Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Дорога на Марс веде через Калугу

Наталя ШУБЕНКО

Тривалий час багато поколінь людей, що змінювали одне одного на планеті Земля, навіть не підозрювали, що величезна куля, на якій вони оселилися,— лише частина Всесвіту, а вони — земляни, що міцно приліпилися до поверхні кулі потужною силою тяжіння, разом з усією планетою здійснюють нескінченний політ у Вічність. Ідея про те, щоб залишити свій затишний світ і помандрувати самостійно, не спадала на думку навіть найсміливішим. Але одного разу на кулі народилася нова людина. Вона розгледіла те, чого не підозрювала решта,— можливість вирватися за межі тяжіння, полетіти з кулі, оволодіти нескінченним міжпланетним світом. Вона мала гучне прізвище Ціолковський і прожила скромне, сповнене злигоднів життя, незрозуміла і навіть осміяна сучасниками. Але як вони, люди кінця ХІХ — початку ХХ століття, для яких конка була найбільшим досягненням цивілізації, могли уявити, що «безумні» ідеї скромного провінційного вчителя, хворого, напівоглухлого, стануть проривом у майбутнє цивілізації? Не будемо засуджувати їх. Людині взагалі властиво не бачити геніїв у своєму близькому оточенні та увінчувати лавровими вінками героїв, що, на жаль, уже пішли.


Дорога на Марс веде через Калугу

Наталя ШУБЕНКО

Ціолковський перевернув мені душу. Це було набагато сильніше за Жуля Верна, Герберта Веллса та інших письменників-фантастів. Мене вразила впевненість, з якою твердо, по-хазяйськи вторглась у космос

думка ученого.

Ю. Гагарін

Тривалий час багато поколінь людей, що змінювали одне одного на планеті Земля, навіть не підозрювали, що величезна куля, на якій вони оселилися,— лише частина Всесвіту, а вони — земляни, що міцно приліпилися до поверхні кулі потужною силою тяжіння, разом з усією планетою здійснюють нескінченний політ у Вічність. Ідея про те, щоб залишити свій затишний світ і помандрувати самостійно, не спадала на думку навіть найсміливішим. Але одного разу на кулі народилася нова людина. Вона розгледіла те, чого не підозрювала решта,— можливість вирватися за межі тяжіння, полетіти з кулі, оволодіти нескінченним міжпланетним світом. Вона мала гучне прізвище Ціолковський і прожила скромне, сповнене злигоднів життя, незрозуміла і навіть осміяна сучасниками. Але як вони, люди кінця ХІХ — початку ХХ століття, для яких конка була найбільшим досягненням цивілізації, могли уявити, що «безумні» ідеї скромного провінційного вчителя, хворого, напівоглухлого, стануть проривом у майбутнє цивілізації? Не будемо засуджувати їх. Людині взагалі властиво не бачити геніїв у своєму близькому оточенні та увінчувати лавровими вінками героїв, що, на жаль, уже пішли.

Хлопчик, не схожий на інших

Випробування в житті Кості Ціолковського почалися рано: в 1866 році він оглух. Тоді йому було всього дев’ять років. Настало те, що згодом він назвав «найсумнішим, найпохмурішим часом свого життя»,— дитинство, позбавлене друзів, веселих ігор, природних вражень. У пам’яті залишився перший урок астрономії: батько простромив яблуко і намагався розповісти про обертання земної кулі. Але чи то вчитель був нетерплячий, чи то учень занадто малий — з уроку нічого не вийшло. Навіть більше, коли роздратований учитель пішов, Костя миттєво з’їв «модель планети». Занадто малий він був для абстракцій. Що ж до конкретного, то тут жаги пізнання було вдосталь — рідко яка іграшка уникала поломок. Адже завжди найцікавіше приховується всередині.

У 12 років Костя Ціолковський став гімназистом. Щоправда, шкільна наука дала глухому хлопчику небагато. Згодом він напише в рукописі: «Навчатися в школі я не міг. Учителів зовсім не чув або чув лише нерозбірливі звуки. Але поступово мій розум знаходив інше джерело ідей — у книжках...». Провчився він лише рік: фізична вада зробила його ізгоєм. Але духом він не занепав, адже в нього з’явилися справжні друзі — книги. Ціолковський згадував: «Років із 14–15-ти я почав цікавитися фізикою, хімією, механікою, астрономією, математикою тощо. Книг було, щоправда, небагато, і я більше занурювався у власні думки. Багато чого я не розумів, пояснити було нікому, та й неможливо через мою ваду. І це тим сильніше збуджувало самодіяльність розуму...»

Незабаром Костю почали відвідувати дивні, на думку оточуючих, думки. Ну, нехай собі «вічний двигун»: який юний фантазер не намагався розв’язати цієї задачі! А йому, бачте, мало місця на землі. Він мріє

про польоти до зірок! Батько, Едуард Ігнатович, різко обривав сина, коли той починав говорити про космічні подорожі. Адже це не просто примха, це навіть непристойно!

