Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Моя доля - школа

Наталя ШУБЕНКО

Ірина Костянтинівна Раєвська в рідній школі — 50 років. Неймовірно, але факт: за роки роботи не було жодної педагогічної проблеми, яку вона не розв’язала б, жодного учня, до якого вона не знайшла б підходу. I це при тому, що в молодості вона не збиралася бути педагогом. Просто втрутився «його величність випадок» і вирішив: «Твоя доля — школа».


Моя доля - школа

Наталя ШУБЕНКО

Гідність людини вимірюється не тією істиною,

якою вона володіє, а тією працею,

яку вона доклала для її набуття.

Г. Лессінг

Ірина Костянтинівна Раєвська в рідній школі — 50 років. Неймовірно, але факт: за роки роботи не було жодної педагогічної проблеми, яку вона не розв’язала б, жодного учня, до якого вона не знайшла б підходу. I це при тому, що в молодості вона не збиралася бути педагогом. Просто втрутився «його величність випадок» і вирішив: «Твоя доля — школа».

Жила собі дівчинка. Як усі маленькі діти, пішла до дитячого садка. Але характер в Іринки вже тоді був твердий: їй в садку не сподобалося, і вона просто втекла. Довелося мамі шукати компроміс. Слід сказати, що тоді, в 30ті роки ХХ століття, в їх місті було багато німців-емігрантів, які покинули Німеччину, рятуючись від фашистського режиму. Так сталося, що німецька родина жила в сусідньому будинку, і дуже інтелігентна фрау організувала дитячий садок. Узяла 12 малюків (від чотирьох до шести років) і виховувала, як уміла. Ось так Іринка потрапила до своєї першої вчительки й одного разу, граючись, заговорила німецькою. В неї не було іншого виходу, адже вона знаходилась в іншому мовному середовищі: фрау розмовляла зі своїми вихованцями виключно рідною мовою. І для маленької Іринки німецька також стала рідною, так само, як українська та російська.

Почалася війна. До міста прийшли фашисти. Іринчина родина не змогла виїхати до евакуації: в бабусі трапився інсульт, і вони були вимушені залишитися з лежачою хворою. Їм повезло: вони жили в такому кварталі, де німці не квартирувалися, та й заглядали рідко коли. Тож дівчинці з ідеальним знанням німецької, на щастя, не довелося спілкуватися з «носіями європейської культури».

Ірина Костянтинівна. Коли я пішла до школи, я продовжувала вивчати німецьку. Мені знайшли професора з університету, і, хоча мені було лише десять років, він ставився до мене як до студентки. За його завданням я читала книжки з філософії та астрономії німецькою в оригіналі. Звичайно, мені, дитині, професор здавався сухим і противним, але тепер я розумію, що він усе робив правильно. Після закінчення школи я хотіла вступати на факультет журналістики, але туди був величезний конкурс, і я вирішила: рік пропущу, підготуюся.

Але... доля розпорядилася інакше. Вона зустріла його — красеня, розумника, блискуче освіченого (Інститут міжнародних відносин), до того ж він обіймав високу посаду в органах державної безпеки. Мама була проти Іринчиного одруження: серце підказувало — не та людина, не для сім’ї він, занадто закоханий у себе. Але Іринчине молоде рішення було непохитним: у 19 років вона вийшла заміж і відразу ж поїхала з чоловіком за його призначенням до Німеччини. Минав 1945 рік...

Її досконале знання німецької визначило професію: Ірина стала перекладачем. Ці роки вона не забуде ніколи. Вона відвідала більшість країн Західної Європи: Чехію, Югославію, Швейцарію, Австрію. Калейдоскоп вражень, західний «рай», нереальне, казкове життя. Вона багато чого дізналася, адже у справах служби доводилося стикатися з найрізноманітнішими сферами життя: церква, промисловість, політика. Тож до 26ти років вона набула безцінного досвіду і... сформувала власний, дуже своєрідний погляд на світ.

Ірина Костянтинівна. Життя на Заході, звичайно, на більш високому рівні. Навіть тоді, в післявоєнні роки. Але інтелект у наших співвітчизників — надзвичайно вище. Їх, німців, буквально «вбиває» вузька спеціалізація. Наприклад, якщо ти лікар-гінеколог, ти ні за що не зможеш дати консультацію як терапевт, тоді як у нас — всебічно розвинені особистості: учені-фізики, що малюють картини, або математики, які пишуть вірші. Нічого подібного я там не зустрічала. З нашим менталітетом там украй важко жити. Я надивилася на емігрантів: наприклад, спілкувалася і навіть товаришувала з нащадками відомого Колчака. Вони були дуже успішними й дійсно заможним людьми (мільйони мали!), і жоден не сказав, що їм там добре. Навпаки, говорили, що повернулися б, якби була можливість.

