Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Театральне «обличчя» Вінниці: традиції та сучасність

Наталя ШУБЕНКО

Якщо на гастролі приїжджає «зірка», в українських містах починається щось неймовірне. Квитки розкуповуються, незважаючи на «шалені» гроші, в залі — аншлаг, навколо тільки й розмов, що про знакову подію. Невибаглива публіка в захваті, навіть якщо їй «згодовують» відверту халтуру. Адже піти на «зірку» — престижно. А от спектаклі свого театру, рідного і близького, та з цілком помірними цінами на квитки — це буденно і для обивателя не дуже привабливо. Занадто довго нас виховували в дусі  чиношанування та плазування перед «зірками», в основному зарубіжними. I важко нам тепер, ой як важко, помітити, що наші «зірки» — не гірші. I те, що вони поряд — величезне щастя і величезне багатство. Потрібно тільки навчитися цінувати їх.


Театральне «обличчя» Вінниці: традиції та сучасність

Наталя ШУБЕНКО

Якщо на гастролі приїжджає «зірка», в українських містах починається щось неймовірне. Квитки розкуповуються, незважаючи на «шалені» гроші, в залі — аншлаг, навколо тільки й розмов, що про знакову подію. Невибаглива публіка в захваті, навіть якщо їй «згодовують» відверту халтуру. Адже піти на «зірку» — престижно. А от спектаклі свого театру, рідного і близького, та з цілком помірними цінами на квитки — це буденно і для обивателя не дуже привабливо. Занадто довго нас виховували в дусі  чиношанування та плазування перед «зірками», в основному зарубіжними. I важко нам тепер, ой як важко, помітити, що наші «зірки» — не гірші. I те, що вони поряд — величезне щастя і величезне багатство. Потрібно тільки навчитися цінувати їх.

Вінницькому музично-драматичному театру ім. М. Садовського — понад 70 років. Колись, за часів керівництва Федора Верещагіна, він був відомий на всю Україну. Тут завжди була сильна трупа і ставились цікаві, гострі сучасні й талановиті твори. Крім традиційних спектаклів, таких, як «Травнева ніч», «Поема про кохання», тут уже в 70-ті рр. минулого століття не боялися ставити маловідомі п’єси, якщо виявлялося, що саме вони можуть розчулити глядача, розбурхати істинні цінності та справжні переживання в його душі. Надовго запам’ятався спектакль «Добридень, наші тата». На сцені — три ряди учнівських парт і шкільна дошка. Дієві особи приходять із зали — деякі вчасно, деякі, запізнюючись на незвичайні батьківські збори, на яких учитель читає твори дітей про батьків і пропонує кожному вгадати «своє». На очах у глядачів батьки-актори відкривають давно забуту істину — діти розуміють у їхньому житті значно більше, ніж вони могли уявити. Скромний за завданням і зіграний дуже просто спектакль, однак, запам’ятався надовго і багато в чому визначив обличчя театру — на тривалі роки.

На перший погляд здається, що сьогодні Вінницький театр — зовсім інший. Нічого дивного, адже цього вимагає час. У репертуарній афіші ми бачимо такі жанри, як джаз-комедія, трагіфарс, шоу-комедія, кримінальна історія, комедія-жарт. І п’єси добираються, з одного боку, більш психологічні, а з іншого — більш музичні. Але залишилось головне — принцип виховання. Театр повинен виховувати, у Вінницькому музично-драматичному театрі так вирішили ще 70 років тому і незважаючи на неминучі зміни залишились вірними традиції. Можливо, тому класика — вічна і нестаріюча — сьогодні міцно оселилася на Вінницькій театральній сцені.

Класика

Спектакль «Гроші» за п’єсою Карпенка-Карого «Сто тисяч» автори назвали кримінальною історією, але — і це відмітна особливість хрестоматійних сюжетів — якою б історія не була: комічною, казковою, кримінальною,— це лише зовнішня частина айсберга. Є така особливість у драматургії Карпенка-Карого, утім, як і в будь-якого класика,— чим глибше копаєш, тим краще усвідомлюєш, наскільки це явище всеохватне. «Сто тисяч» були написані в епоху переходу від феодалізму до капіталізму, в епоху зламу. Сьогодні ми також переживаємо злам. «Новим українцям» буде корисним подивитися спектакль, адже в сценічних персонажах вони впізнають себе. А бачити «себе» на сцені досить повчально, адже це — багаторазово посилений магією мистецтва, дуже необхідного кожному, погляд збоку. От і виходить, що Герасим Калитка, з одного боку, є продуктом свого часу, а з іншого — ніби вихоплений з нашого життя. «Гроші» у Вінницькому театрі виявилися не просто актуальним видовищем. Сценічне дійство торкнулося філософських і соціальних проблем, такі моменти життя, за якими глядач може, буквально, звіряти свою душу.

