Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Три богатирі

Лідія КАЛІНІНА

Вона на хвилинку підвела голову і подивилася на годинник: пів на третю... Знову засиділася з шиттям до ранку! Зовсім як у молодості, коли часто доводилося однією ногою працювати на машинці, а другою заколисувати ліжко Сашка, молодшого з трьох синів. Що ж... Нікому було тоді колисати сина, крім неї: після смерті чоловіка вона залишилася жити в чужому селі зі свекрухою, стосунки з якою не складалися. тоді все так і закрутилося: вдень робота в школі, вночі — шиття...


Три богатирі

Лідія КАЛІНІНА

Вона на хвилинку підвела голову і подивилася на годинник: пів на третю... Знову засиділася з шиттям до ранку! Зовсім як у молодості, коли часто доводилося однією ногою працювати на машинці, а другою заколисувати ліжко Сашка, молодшого з трьох синів. Що ж... Нікому було тоді колисати сина, крім неї: після смерті чоловіка вона залишилася жити в чужому селі зі свекрухою, стосунки з якою не складалися. тоді все так і закрутилося: вдень робота в школі, вночі — шиття...

Згадавши той час, вона, як колись, підвелася подивитися на хлопчиків, що спали. давно вже не дивилася вона на їхні спокійні обличчя, не поправляла ковдри, що збилася ненароком, не цілувала брів, що зрослі на переніссі. Виросли сини. Ще трошки — і розлетяться в різні боки з рідного села...

Любов присіла на краєчок ліжка старшого. Богдан приїхав додому з міста лише на вихідні. Видно, що втомився: весь день порався у хаті, ласкаво докоряв молодшому брату за рипучі двері, вчив його змащувати петлі та, не припиняючи, твердив: «Не забувай, поки нас з Олегом немає, ти в хаті за старшого». З тих часів, як у рідному домі залишився тільки десятикласник Сашко, ця фраза в Богдана стала улюбленою.

Мати посміхнулася, подивившись на тонкі, ніби зовсім не сільські пальці сина, уявила, як він стискає в руці пензля, як з його волі на полотні народжуються небачені картини... Її син — творець, художник! та й хіба міг Богдан стати кимось іншим? Фантазер, він завжди не лише вигадував щось незвичайне, але й утілював це в життя власними руками. Вона роздивилася кімнату: у світлі повного місяця, що вибивалося з-під важкої, нещодавно зшитої штори, видно його унікальні картини-аплікації, зроблені з різнокольорових клаптиків шкіри. На тумбочці біля дзеркала стояла пара різних шкатулок — також плід уяви і золотих рук Богдана. тонкі пальці художника — скільки всього їм довелося зробити! У дев’ять років син був змушений стати старшим чоловіком сім’ї, і він ставився до цієї місії трепетно і гордо. Богдан більше за інших дітей розумів, як часом буває важко мамі, допомагав їй, як міг, і кожного року все більше переймався повагою до її подвигу. Можливо, саме тому одного разу він привів братів до неї і сказав: «Мамо, ми тепер вирішили тебе на «ви» називати, це буде правильно». і вона не наважилася сперечатися з ним, побачивши в сині спокійну рішучість. Виріс її Богдан...

Вона тихенько підвелася і сіла на сусіднє ліжко. На картатій ковдрі лежали зовсім інші руки — з міцними, надзвичайно чоловічими пальцями.

Любов посміхнулася, згадавши, як дві пари цих рук з двох боків доїли корову. Богдану було близько десяти років, а Олежику? Сім? Вісім? Не більше восьми, це точно.

Вона завжди старалася, щоб у хлопчиків було все, що є в їхніх однолітків: добра мама, ароматний пиріг у неділю, цікаві книжки, вигадливі іграшки та, звичайно ж, затишна оселя. дім робили затишним усією родиною: ще школярами хлопчики могли робити все, а на старі рами, які Олег реставрував понад п’ять років тому, до сьогодні заглядаються сусіди. іграшки діти часто також робили самі. Саме тоді вперше відкрилися унікальні Олежчині здібності: він майстрував з різних «гвинтиків і шпунтиків» машинки, всюдиходи, роботів, а ще механічних собак, котів, зайців та іншу звірину. Мешканці цього механічного звіринця могли ходити, а деякі навіть видавали щось подібне до звуків.

а одного разу Олег завдяки своїм здібностям перелякав її до смерті: Любов знайшла в кімнаті сина рушницю, зроблену дитячими руками, але цілком справжню. Побачивши мамині сльози, син викинув подалі плід своєї багатоденної праці.

Здавалося б, з такими задатками — прямий шлях у конструктори, але Олег вирішив свою долю інакше й відразу після школи сам, без будь-якої сторонньої допомоги, вступив на акторський факультет.

