Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Попелюшка без феї

Ольга АДАМ

Ексклюзивне інтерв’ю з Євгенією Гапчинською.

«Кажуть, що найсильніший протест виривається із грудей найслабкіших… І хоча вона худенька, тендітна і маленька на зріст, слабкою її не назвеш». Так думалось мені вже після інтерв’ю з нею, зі знаменитою, відомою художницею Євгенією Гапчинською, з провідником щастя № 1, як майже в один голос, перегукуючись одне з одним, пишуть заштамповані українські ЗМІ. Кружать навколо неї, як горобці біля смачненького. Аякже, ще б пак, легкий матеріал: незвичайна, чудаковата, талановита, знаменита, її роботи купують, з нею приятелюють, її обожнюють усі наймодніші зірки. Про те, що її роботи придбав сам Паваротті, сама донька Єльцина і сама Катерина Ющенко, усі розтрубили вже до намозоленості.


Попелюшка без феї

Ольга АДАМ

Ексклюзивне інтерв’ю з Євгенією Гапчинською.

«Кажуть, що найсильніший протест виривається із грудей найслабкіших… І хоча вона худенька, тендітна і маленька на зріст, слабкою її не назвеш». Так думалось мені вже після інтерв’ю з нею, зі знаменитою, відомою художницею Євгенією Гапчинською, з провідником щастя № 1, як майже в один голос, перегукуючись одне з одним, пишуть заштамповані українські ЗМІ. Кружать навколо неї, як горобці біля смачненького. Аякже, ще б пак, легкий матеріал: незвичайна, чудаковата, талановита, знаменита, її роботи купують, з нею приятелюють, її обожнюють усі наймодніші зірки. Про те, що її роботи придбав сам Паваротті, сама донька Єльцина і сама Катерина Ющенко, усі розтрубили вже до намозоленості.

А хто б дивився на ті роботи років п’ять тому? А чому, коли Женя сама до мозолів на ногах розносила по редакціях запрошення на першу виставку, влаштовану вдома, вони примхливо нехтували нею чи від маху вались, як від настирного горобця?

Так вже влаштовано світ, і причому не нами. Але Євгенія Гапчинська спокійно, серйозно і виважено стверджує, що нами. Влаштовується.

Може влаштовуватись. I влаштовуватиметься (не слово, а радість лінгвіста). Світ, країну, місто, квартиру і долю можна і потрібно облаштовувати самому. Якщо дуже бажати, багато і наполегливо вчитись, натхненно й виснажливо працювати, вірити, не здаватись, тобто робити те, що наче усі знають, але мало хто насправді пробував.

Після нашого з нею інтерв’ю, під час якого вона була лагідна і спокійна, Гапчинська одразу ж розпочала прес-конференцію стосовно своєї участі у благодійному проекті «У пошуках янгола», що спрямований на збір коштів задля облаштунку дитячих будинків сімейного типу. І я побачила зовсім іншу людину...

Прес-конференція у власній галереї Євгенії Гапчинської в центрі міста Києва

Є. Г. Я не розумію таких ідіотських запитань! Як це «навіщо Ви берете участь у проекті?» — вичитувала вона якусь молоду журналістку з телебачення.— Я не розумію. а чому не брати участь у таких проектах? Якщо не я, то хто? Банальне, але вірне твердження. Якщо є люди, які влаштовують збір коштів, переймаючись долями дітей і мені лише потрібно сказати «так», не бути жадібною й передати їм те, що я вже зробила, то чому ні? Чому ж не брати участі в такому проекті?

А лише годину тому Євгенія замріяно згадувала своє дитинство. Вона посміхалась, і її очі поблискували тисячами радісних іскорок.

Я виросла в родині, де було п’ятеро дітей. В мене не було власного куточка, навіть ліжко я поділяла із двома сестрами. колись на Новий рік я отримала у подарунок від родини олімпійського ведмедика і була така щаслива! іще я була щаслива, коли малювала, а малювала я майже завжди.

Навіть свою першу вчительку художниця згадує якось мальовничо.

Знаєте, вона була така руденька, кирпатенька, така мила й якась кругленька і в неї було дуже-дуже багато веснянок, може, з тих пір я обожнюю рудих людей з веснянками. і знаєте, мене в дитинстві так вразила фотографія, яка лежала у неї на столі під склом. Це був її весільний знімок! Було чомусь так радісно, що вчительку яку я вже полюбила, знайшло її щастя. Людмила Василівна — так її звали,— була такою доброю, ласкавою, так любила нас, її любов, наче сонячні промінчики, розплескувалась по всьому класі, вона щедро дарувала нам часточку свого щастя. і я так добре запам’ятала, що навесні, коли я вже закінчувала перший клас, у неї з’явився невеличкий животик. Я стала любити її іще більше, на жаль, тоді я ще не розуміла, що улюблена Людмила Василівна вже не зможе нас вчити.