Тому коли ми повернулись, я твердо вирішила: будуватиму своє життя на Батьківщині. До того ж дві дочки підростали. Та й навчатися потрібно було. Адже я пропустила цілих вісім років, от тільки на журналістику я більше не «хворіла». Зрозуміла там, за кордоном, наскільки продажною може бути журналістика. І вступила на факультет іноземних мов. Спеціалізацією обрала англійську, німецьку мені вчити було не потрібно: коли жила в Німеччині, німці не могли повірити, що я не їх співвітчизниця, і питали: «Ви з якої провінції?». Дякувати моїй незабутній фрау.

З чоловіком я до того часу розлучилась: мама виявилася права, не для сім’ї це був чоловік. До дочок — байдужий, гроші — на вітер, умовляв знову їхати, цього разу до Західної Німеччини. А я тоді ще не усвідомлювала, чого хочу, але абсолютно точно знала: вистачило мені «закордонного раю». В результаті чоловік поїхав, а я залишилася, з двома дітьми на руках, без грошей і без роботи. Зате мала в багажі дві мови — німецьку та англійську (на той час англійський факультет я закінчила з червоним дипломом). Але роботу чомусь не поспішали пропонувати. І я вирушила на пошуки.

Тоді, у 50-ті роки, в системі освіти виникло нововедення — спеціалізовані школи, де поглиблено вивчали іноземні мови. Не знаючи чому (ніби щось підштовхнуло), Ірина Костянтинівна вирішила випробувати щастя саме в цих, на той час абсолютно нових освітніх закладах. Пішла спочатку до англійської школи, бо хотілося вдосконалювати саме англійську (навіщо ж тоді вивчала його в університеті?!). Так сталося, що директор був відсутній, Ірину Костянтинівну ввічливо попросили зачекати. А німецька школа була через дорогу. Посиділа Ірина в приймальні кілька хвилин і вирішила відвідати німецьку школу — просто так, подивитися. Зайшла і залишилась. І працює ось уже 50 років.

Ірина Костянтинівна. Дивовижно склалося моє життя: бурхлива молодість, поїздки, зарубіжжя. А потім — школа, цілих 50 років на одному місці, здавалося б, одне й те саме кожного дня. За цей час я жодного разу не поїхала за кордон, хоча можливість траплялася неодноразово. Знаєте, не було потягу зовсім. На закордонне життя я надивилася достатньо, і з кожним роком все чіткіше приходило усвідомлення того, що саме тут я на місці.

Нормалізувалося й особисте життя, я одружилася вдруге, народила третю дочку і живу з чоловіком щасливо от уже понад 40 років. Живу просто і, на перший погляд, навіть одноманітно: дім — робота. Але кожний день приносить мені щось нове, дуже потрібне й важливе.

Спочатку я розробляла власну методику викладання мови. Багато взяла від своєї фрау, яка навчала мене в дитинстві. Я намагалася створювати своїм учням максимум мовного середовища: спілкуватися з учнями німецькою в класі та поза класом, організовувала екскурсії, культпоходи. Зазвичай діти легко йшли на контакт, але траплялися і складні ситуації. Згадую один свій клас — 27 учнів, усі хлопчики, половина з яких — на обліку в міліції. Спочатку хотіла відмовитися, пішла до директора, а вона говорить: «Нічого страшного, працювала в Німеччині на найгарячіших точках, і тут впораєшся». Чесно кажучи, було більш відповідально і набагато більш страшно, ніж у Німеччині. Я почала свій перший урок у цьому класі тим, що розповіла про себе, чесно розповіла, без приховувань, як працювала на «компетентні органи», що ввергали всіх у страх, яких людей зустрічала, в які складні ситуації потрапляла. До кінця уроку було чутно, як літає муха. Я скористалася тишею та кажу: «Один мудрий німецький учений сказав, що немає розумних і нерозумних людей, а є старанні і ліниві. І ми з вами будемо навчатися бути старанними». Один хлопчина кричить: «А в мене не виходить!» Я кажу: «Неправда, вийде й у тебе». І що ви думаєте? Вийшло в усіх! Я намагалася працювати з ними індивідуально, давала кожному такі завдання, з якими учень напевно впорається, і поступово ускладнювала їх. Мову в результаті знали всі, і на чудовому рівні. Але найголовніше для мене те, що ми потоваришували. Всі вони вже дорослі, але й досі приходять, пишуть. А одного разу, коли народилася моя третя дочка, прийшли всім класом, всі до одного. А я ж не була добренькою, такою, що все прощає. Ніколи не підлаштовувалася під них, на загравала, не завищувала оцінок. Я просто поважала — кожного, і мені було цікаво працювати з ними. Адже дітей не обманиш, вони відразу відчувають, прийшов учитель, щоб «відбути» свій робочий день, чи його душа з ними, в школі.