Довідка

Любов Пушко живе в селі Побережжя над Дністром і працює тут у загальноосвітній школі I—III ступенів учителькою української мови і літератури. Вдова. Мати трьох синів. Закінчила Івано-Франківський педінститут. Видала вже дві збірки поезій, в яких захоплює щирість і простота, бентежність і образність.

УЧИТЕЛЬСЬКІ ЖНИВА

А вже осінь нас настигла так зненацька.

Починаються учительські жнива.

I вирує понад нами справ багацько,

Хоч робота педагогам не нова...

Все подвір’я голосами задзвеніло,

Оживали сонні класи в новий рік.

Буйне літо відпочинком відшуміло,

На порозі свіжих клопотів відлік.

А вже осінь: сива паморозь та злив и,

Перше свято, хвилювання і урок.

I не буде навіть буднів неважливих,

Коли в класи запросив шкільний дзвінок.

ВЧИТЕЛІ

По осінніх грозах листопада

По стежках холодної зими

По дощі що так весняно падав,

Ви до школи рідної ішли.

День за днем одним-одна дорога.

Тільки пролунає нам дзвінок,

Залишивши смуток за порогом,

Усмішку несете на урок

Мати прикрила ковдрою ноги, що ніколи не поміщаються під нею. Всі троє синів пішли в батька — високі, ставні. але Олег найбільший з них. Мимовільно згадала нещодавню суперечку: вона не пускала синів до клубу і, як останній аргумент, просто заступила їм шлях. Вагомим для синів-богатирів аргумент не виявився: Олежко легко підняв її на руки й посадив на ліжко зі словами: «Ма, ну, я пішов». Не сперечалася, розсміялася.

А от ліжко молодшого. «дівчинка Наталка», — так іноді дражнили його брати. і правда: батьки після двох синів чекали дівчинку, а народився Сашко. Брати не засмутилися, старший навіть писав згодом матері записки в пологовий будинок: «Не засмучуйся, мамо, що хлопчик, зате буде наш одяг доношувати».

Але щось, мабуть, відклалося в Сашка від очікувань дівчинки: він і зараз, наприклад, полюбляє готувати й пече найсмачніші в домі солодощі. Мама сподівається, що після закінчення школи син стане відомим кухарем чи кулінаром.

«Робота має бути улюбленою» — один із головних принципів Любові: сама з дитинства мріяла стати вчителем й до сьогодні не уявляє, як прожити без школи. Не кидала її навіть у найскладніші часи.

У важкі дев’яності, коли з грошима було настільки сутужно, що виручали лише господарство й город, вона намагалася, як і багато хто, поїхати на заробітки до Польщі. Свекруха ще була жива, діти ніби доглянуті, але за кордоном їй кожної ночі снився один і той самий сон: щось сталося. Повернулася через два тижні, не змогла без синів і ще — без рідної мови, любов до якої все життя прищеплює своїм дітям і своїм учням.

У селі її жаліли дуже часто: бідна, без чоловіка, одна з трьома дітьми. Важко було? Звичайно... Чи завжди виходило триматися? Ні, не завжди, адже вона не машина... Навіть рядки про це склалися:

Заплуталась я у життєвому вирі.

Нещире довір’я, розмови нещирі.

А смуток обвився круг серця змією,

І плещуть сусіди: «Щось коїться з нею».

Я також не знаю, у чому причина.

Я квола і хвора. Я жінка. Людина.

Немов непрактична, беззахисна пташка,

Бо батьком і матір’ю бути заважко.

Та діти чекають поради і хліба.

І плакати годі, і жити потрібно...

І так кожного разу: поплачеться, поболить — і знову в бій. оптимізм не дається легко, надто вже дорогий цей дар! одного разу спитали: чому знову не одружилася? Вона замислилася і раптом зрозуміла просту істину: ніколи було. Ніколи, та й край.

Тихо-тихо сидить мати на краєчку ліжка, дивиться на синів. дорослих синів... Хіба про таке життя вона мріяла в юності? Чого душею кривити — ні... Чи щаслива вона зараз? так! так, і ще раз так!

Темний жіночий силует промайнув у вікні, тонка рука запнула штори, щоб пустун-місяць не тривожив міцний сон головних богатирів цього дому.

Любов опустилася в крісло біля свого робочого стола й почала писати. Ніби сама ніч диктувала їй рядки. Чи саме життя?

Отож, не марно я живу —

Це добре знаю.

Щороку сходинку нову

Собі вкладаю.

Минуле в пам’яті ношу,

Як світлу повість.

І, як усі, живу, грішу

І йду на сповідь.

Отож, не марно я живу,

Будую хату,

Творю історію живу

У будні й свята.

Зростила сад. Нехай цвіте,

Як рідне слово.

І народила трьох дітей,

Таких чудових.

Відгуки читачів