Ви були відмінницею?

так, це в нас сімейне. В мене таке собі величезне, як хвіст, почуття обов’язку, яке передалось і моїй донечці.

А вона зовсім не слабка і тендітна дівчинка, яка живе у вигаданому казковому світі. Стикатися з реальним, не намальованим світом їй зовсім не боляче. Вона не тільки його не боїться, а може зробити так, щоб він її боявся. Жені не байдуже, що відбувається у світі, і вона готова докладати будь-яких зусиль, щоб змінювати його на краще.

Я, знаєте, нещодавно брала участь в круглому столі, влаштованому одним журналом, і там мене вразила така думка,— Гапчинська знову продовжує прес-конференцію,— що всі діти, що виховуються в дитячих будинках, такі нещасні, давайте будемо їх жаліти, ледве не плакати гіркими сльозами разом з ними над їх нещасною долею. Я не розумію цього. Ну що за сенс їх жаліти увесь час. треба брати і якось пристосовувати їх до нормального життя, допомогти їм стати повноцінними людьми. Не такими, що страждають через минуле, зверху донизу пронизані жалобою до себе нещасного, а людьми, що живуть сучасним і майбутнім. Вони ж звикли до того, що на сніданок у них молочна каша, а на вечерю обов’язково буде шматок смаженої риби.

І вони не можуть уявити чи зробити припущення, що усе може бути якось по-іншому, що від їх рішення може щось залежати. Що може бути взагалі якийсь їх власний, особистий вплив на те, що відбувається. тобто вони не здатні особисто приймати якісь рішення. тому я вважаю, що перехід з інтернатів до будинків сімейного типу, якщо є така можливість, де вони будуть самі готувати, купувати продукти чи навіть просто вчитись приймати рішення на рівні «сьогодні на обід буде борщ чи вареники», є дуже важливим. і я ніколи не стану до лав тих людей, що будуть казати, що це все справи держави і повинні вирішуватись на державному рівні. держава — це не якесь там далеке і абстрактне поняття. держава — це я, це ті люди, що влаштовують цей проект, це ви, це кожен з нас, і кожен, хто відчуває, що може щось зробити… ой, щось мене понесло…— і вона, наче прокинувшись, чомусь починає вибачатися за свій пафос, який насправді не є пафосом, він є її єством. Вона так живе. Вона звіряє свій шлях і шлях оточуючих зі своїми переконаннями. Вона не могла б інакше, вона не могла б стати тим, ким вона стала, якби вона мала інші переконання.

Чому кажуть, що сучасний художник — це завжди така бідна, ніким не зрозуміла, неохайна людина, що багато п’є з горя? тому що художники не розуміють, що їхня доля, їхнє визнання, їхня відомість у їхніх власних руках. Може, й розуміють, але щоб відірватись від дивана, піти і почати щось робити,— одного розуміння не вистачить, треба ще мати навички прийняття рішень.

І знову повертаємось до тієї спокійної розмови, під час якої я не могла й уявити, що Гапчинську можна чимось так зачепити, що вона стане такою вимогливою і категоричною.

Я була дуже некрасивою дівчинкою. Принаймні так вважали мої однокласники. Я була руда, з кривими зубами і якась сама по собі. У мене буле прізвисько «іржа» (рос. ржавчина.— авт.). і зі мною майже ніхто не дружив.

А Вам ніколи не здавалось, що Ви не вийдете заміж, що Вас ніхто не покохає?

Я завжди більше за всіх була упевнена, що я обов’язково вийду заміж. Вдома сестри мене інколи називали «псих-таблеткою», бо я була такою досить упертою і дуже дратувалась, якщо щось мені не вдавалось. тому вони казали, що я ніколи не вийду заміж, бо в мене непримиримий норов та складний характер. а я знала, що заміж я вийду обов’язково.

Вам так хотілось заміж чи, як кожній дівчинці, хотілось красиву сукню і весілля?