Спектакль «Мазепа» — сюжет воістину вічний, а от інтерпретація у Вінницькому театрі, як завжди, оригінальна. Іван Мазепа — суперечлива постать, до сьогодні в деяких церквах його піддають анафемі. В спектаклі Вінницького театру він став носієм національної ідеї: інтелігентний, ерудований, одна з найосвіченіших осіб свого часу. Режисер театру Віталій Селезньов вважає, що ми, українці, не завжди розуміємо його силу. І те, що український лідер може бути не лише, як Богдан Хмельницький, гарним полководцем, але й людиною високої культури, дуже важливо усвідомити сьогодні.

Експеримент

Свій 69-й сезон Вінницький музично-драматичний театр ім. М. Садовського відкрив п’єсою «За три кроки від Бродвею». Це спільний американсько-український проект, здійснений у найкращих традиціях американського мюзиклу. Автор Ігор Афанасьєв живе у Нью-Джерсі, художник Михайло Гейзер — у Нью-Йорку. Та й спонсор — американський бізнесмен Майкл Стайн.

 

Ігор Афанасьєв

А от композитор — українець Ігор Поклад. Утім, атмосферу бродвейського шоу передано навдивовижу точно. Воістину, немає меж між різними національними культурами і українське мистецтво цілком здатне сприймати, всотувати й відбивати тенденції часу, оригінально переосмислюючи їх відповідно до свого менталітету і культурної традиції.

Ігор Поклад

Спектакль «За три кроки від Бродвею» мав ефект вибуху, що сколихнув сонне болото. Як із рогу достатку посипалися як захопливі відгуки, так і відвертий негатив. Єдине, що можна сказати напевно: ніхто не залишився байдужим.

Ще один гучний спектакль Вінницького музично-драматичного театру — «Любов у стилі бароко» за п’єсою талановитого драматурга ХХ століття Ярослава Стельмаха. До речі, п’єси за його творами вже понад 20 років ідуть на Вінницькій сцені. «Вікентій Прерозумний», «Провінціалки», «Аладін» як користувалися, так і продовжують користуватися величезним успіхом у глядачів. У 2000 році драматург познайомив акторів зі своїм останнім твором — комедією «Любов у стилі бароко» і запропонував театру дати цій п’єсі друге життя. Звернення до світу бароко не випадкове, адже саме в Україні бароко було сповнено великим гуманістичним змістом. Охопивши всі сфери духовного життя, воно спрямовувалося на вдосконалення людської особистості. І сьогодні, незважаючи на історичну віддаленість епох, у спектаклі висуваються ті самі питання. Але сценічне рішення — суперсучасне: контрасти світла й тіні, радісних і похмурих тонів, тендітних і об’ємних форм. Контрасти миттєвості й вічності, величі й ницості, духовності та тваринної чуттєвості. Ось такий він вийшов — світ музики й танцю, світ гумору і жартів, світ кохання.

А от п’єса «Острів кохання», здавалося б, зовсім про інше. Насправді, про те саме — про людську гідність, справедливість, справжні почуття. Хто з нас не мріяв жити у світі, де люди не поділяються на еліту та другий сорт? Де людина — найвища цінність? Мрія, скажете ви? Для творців спектаклю — реальність. Адже театр, звичайно, гра, але і світ, якщо вірити Шекспіру,— «театр, а люди в ньому актори». До речі, актори Вінницького музично-драматичного театру ім. М. Садовського вдало поєднують ці два амплуа: вони актори в житті і люди на сцені, тобто справжні професіонали, інакше не скажеш.

