Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

А починалося все в Єлисаветграді

Наталя ШУБЕНКО

У 80-ті рр. ХІХ ст. театральну моду в Європі диктував театр Мейнінгейнського герцога. Саме там сформувалися поняття про акторський ансамбль, атмосферу спектаклю, режисуру масових сцен. Але в 1886 році сталася подія, що буквально потрясла театральну Європу: гастролі української трупи Марка Кропивницького. Дехто намагався пояснити успіх українців національною екзотикою. Насправді амбіційним європейцям нелегко було визнати, що якісь «хохли й хохлушки» (так згодом назвав свою книгу редактор журналу «Новий час» Олексій Суворін), провінціали, «малороси», вразили вимогливу публіку високохудожньою естетикою постановок і яскравим талантом акторів. Найбільше дивувало те, що всі члени трупи, колишні студенти, офіцери, чиновники, починали в аматорських гуртках. Пізніше цю трупу називали українським професійним «театром корифеїв». А починалося все в Єлисаветграді...


А починалося все в Єлисаветграді

Наталя ШУБЕНКО

У 80-ті рр. ХІХ ст. театральну моду в Європі диктував театр Мейнінгейнського герцога. Саме там сформувалися поняття про акторський ансамбль, атмосферу спектаклю, режисуру масових сцен. Але в 1886 році сталася подія, що буквально потрясла театральну Європу: гастролі української трупи Марка Кропивницького. Дехто намагався пояснити успіх українців національною екзотикою. Насправді амбіційним європейцям нелегко було визнати, що якісь «хохли й хохлушки» (так згодом назвав свою книгу редактор журналу «Новий час» Олексій Суворін), провінціали, «малороси», вразили вимогливу публіку високохудожньою естетикою постановок і яскравим талантом акторів. Найбільше дивувало те, що всі члени трупи, колишні студенти, офіцери, чиновники, починали в аматорських гуртках. Пізніше цю трупу називали українським професійним «театром корифеїв». А починалося все в Єлисаветграді...

27 жовтня 1882 року. Що творилося в цей день в Єлисаветграді!

«Сторічна бабуся Наталка» — так Марко Кропивницький назвав відому «Наталку-Полтавку» I. Котляревського — зібрала повну залу. Квитки розкуповувалися миттєво. Театральний під’їзд був заповнений не фаетонами та колясками, а фургонами й візками, на яких з’їжджався на спектакль простий люд. Говорили, що в цьому спектаклі доля звела найрізноманітніші таланти! Марка Кропивницького Михайла Старицького, Миколу Лисенка, Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського, Миколу Садовського. а душею цього чудового співтовариства була всенародно визнана Марія Заньковецька, яку називали «духовною дочкою Тараса Шевченка».

Власне постановка не вражала ні декоративним оформленням, ні костюмами — все було дуже просто, але наскільки органічно! Скромна, на перший погляд, подія — створення провінційної трупи. але саме вона поклала початок новому явищу в мистецтві — народився український реалістичний театр. З тих часів усе прогресивне людство пам’ятає цю дату. а сторіччя створення театру ввійшло до переліку пам’ятних дат, схвалених ЮНЕСКО.

Актриса Ганна Затиркевич

Що ж сталося 27 жовтня 1882 року? адже й до цього в Україні був театр, і дуже ґрунтовний: згадаймо драматургію Котляревського, Квітку-Основ’яненка, Шевченка, спектаклі за участю Соленіка, Дрейсіга, галицький театр, який почав систематично ставити українські спектаклі ще в 1864 році, отже, явищ справді професійного мистецтва в Україні було вже чимало. і все-таки художній рівень єлисаветградської трупи був набагато вищим. Це були справжні «титани сцени», які поєднали, здавалося б, несумісне — простоту й досконалість. актори трупи Кропивницького, як і він сам, мали народне коріння. але більшість із них одержали університетську освіту. Це були люди надзвичайно талановиті. Причому поряд з універсалами, які могли грати комедію, трагедію, драму, що завгодно, і були чудові в усіх амплуа, були й талановиті виконавці «вузького профілю». і кожен із них у своєму амплуа не поступався корифеям.

І почалися тріумфальні гастролі. Українське слово, українська пісня, український побут — усе це було представлено так блискуче, яскраво, талановито і своєрідно, що навіть найсуворіші критики вимушені були погодитися, що у світі з’явилося нове театральне явище. а місцеві газети взагалі коментували події виключно в найвищому ступені: «Малоросійська драма і малоросійський театр — блискучий взірець майбутнього всеросійського народного театру» («Єлисаветградський вісник, № 19’1890). Петербурзькі та московські газети подібного захвату не поділяли, але вимушені були визнати: дійсно, в театральному житті з’явилося щось дуже своєрідне і перспективне: «Він дійсно може стати одним з окремих видів майбутнього народного театру, але поки що представлений нам лише в ідеї» («Сучасні відомості», Москва, 1887 р., 27 вересня). остання замітка вийшла через рік після того як українські «корифеї» відвідали столицю російської імперії. отже, 1886 рік. Згадаймо, що епоха режисури в Росії розпочалася трохи пізніше, після відкриття в 1898 році Московського художнього   театру. а тут — провінційні малороси раптом розповідають столичній публіці, як потрібно режисувати, ставити та грати. Сам цар Олександр ІІІ після перегляду спектаклю «Назар Стодоля» в маленькому приміщенні театру «демут» розчулився і запропонував дати малоросам можливість продемонструвати свою майстерність на першій сцені Росії — в імператорському Маріїнському театрі. от що писав Олексій Суворін з приводу цього спектаклю: «Хохли та хохлушки рішуче і заслужено оволоділи увагою Петербурга. Пан Кропивницький не лише незрівнянний актор, а такий же незрівнянний режисер. Його руку видно в постановці кожної п’єси, в найдрібніших деталях та загальній її картині. Усе на належному місці й усе своєчасно. і в деталях, і в загальній картині така естетична міра, що не допускає нічого брутального і різкого».

