Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Подорож до Грузії. Дівчинка з будинку на горі Роздумів

Юлія ТАРАНЕНКО

Х то з нас не пам’ятає надто балакучу мадмуазель Алісу Пастік з радянського «нерадянського» детективу «Ищите женщину» або Джулію, дружину Леонідо Папагатто з блискучої комедії «Миллион в брачной корзине». Софіко Чіаурелі — яскрава, характерна, неймовірна виконавиця цих ролей — одна зі справжніх зірок кінематографу. І хоча пересічний глядач впізнає її саме за цими ролями, на її рахунку десятки героїнь, що зіграні нею в кіно та театрі, серед яких були Джульєтта, Антигона, Жанна д’Арк, Леді Мільфорд. Вона — одна з небагатьох радянських актрис, яка може похвалитися «врожаєм» з півтора десятка премій і нагород на найпрестижніших міжнародних кінофестивалях. А ще — вона жінка надзвичайної долі, що походить з надзвичайної родини.


Подорож до Грузії. Дівчинка з будинку на горі Роздумів

Юлія ТАРАНЕНКО

Х то з нас не пам’ятає надто балакучу мадмуазель Алісу Пастік з радянського «нерадянського» детективу «Ищите женщину» або Джулію, дружину Леонідо Папагатто з блискучої комедії «Миллион в брачной корзине». Софіко Чіаурелі — яскрава, характерна, неймовірна виконавиця цих ролей — одна зі справжніх зірок кінематографу. І хоча пересічний глядач впізнає її саме за цими ролями, на її рахунку десятки героїнь, що зіграні нею в кіно та театрі, серед яких були Джульєтта, Антигона, Жанна д’Арк, Леді Мільфорд. Вона — одна з небагатьох радянських актрис, яка може похвалитися «врожаєм» з півтора десятка премій і нагород на найпрестижніших міжнародних кінофестивалях. А ще — вона жінка надзвичайної долі, що походить з надзвичайної родини.

Гору Роздумів, гору Пікріз у центрі Тбілісі знає кожен. Саме на цій горі стоїть триповерховий будинок, що поєднує в собі водночас і жиле помешкання, і театр «Веріко», і музей двох легендарних постатей — режисера Михайла Чіаурелі та актриси Веріко Анджапарідзе — батьків Софії Михайлівни, Софіко. Кожен в Тбілісі і, мабуть, далеко за його межами знає й фамільну легенду, пов’язану з горою Пікріз. Тут вперше поцілувались Михайло і Веріко і Чіаурелі пообіцяв майбутній дружині побудувати прекрасний і дивний дім. Як справжній чоловік, він дотримав свого слова, і в 1937 році вже під дахом цього дивного будинку вперше пролунав крик дівчинки-немовляти. Пройшло майже сімдесят років, дівчинка перетворилась на одну з видатних актрис сучасності і досі живе в цьому домі, опікуючись великим господарством, виховуючи онуків та троюрідних племінників, зберігаючи пам’ять про своїх видатних батьків та граючи вистави у театрі, започаткованому її чоловіком — Коте Махарадзе.

Сім’я Софіко Чіаурелі

Вони одружились у 1980, після багаторічного знайомства і майже десяти років залицянь Коте до красуні, природної білявки Софіко. Близьке знайомство акторської пари відбулося під час спільної роботи над виставою «Уріель Акоста» в постановці Веріко Анджапарідзе. Вони грали пару закоханих, і саме під час репетицій Коте відчув, що його сценічні почуття збігаються з реальними. Йому весь час хотілося обійняти

і поцілувати свою партнерку, навіть якщо цього й не треба було робити по сцені. На той момент обидва були одружені, мали дітей.

Зі своїм першим чоловіком — кінорежисером Георгієм Шенгелая — вона була знайома з дитинства. їхні матері товаришували, і після ранньої смерті матері Георгія Веріко опікувалась хлопчиком. Разом з ним Софія поїхала до Москви підкоряти Державний інститут кінематографії. Обом він успішно підкорився, обидва багато працювали, народилися сини — Hiкола і Олександр, шлюб був міцним і щасливим. Мабуть, саме тому Софії Михайлівні знадобилось десять довгих років, поки вона не зрозуміла, що її друга половина — це актор, режисер, видатний спортивний коментатор Коте Махарадзе.

Так само, як п’ятдесят років тому, Веріко і Михаила, Софіко і Коте називали найкращою, найкрасивішою парою Грузи. Залицяючись до заміжньої актриси, Коте присилав ш неймовірні подарунки — величезні оберемки квітів, гранатові кущі. Ще більш неймовірними стали його підношення, коли вони вже побралися. У Тбіліському зоопарку є цілий вольєр, який має надпис «Тварини належать Софіко Чіаурелі та Коте Махарадзе». Всі ці віслюки, їжаки, екзотичні птахи — подарунки чоловіка своїй коханій дружині.

На один з ювілеїв, що святкувався в театрі, Махарадзе подарував Софіко живого павича. Птах пройшовся по сцені і раптом злетів, розправивши крила, і закружляв над глядацькою залою. За словами самої Софії Михайлівни, на той момент неможливо було відшукати жінку, щасливішу за неї.