І не те, і не інше. Мені хотілось (замислилась), щоб у мене був друг. так-так, чоловіка я завжди уявляла та сприймала як друга. і він у мене з’явився. швидше, ніж вважали сестри. адже я втекла зі школи, де не знаходила для себе нічого цікавого, вже в 13 років. Я вступила до художнього училища. Мій майбутній чоловік опинився у тій самій групі, що і я, хоч йому було 15. Спочатку він не справив на мене ніякого враження. Підлітком він не був дуже привабливим, до того ж бідний одяг його не прикрашав. але він почав турбуватися про мене, оберігати, захищати, допомагати, і згодом я вже не помічала його зовнішньої непривабливості. Він став для мене найближчою людиною. коли ми обидва   вступили до Харківського художнього інституту, нам вже настільки набридло розлучатись на ніч, що ми вирішили одружитися, адже він залишав мене з останньою електричкою метро і приїзджав на першій, щоб забрати мене на заняття. Ми вже були майже одне ціле. тоді були інші трохи часи і до весілля між нами нічого не було. але ми вже не могли, по-перше, існувати нарізно, а по-друге, ми хотіли жити власним життям, а не так, як вважали за потрібне наші батьки. тому ми заявили їм, що ми хочемо одружитися. Батьки були категорично проти. Ніякої мови про одруження не могло бути! тільки інститут і все! і ми зробили відчайдушний крок. Ми пішли і самі подали документи на одруження, а їх вже просто поставили перед фактом.

І яке ж у Вас було весілля?

Весілля було таке, яке хотіли батьки. Сукня, родичі, машини, накриті у квартирі столи. Я не вважала себе дуже щасливою в той день.

А якби ви влаштовували його зараз?

О, я б напевне, постаралась би здійснити Дімину мрію, я б зробила б усе, щоб він був щасливий. Бо зараз я люблю його набагато більше, ніж любила тоді.

Я не стала приступатися до розпитувань, про що мріє чоловік найвідомішої сучасної художниці, не стала «влазити», як то

кажуть, у «маленькі й світлі мрії великими й незграбними чоботами». Я вражено слухала те, що говорила Євгенія. А говорила вона про те, що кохає його настільки сильно й міцно, що це не завадить їй любити його, якщо він взагалі захоче піти якимось своїм, іншим шляхом.

Він рідний мені, але не мій власний. Ніхто не може посягати ні на чию свободу. тому він вільний. і якщо він піде,— це його право. і донечка моя, але також не моя власна. Вона зовсім окрема людина. Я це добре розумію.

Ілюстрація до книги Івана Малковича «Ліза та її сни »

Може, такі люди, як Євгенія Гапчинська,— це люди нового типу?— думала собі я.— Але ж в усіх попередніх статтях про неї, які я прочитала, готуючись до інтерв’ю, згадувалось, що зірки, які тепер дуже люблять із нею спілкуватись, цінують у ній саме її щирість, страшенну відвертість і вміння бути самою собою та безкорисливість. Тобто вони розуміють, що їй від них нічого не потрібно. дійсно, так у неї тепер усе є. Ну, по-перше, найнеобхідніше: власна майстерня та галерея, власна оселя, а це вже не мало, а по-друге, визнання та популярність: до неї у будь-який момент можуть завітати Тіна Канделакі, Андрій Малахов, Асія Ахат, Ірина Білик, Дмитро Коляденко, Анастасія Волочкова, Андрій Шевченко, щоб замовити чи купити картину, або навіть просто так. Її творчість полюбилась навіть такій вибагливій людині, як Микита Міхалков. Якось вона взяла і нафантазувала дітей відомих особистостей — Марії Єфросініної, Гарика Кричевського, Софії Ротару, Юрія Нікітіна та деяких інших зірок — і зробила виставку цих робіт. Репродукції її робіт друкуються на футболках та сумках, вона розписувала мобільні телефони, кондиціонери та резинові чоботи, малювала для відомих журналів, зробила колекцію ведмедиків та влаштувала аукціон на користь Одеського дитячого будинку для ВІЛ-інфікованих. І хоча потім дехто говорив, що це лише задля вдалого піару, її це не засмутило. На відкритті її галереї співала Марійка Бурмака. З’явилась серія робіт під назвою «дизайнери», у якій портрети Андре Тана, Вікторії Гресь, Володимира Залевського. Їй було цікаво спробувати розписувати меблі. Тому у неї в галереї все виглядає, як казкова країна: з дверцят комодів привабливо дивляться страшенно смачні тістечка, маленькі диванчики та коробка щастя у комині, невеличке ліжечко та кукольний одяг — усе виглядає так, начебто, коли в галереї нікого нема, герої картин Євгенії покидають свої місця і живуть у своїй іграшковій країнці.

Тобто зараз її життя виглядає, як святковий феєрверк суцільного щастя. Але ж так було не завжди.

Мені нещодавно Юрко Нікітін сказав, що зараз я увійшла до найнебезпечнішого періоду у своєму житті. Це називається «зона комфорту». Після якої, начебто, може наступити повна творча зупинка.

 

Відгуки читачів