Але мрія міцно укорінилася в голові юного винахідника. От тільки інформації йому бракувало, знань. У В’ятці, де жила сім’я, подібні книги — на вагу золота. І Костя переконує батька — потрібно їхати до Москви.

Обкладинка першої книги Ціолковського

Столиця зустріла його непривітно, адже в Кості не було ні грошей, ні знайомих. Зате бібліотека! Перебиваючись з хліба на воду, він цілими днями просиджує в читальній залі. Поступово від елементарної математики переходить до вищої, захоплюється аналітичною геометрією і майже впритул наближається до того, що стало найбільшим відкриттям в історії людської думки. Але життя безжальне до геніїв: від батька приходить лист з вимогою повертатися додому.

Провінційний учитель

Повернення до В’ятки було сумним: розставатися з непоказною, але вже обжитою квартирою, із затишною залою Рум’янцевської бібліотеки було дуже прикро. Але потрібно було заробляти на хліб і підтримувати постарілого батька. Таку життя майбутнього вченого входить професія, яка, водночас із наукою, перетворилася на справу його життя,— Ціолковський стає вчителем. Він неодноразово змінював місце проживання: В’ятка, Боровськ, Рязань і, нарешті, Калуга, але вчителем залишався практично до кінця свого довгого життя.

Дивний був цей учитель, трохи, як кажуть, «не в собі». Влітку, розмахуючи сокирою, він будував чудернацькі човни, взимку мчався на ковзанах, розпустивши замість вітрила велику чорну парасольку. Склеїв із паперу повітряну кулю з отвором унизу, підклав під отвір скіпку, запалив — куля піднялася й полетіла. Потім вона загорілася і практичний щвець, на щастя переляканих городян, піймав її на своєму даху. Довелося втрутитись поліції. Але вчитель не заспокоювався, клеїв із паперу якихось птахів і запускав їх на нитці, підбирав гнилички тільки тому, що вони світяться, загалом чинив незрозумілі, достойні осуду вчинки. Обивателі недовірливо зиркали на «блаженного», намагаючись обходити його стороною. Зате учні просто обожнювали. Він ніколи не ставив двійок і показував так багато цікавих речей! Ніхто не знав, що, повертаючись додому після уроків, утомлений Костянтин Едуардович сідав за обчислення. Аеростат, дивовижна металева машина, на той час цілком панувала в його думках.

Робочий кабінет Ціолковського

Тим часом надходить нове призначення — Ціолковського переводять до Калуги. Причина прозаїчна — донос колег, що недолюблювали його. Адже крім всіх своїх дивацтв він щосили намагався перешкоджати їх шахрайству: хабарництву, незаконному продажу дипломів. Зрозуміло, що «товариші» мріяли позбавитись його. Так і сталося. Одне радувало — учні проводжали його із сумом і хором співали: «Многая лета».

У Калузі учні також відразу полюбили нового вчителя. До того ж усі читали популярне фантастичне оповідання Ціолковського «На Місяці». Там було описано найнезвичайнішу навколосвітню подорож з усіх, про які гімназистам доводилося чути: політ навколо рідної планети на Місяці — нечуваному космічному кораблі, відчуття, не відомі жителям Землі! Який простір для дитячої фантазії!

Утім, те, що захоплювало підлітків, як і колись, було байдуже дорослим. Ціолковського, який вірив в існування «небесних сусідів» і можливість установлення з ними зв’язків, вважали божевільним. І не лише обивателі. Його листи у фізичні товариства та наукові журнали ігнорувалися або викликали глузування. Особливо прикрою була рецензія, опублікована «Науковим оглядом» у травні 1895 року. Її невідомий автор не поскупився на жовті репліки: «Ми охоче назвали б пана Ціолковського талановитим популяризатором і, якщо хочете, російським Фламмаріоном, якби, на жаль, цей автор мав почуття міри й не захоплювався лаврами Жуля Верна. Важко здогадатися, де автор розмірковує серйозно, а де він фантазує чи навіть жартує». Утім, журналіста легко зрозуміти. Уявити те, про що писав Ціолковський, людині ХІХ століття було непросто. Тим паче припустити, що, переглядаючи свої формули та обчислення, учений уже упевнений: рано чи пізно людина полетить у космос. Усе це вже є на папері, а отже, колись утілиться в метал. Він сміливо вимовляє слово «ракета». Незважаючи на загальне цькування, він переконаний, що знайшов те, що шукав.