Якщо запитати сьогодні в Софіко Чіаурелі, мудрої досвідченої жінки, що таке кохання, вона дасть приблизно таку відповідь: «Це великий подарунок Всевишнього. Багато хто народжується і помирає, так і не пізнавши його. Це водночас і велике щастя, і великі тортури. Це почуття здатне примусити людину або високо злетіти, або почати робити якісь жахливі речі. Через кохання можна навіть вбити… Але я не позаздрю тому, хто так і не пізнав цього почуття».

Софіко і Коте пізнали його повною мірою. В одному зі своїх останніх інтерв’ю Махарадзе говорив: «…ми обидва зрозуміли, що не можемо одне без одного. Не тому, що відчуваємо пристрасть… ні. Це як необхідність вранці вмиватися. Коли поруч немає Софіко, я стаю злим, дратівливим, буркотливим, погано себе почуваю, мені здається, що мене позбавили руки чи ноги».

Батоно Коте зізнавався, що Софіко завжди подобалася йому як жінка, просто так склалися обставини, що вони, перш ніж з’єднати свої життя, мали пройти через досвід стосунків з іншими людьми.

Своє перше кохання Софіко зустріла, коли їй було шість років. Обранцем дівчинки став грузинський художник Сімон Вірсаладзе. Мати взяла дівчинку з собою на відпочинок у Гагри, але вже наступного дня їй довелося терміново повертатись до Тбілісі на похорон старшого брата. Доньку вона залишила на Сімона — друга родини. В той час він залицявся до однієї красивої дівчини, дарував їй квіти. Маленька Софіко влаштувала художнику справжню сцену ревнощів, на яку дорослий чоловік відреагував як справжній художник. Перше, що з того дня бачила перед собою, прокидаючись, шестирічна дівчинка — букет квітів. Вірсаладзе писав її портрети і називав виключно на «Ви»…

Але все це, звичайно, були дитячі жарти. Життя потім неодноразово посилало Софіко справжні випробування. Рано пішли з життя двоє її старших братів-режисерів — обидва померли у віці сорока дев’яти років. Пережив заслання і був викинутий з великого кінематографу батько. Усіляке бувало і в їх такому казковому, якщо дивитись з боку, житті з Коте Махарадзе — негаразди, проблеми, важка операція на серці, що зробили акторові в Лондоні. Усіляке бувало, та незмінними залишалися віра одне в одного, взаємодопомога і велика повага. Те, що можна назвати двома словами — справжнє кохання. Вони завжди були разом — під час роботи і відпочинку, разом у скрутні часи і хвилини успіху та слави.

На початку дев’яностих родина Махарадзе-Чіаурелі остаточно переїхала з Москви до рідного Тбілісі, щоб оселитися у казковому будинку на горі Піріз і зробити у цьому домі Музей і Театр. За допомогою друзів їх давня мрія здійснилася. Цей незвичайний театр починається не з вішалки, а з невеличкого подвір’я, де стоять білі столики ті стільці. Тут можна випити кави, поспілкуватись з друзями в очікуванні вистави. Взимку це відбувається не надворі, а всередині будинку, коло палаючого комину. На стінах — експонати, пов’язані з іменами Михайла Чіаурелі — улюбленого режисера Сталіна, режисера, що одночасно був і художником, скульптором, музикантом, поліглотом, актором; і його дружини — великої трагедійної актриси, названої Англійською академією мистецтв однією з найкращих актрис ХХ сторіччя, Веріко Арджапанідзе.

На стінах також фотографії їхньої доньки в фільмах Сергія Параджанова, його колажі, живопис старшого сина Софіко, портрети Коте Махарадзе. Не будинок, а жива історія грузинського театру і кіно. Все це починали з Коте, так саме як і театр «Веріко». Його ще називали Театром одного актора, тому що довгий час там грав тільки сам Коте Махарадзе. Грав, поки одного грудневого дня його серце не зупинилось.

За шістдесят років своєї сценічної діяльності він зіграв майже сто ролей, знімався в кіно, але справжню велику популярність йому принесло спортивне коментаторство. Коментар до кожного футбольного матчу він обертав на драматичний спектакль. Махарадзе важко переживав погіршення російсько-грузинських відносин, війну у Грузії, яку акторська родина спостерігала просто з вікон свого казкового будинку і в якій брав участь старший син Софіко. Все це підірвало здоров’я Коте Івановича. І хоча останнім часом він не коментував ігор, всетаки погодився приймати участь в підготовці футбольного матчу між Грузією та Росією, який мав відбутися у жовтні 2002 року. Після скандального зриву цього матчу артист отримав інсульт, а за два місяці його не стало.

Уже після смерті коханого чоловіка, граючи в спектаклі за п’єсою Габріеля Гарсіа Маркеса «Любовна сповідь», Софіко говорила: «Ми з чоловіком були дуже близькі, розуміли одне одного, обожнювали і прожили, що називається, душу в душу. З Коте мені було дуже легко. Він не нав’язував своєї думки, був тонким, люблячим, уважним. Недаремно його вважали донжуаном». Мене це не хвилювало, адже це було до «моєї ери». Коли ми побралися, друзі Коте привезли у подарунок якір, справжній, чавунний. Щоб він у сімейному житті кинув якір. Він і тепер стоїть в майстерні мого сина».