Але були в столиці й інші настрої. Світські «леви» не могли змиритися з тим, що провінційна Малоросія продемонструвала культурну зрілість нації, яка могла б посісти гідне місце серед європейських культур. Звичайно ж, почалися репресії. театр образливо називали «шароварним». те, що «корифеї» грали п’єси з життя народу, з популярними піснями й танцями, стало предметом насміхань. З одного боку, існувала заборона уряду царської Росії на переклад українською п’єс зарубіжних і російських авторів, а отже, можна було ставити спектаклі лише з українського життя. а з іншого — пісня і танець супроводжують українця завжди, це своєрідна новела про народне життя в усіх його проявах, навіть найдраматичніших. тому — нехай собі «шароварний», акторам це навіть подобалося. а часто пісні й танці були своєрідною «димовою завісою», що маскувала сміливі демократичні ідеї. Завдяки цьому суворі цензори й губернатора обманут! зовнішньої невигадливістю фольклорних вставок, з радістю дозволяли грати у своїх містах «співочим хохлам і хохлушкам». А співали й танцювали в народному театрі чудово. Не  випадково  найкращі номери записувалися на тоді ще рідкісні грамофонні плівки, що й сьогодні зберігаються в колекціонерів.

Марко Кропивницький

Що ж грали «корифеї»? Які спектаклі у славили провінційний Єлисаветград на весь світ? 30 березня 1889 року Кропивницький писав з гастрольної поїздки до Єлисаветграду, пропонуючи такий варіант анонсу для публіки: «У Єлисаветградському міському театрі трупою російсько-малороських артистів буде поставлено низку спектаклів. Бажаючі завчасно придбати квитки можуть звертатися до редакції Єлисаветградського вісника. тому, хто захоче абонуватися не менш як на десять спектаклів, робиться знижка 15 %. репертуар: «Наталка-Полтавка», малоросійська опера, твір І. Котляревського; «Сватання на Гончарівці», драма, твір Г. Квітку-Основ’яненка, «Шельменко-денщик», комедія, твір Г. Квітки-Основ’яненки; «За двома зайцями», комедія, твір М. Старицького; «Запорожець за Дунаєм», опера Гулака-Артемовського; «дай серцю волю, заведе в неволю», драма, твір М. Кропивницького».

Нескладно помітити, що всі п’єси цього репертуару грають в українських театрах і сьогодні. Не дивно, адже класика не старіє. але на ті часи особливу популярність мали спектаклі, де сам Кропивницький грав як актор. Він був незрівнянний і в драмі, і в комедії. Наприклад, у «Наталці» він грав роль виборного Макогоненка. Головна складність — комедійний момент у драматичній ситуації Наталчиних переживань. Потрібні були незвичайні тактовність і почуття міри, щоб не «принизити» благородну лірику п’єси. З цим міг упоратися лише Кропивницький, і це при тому, що він помітно домінував над рештою виконавців. домінував — але нікого не затьмарював.

А от друга роль — Тарас Бульба. Кропивницький перевтілюється до невпізнанності: велична хода, орлиний погляд. Він узагалі мав рідкісний дар проникати в людські серця і буквально заворожував публіку. Часто в Єлисаветграді ходили до театру саме на Кропивницького. Що ж, талант і самовіддана праця в поєднанні справді здатні творити дива. Нам повезло — диво сталося на українській землі.

Марія Заньковецька

Минали роки. колектив «корифеїв» розділився. Зерно, посіяне Кропивницьким, дало нові сходи. Сам Кропивницький поїхав далі Україною та Росією, продовжуючи свою справу. а кіровоградський музично-драматичний театр і сьогодні носить його ім’я. В 1939 році він одержав статус обласного. і сьогодні на кіровоградській сцені ідеї Народного театру корифеїв продовжують жити. тут, як і колись, ставлять твори українських класиків. але, крім Кропивницького, Карпенка-Карого, Квітки-Основ’яненки, в репертуарі також Мольєр, Шекспір, Лопе де Вега, Кальман, Горін. Цензурних обмежень, слава Богу, вже не існує, і театр може розвиватися, не побоюючись обвинувачень у «шароварщині». Alma mater українського театру продовжує свою тріумфальну ходу світом: сьогодні кіровоградській трупі аплодують не лише Україна та Росія, але й Башкирія, Татарстан, Осетія, Молдова, Прибалтика. а поряд підростає «молодший брат» — кіровоградський обласний театр ляльок, створений у жовтні 1939 року (схоже, жовтень — знаковий місяць для театральної історії Кіровограда). Починав ляльковий театр з малого: ставив милі й добрі казки для найменших. але вже в 1977 році серйозний твір, спектакль «Скажи своє ім’я, солдате» був удостоєний премії Міністерства культури СРСР. а ще через рік — нова постановка і нова перемога: спектакль «твоя зірочка» стає переможцем Міжнародного фестивалю болгарської драматургії.

Тож славне місто Кіровоград (чи Єлисаветград, кому як подобається), що дійсно можна назвати колискою української театральної історії, впевнено просувається шляхом, який проторували для нього (і для нас!) наші великі предки. доброї дороги, alma mater!

Відгуки читачів

  • Наталія

    25 липня 2013

    дійсно, кіровоградцям є чим пишатися! П.С. на останньому фото не Марія Заньковецька, а артистка Марія Доленко, яка також грала з корифеями