерних програм, або працівники вибирають пару самі. В основному вони статистично підходять до справи. Але найгірше — це міжнародні знайомства. Тут можна написати окрему статтю про вербування жінок та чоловіків у секс-індустрії за кордоном. Або про те, як люди важко звикають один до одного, до інших чужих традицій, до інших, і не таких добрих, як малюють на рідній землі шлюбні агентства».

А щодо рідного, то хочемо ми того чи ні, але все ж таки всі ми між собою міцно пов’язані невидимими енергетичними «нитками» з нашими родичами. Слід замислитись, чи справді на сьогодні ми знайшли щось нове. Адже практично кожна обрядова церемонія знаходить відгомін у далекому минулому. До слова кажучи, під час церемонії вінчання «язичників» молодята один одному при батьках та гостях освідчувались у коханні. Так збільшується відповідальність і врешті-решт зберігається індивідуальність кожної пари. Зауважимо, що молодята не повторювали завчені слова, а кожен обіцяв самостійно те, що вважав за потрібне. Адже в майбутньому обіцянки слід виконувати. Цікаво, що трапилось сьогодні? Чи то слів бракує молодятам? Чи то просто ніхто і не задумується? Зробили обряд, та й добре. Кидати пшеницю, так кидати, говорити, що скажуть,— так говорити. Буде добре, якщо люди берегтимуть традиції і водночас замислюватимуться над їхнім змістом. Ми зараз «пішли далеко вперед», та по ходу загубили інтуїцію і здатність «відчувати» один одного на відстані. А може, скільки б ми не пручались від традицій і від минулого, та всім відома прописна істина «працює» і до сьогодні: «Все хороше нове — це давно забуте старе».

P. S. Одружуватись чи ні… Звісно, кожна людина обирає свій шлях в житті індивідуально. Найчастіше одружені пари замислюються над цим тоді, коли втрачають почуття новизни. А ті, що пережили тривалу «генеральну репетицію» перед шлюбом, певно, вже опанували мистецтво приносити радість щодня, щомиті, навчились тішитись дрібницям і втішати коханого чи кохану. Якщо в цивільному шлюбі люди на підсвідомості бояться втратити свою половинку, то й після одруження молоді інколи забувають, що ніхто нікого не прив’язував. Та й не можливо це прив’язати людину будь-чим, чи то церковним шлюбом, чи то цивільним свідоцтвом про одруження. Отож, шлюб — насправді не кабала, а ОСОБЛИВИЙ зв’язок. А ось бажання вкладати його, вміння зберегти його залежать порівну від кожного. Соціологи твердять про соціальну кризу та між статеву «холодну війну», то може, варто вже скласти зброю хоч у вашій окремій родині — і у світі стане трохи тепліше від вашого маленького свята справжньої любові?

Відгуки читачів