За 50 років роботи в школі Ірина Костянтинівна одержала чимало привабливих пропозицій: робота у ВНЗ, захист дисертації. Вона ввічливо, але категорично відмовлялася. Вона увійшла в шкільний ритм, полюбила суєту на перервах і дитячі допитливі очі на уроках. Вона пишається тим, що всі її учні вступили до ВНЗ. Вона щаслива, що вони приходять до неї додому, її випускники, дорослі. Вона вважає: те, що вони залишаються в її житті й після закінчення школи — це найвища нагорода. Щоправда, є в сьогоднішній школі те, чого Ірина Костянтинівна органічно не приймає.

Ірина Костянтинівна. Занадто помітно вони поділилися на тих, у кого є гроші, і тих, у кого їх немає. Якось я непокоїлася про слабкі знання однієї дівчинки, її можливість вступати до ВНЗ. А вона говорить: «Не хвилюйтеся, я все складу, тато з мамою вже заплатили, домовилися, вважайте, що я вступила». Ось цього я прийняти не можу. І якби я сьогодні стояла перед вибором, то не пішла б до школи. До такої школи, де все вирішують гроші.

Ось так і живе, день за днем, відкрита і чесна, яку ніжно люблять її учні, дуже поважають колеги, вчитель-методист Ірина Костянтинівна Раєвська. Кожен день — елегантно вдягнена, струнка, підтягнута, вона говорить зі своїми учнями досконалою німецькою. Так само, як і її перша вчителька, фрау з далекого дитинства, ходить зі своїми учнями до театру, зоопарку, супроводжує екскурсії спілкуванням мовою Ґете і Гейне. Її учні не просто знають німецьку, вони володіють нею вільно. Але найбільше на світі вони полюбляють слухати історії з її життя, а точніше, про два житті: далеке, молоде, заморське, і сьогоднішнє, шкільне. І зовсім не факт, що перше життя — більш насичене та цікаве. Ірина Костянтинівна говорить, що жодного разу не пожалкувала про зроблений вибір. І любить повторювати: «Моя доля — це школа».

ШПИЛЬКА

Варіанти жартівливих назв на шкільних приміщеннях

·          Гардероб - «Перевалочна база».

·          Кабінет директора - «Кімната без страхів і докорів».

·          Кабінет завуча - «Місце разборок».

·          Учительська - «Оцінна біржа».

·          Кабінет біології - «Найкращий спосіб розмноження - XEROX».

·          Кабінет фізики - «Лабораторної не буде - зламано прилад».

·          Кабінет хімії - «Після досліду все своє зливай в один посуд».

·          Кабінет географії - «Цивілізація  це нескінченне накопичення непотрібних речей» (Марк Твен).

·          Кабінет математики - «Щоб носити окуляри, мало бути розумним, слід ще й мати поганий зір».

·          Кабінет історії - «Логіка - це мистецтво помилятися з упевненістю у своїй правоті» (Дж. Крауч); «Історія не повторюється, це історики повторюють один одного».

·          Медпункт — «Иных уж нет, других долечим».

·          Спортзал — «Я знаю карате, дзюдо... і багато інших страшних слів».

·          Горище — «Зайнято». «No open». Вася.

Веселі жартівливі оголошення

·          Біля входу до школи — велике оголошення: «Іспитів і заліків не буде. Всі квитки продано».

·          Реклама. Дитяча перукарня «Кучеряве життя» за низькими цінами зробить вам хімію... а також фізику, математику та креслення.

·          Панове! Фірма «Привіт» за вільно конвертовану валюту помаше вам рукою під час від’їзду за кордон.

·          Продається годинник з боєм. Бою 17 років, світловолосий, блакитноокий.

·          Боксер-дизайнер розпише вашу зовнішність під хохлому.

Відгуки читачів