Майстри

Глядачі йдуть до театру «на спектакль» чи на «актора»? Однозначної відповіді, звичайно, немає. Адже спектакль виходить гарним лише тоді, коли його створюють майстри. У Вінницьких акторів — особливе ставлення до своєї професії. Наприклад, актор Анатолій Вольський, який зіграв понад 30 ролей на сцені рідного театру, вважає, що будь-яка робота має не лише приносити професійне задоволення, але й залишати відбиток у душі. Один із найбільш виразних його персонажів — образ Івана Іскри в п’єсі «Маруся Чурай». Сильний характер, цільна особистість — «ліпити» такий образ на сцені було цікаво та повчально. А от у спектаклі «Додому» Анатолій грає бандита, людину дна. Зізнається, що було важко вживатися в такий образ. І одночасно цікаво. Адже немає нічого простішого, ніж грати «іконних героїв», а от перевтілитися, розібратися в ницих мотивах персонажа — звичайно ж, важче. Втім, у цьому й полягає акторська майстерність, що підкаже глядачеві правильний висновок.

Ще одна яскрава особистість — артист Арсен Марчук. Свою творчу діяльність він розпочав у сільській школі, де грав у драматичних п’єсах. Його популярність зростала дуже швидко, його запрошували до інших сіл, на спектаклях були аншлаги. Зі скромного сільського актора вийшов професіонал найвищого ґатунку. Сьогодні за його плечима понад сто ролей у Вінницькому театрі. Життєве кредо — грати так, щоб навіть маленький епізод не пройшов повз глядача.

А от справді харизматична особистість — народний артист України Нестор Кондратюк. Він — явище в театральному світі, актор рангу Богдана Ступки, Федора Стригуна. Актор, що об’єднав усі амплуа. Понад 40 років на сцені, а кожну свою роботу починає з чистого аркуша. Одного разу партнер по спектаклю доторкнувся до руки Нестора Павловича і відчув, що пульс — позамежний. В антракті поміряли — виявився вищим за 200. Партнери вмовляли його не переживати так сильно, абстрагуватися. Нестор Кондратюк відповів, що це неможливо, краще вже зовсім не грати. Вінницький театр він вибрав з-поміж багатьох пропозицій. Його запрошували до Одеси, Сімферополя, Севастополя. Але він вирішив працювати у Вінниці та зіграв на сцені театру вже понад 200 ролей. Художній керівник театру Віталій Селезньов говорить: «Знаєте, Бог усім дає потроху, в силу можливості треба розвивати дароване Богом, і він це постійно робить. Працездатність його — надзвичайна, і він добре розуміє, що кожна людина саме себе ліпить. Це — так! То порожні балачки, що воно десь там є. Коли не будеш його огранювати, не працюватимеш над собою — нічого путнього не буде».

Що ж, здавалося б, у Вінницького театру сьогодні є все: творчий пошук, цікаві роботи, яскраві режисери й актори. Однак театр практично не їздить на гастролі. Інтерес «центру» до провінційних театрів, у тому числі Вінницького,— меншає. Художній керівник театру Віталій Селезньов регулярно отримує заманливі пропозиції — відкрити в приміщенні театру ресторан або кабаре зі стриптизом. Народ повалить юрбами — переконують комерсанти. А Віталій Селезньов щасливий, що держава поки ще забороняє приватизувати театральні приміщення. Адже це — шанс вижити саме театру, а не сучасним шоу-одноденкам, розрахованим на примітивні інстинкти натовпу.

Віталій Селезньов, художній керівник Вінницького музично-драматичного театру ім. М. Садовського: «Привабити глядача можна і голими жінками, і музикою, що гримить, а не насолоджує, і гострими сюжетами, в яких на першому місці вбивство. Молодь сьогодні захопилася ідеєю сили. Хто герой нашого часу? Важко відповісти. У шаленій гонитві за грошима телебачення не гребує нічим. Вбивство, ґвалтування, жахи, і все поруч з децибелами музичних поп-груп руйнує нервову систему молоді, спотворює уявлення про вічні людські цінності. Гуртує юних і звичайнісіньке стадо, приголомшене дикими ритмами. Бо там не треба мислити, там тебе захоплює стихія розгнузданої пристрасті, дикого шалу».

Але, на щастя, поки ще є в нашій країні Його величність театр. Саме він поки ще здатен виконувати свою величну місію — протистояти бездуховності, наживі, меркантильності. І хоча театри нашої країни, звичайно, різні і кожен має своє обличчя, та всі вони мають одну спільну рису: вони сповідують релігію людяності і добра, релігію, здатну навернути у свою віру «бентежні юні душі», вічну релігію без конфесій.

Відгуки читачів