Великий учений

1911 рік... Ціолковський одержує листа від редактора петербурзького журналу «Вісник повітроплавання» з пропозицією написати статтю. Це — шанс, справжня, велика, резонансна трибуна. Стаття Ціолковського стала першою в науковій літературі грандіозною картиною міжпланетної подорожі, науково обґрунтованою, доведеною формулами й обчисленнями. Природно, вона мала гучний розголос. «Резонанс вийшов великий,— через багато років згадував редактор «Вісника повітроплавання» Б. Н. Воробйов.— Відгукнулися і науково-технічні, і популярні журнали, і загальна преса, і винахідники. Численні автори висували проекти конструкцій реактивних літаків, популяризували ідею міжпланетних повідомлень, популяризували ідею Ціолковського про можливість завоювати простори за межами повітряного шару землі і фантазували про докорінне перетворення у зв’язку з цим людського суспільства».

Будинок Ціолковського в Калузі

Тріумф ідей Ціолковського і навіть дещо, що нагадувало громадське визнання, тривали і після приходу радянської влади. 26 серпня 1918 року Костянтин Едуардович був обраний кандидатом у дійсні члени Академії наук. Але навряд чи це могло тішити вченого. Він підбиває невеселі підсумки. Минає сьомий десяток, а чого він досяг? Його талант відзначили Сеченов і Менделєєв, Столєтов і Жуковський, але кого цікавила його думка? Впродовж 36ти років — важка праця провінційного вчителя, праця, здатна виснажити й більш здорову людину. Засобів до існування — жодних. А тепер от радянська влада. Що ще вона піднесе?

Життя підтвердило побоювання Ціолковського: у 1920 році він був заарештований за підозрою у зв’язках з неблагонадійним льотчиком Федоровим. Не знайшовши, як кажуть юристи, «складу злочину», чекісти випустили Ціолковського. Голодний, без грошей, він повернувся додому в товарному вагоні, дорогою пошкодивши собі ноги. Нервовий стрес посилив загальний важкий стан здоров’я. Вплинуло й постійне недоїдання. «Гине в боротьбі з голодом один із видатних людей Росії, глибокий знавець теоретичного повітроплавання, заслужений дослідник-експериментатор, завзятий винахідник літальних апаратів, чудовий фізик, високоталановитий популяризатор»,— писали в Управління науковими закладами Академічного центру члени ради Товариства любителів світознавства.

Тільки важке фізичне нездужання примусило Костянтина Едуардовича відмовитися від роботи вчителя, що супроводжувала все його життя. У 1921 році він припинив педагогічну діяльність. У заяві він написав: «Мій 64річний вік, хронічний бронхіт, розлад травлення, глухота і загальне нездужання змушують мене залишити мої шкільні заняття. Тому я прошу вважати мене звільненим від службових обов’язків з 1 листопада 1921 року».

А тим часом виданими в Калузі брошурками у строкатих обкладинках зачитуються Альберт Ейнштейн, Герман Оберт, відомий аеродинамік Людвіг Прендтль. До листів з яскравими іноземними марками поступово звикають на калузькому поштамті. Уже перед смертю, в 1934 році, Костянтин Едуардович починає одержувати листи й від своїх співвітчизників. «Ми переконані,— писали в Калугу молоді інженери,— у блискучих перспективах розвитку реактивного літання в нашій країні. Наші ракети повинні літати вище і далі, ніж ракети будь-якої іншої країни у світі... За допомогою реактивних моторів успішно розв’язуватимуться нові задачі, пов’язані зі створенням радянських стратонавтів, що підготує ґрунт для здійснення найсміливішої ідеї, над якою Ви багато років успішно працюєте,— ідеї міжпланетних повідомлень».

Поступово ім’я Ціолковського стає легендарним. Неймовірні історії про провінційного вчителя, який придумав, як підкорити космос, передаються з уст в уста, навіть з’являються на сторінках газет і журналів. У народі жартували: «Дорога на Марс проходить через Калугу». Тоді ще не розуміли, що жарт не такий уже й далекий від істини.

Він працював до останньої хвилини. Вже помираючи, Ціолковський написав листа до ЦК ВКП(б), у якому всі свої праці (а вони були єдиним його багатством) заповідав народу. І, мабуть, символічно, щ саме в 1957 році, у сторічну річницю з дня народження Ціолковського полетіла в космос перша в історії людства ракета. Справжнє визнання і торжество ідей настало, як це часто трапляється, після смерті.

А трохи пізніше Юрій Олексійович Гагарін, одержуючи медаль імені Ціолковського, простяг уперед руку і показав нагороду журналістам. Забувши про професійний скептицизм, «акули пера» аплодували стоячи. Мимоволі згадуються слова, написані Ціолковським у 1934 році (саме цього року народився Гагарін): «Хоча вшановували мене в Калузі, Москві й академіях наук, але істинний суд, справжню оцінку особистості робить не сучасне покоління, а майбутні віки»

Відгуки читачів