У виставі «Любовна сповідь» Чіаурелі грає жінку, яка весь час розмовляє з невидимим чоловіком напередодні їхнього срібного весілля, згадує минуле, дорікає за біль, що був завданий їй, і дякує за щасливі моменти. Але актриса заперечує будь-які паралелі між її реальним життям та сценічним образом, заперечує і збіг між стосунками з її справжнім та сценічним чоловіками. Коте не завдавав Софіко болю, не зраджував і не примушував її страждати на відміну від героя п’єси. Тільки фінал дає підстави для таких паралелей: глядачу відкривається, що цей монолог було з самого початку адресовано не живому чоловікові, а його портрету. Проте спектакль робився, коли Коте був ще живим, і на прем’єрі з ним також все було гаразд.

Нещодавно Софія Михайлівна здійснила свою давню мрію: зробила виставу про своїх батьків. Вона має назву «Народження планет» і грається двома мовами: російською і грузинською. На початку актриса постає перед публікою в образі клоуна, весь світ стає вічним балаганом, на сцені поруч з Чіаурелі присутній молодий актор в ролі міма. Цей унікальний спектакль-сповідь грається у колишній вітальні Веріко, перетвореній її дочкою та зятем на театр, черговий раз підтверджуючи істинність старої шекспірівської фрази «Весь світ — театр, актори — люди в ньому».

Сучасний  глядач отримує унікальну можливість не тільки дізнатись про радощі й прикрості, зльоти й падіння, перемоги і поразки видатної зіркової пари, що були за суттю своєю — вічні актори, балаганники,  а й почути голос великої Веріко Анджапарідзе, що читає  вірші російських поетів, отримати насолоду від чудового виконання романсів Михайлом Чіаурелі.

Авторами п’єси і постановниками спектаклю стали відомі російські драматурги Інга Горучава і Петро Хотяновський. Після прем’єри критики назвали «Народження планет» новим, особливим видом мистецтва, коли власне життя стає актом творчості.

Для того щоб подивитись «Народження планет» чи «Любовну сповідь», прихильникам творчості Софіко Чіаурелі треба їхати до Тбілісі. Гастрольні поїздки тепер для актриси скоріше виключення з правил, ніж повсякденність. Її життя, її душа — у старому будинку на горі Роздумів у тихому Тбілісі, будинку, де завжди жило велике кохання. Воно й тепер живе там, адже Софія Михайлівна, як і раніше, є главою великої родини і великої справи. Вона запевняє, що в Грузії завжди був матріархат, і підтверджує це власним прикладом, демонструючи впевненість у собі, бурхливий темперамент, волю і рішучість. Вона водить автомобіль, з однаковою завзятістю вирішує питання творчі і побутові, і над усе цінує час, добре усвідомлюючи, що кожна хвилина неповторна і необоротна.

Ті, хто переступають поріг будинку, створеного руками Михайла Чіаурелі і його доньки (третій поверх було добудовано нещодавно, зусиллями Софіко), можуть не тільки подивитися вистави з її участю, але й побачити легендарні спектаклі Коте Махарадзе. Їх встигли зняти на плівку і тепер демонструють глядачеві. Незабутній голос актора з неповторним тембром лунає в цих стінах і після його смерті.

Будинок, здається, живе своїм власним життям і за всієї своєї відкритості для відвідувачів ховає чимало таємниць минулого. «Родове гніздо» — іншу назву важко підібрати для цього Дому, якому так і хочеться вклонитись і, перефразуючи Чехова, звернутись до нього зі словами «Вельмишановний Доме!» Хоча не варто забувати, що все тут — створено людьми: як матеріальні предмети, так і неповторний дух, традиції, дивовижна атмосфера. Пригадайте, чи багато в світі таких споруд, що будувались як жилий дім, а перетворювались на театр? Чи музеїв, в яких мешкають живі люди з усіма наслідками, що витікають звідси? Мабуть, перерахувати можна на пальцях однієї руки.

Утім, далеко не всі проблеми, пов’язані з цим унікальним домом, а точніше, з театром «Веріко», вирішені на сьогодні. Так, у задумах Коте і Софіко було розширення приміщення до більш-менш «театральних» розмірів, з допомогою друзів було навіть викуплено кілька приміщень у сусідньому будинку, але ця мрія ще й досі не здійснилася. Причина проста і банальна — не вистачає грошей.

Але напередодні свого сімдесятирічного ювілею Софіко вірить, що вона подолає всі перешкоди і втілить у життя всі свої задуми. Раз на рік вона виїжджає на морське узбережжя, щоб, за її власними словами, грітися на сонечку і заряджатися енергією. Енергією, якою вона потім так щиро ділиться з іншими. Вона робить це не тільки за себе, а й за тих мешканців казкового будинку на горі, яких вже немає на цьому світі — за мати, батька, старших братів і за свого чоловіка, якого завжди буде кохати.

Відгуки читачів