Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Любов як рушійна сила виховання. Репортаж зі школи-інтернату

Юлія ТАРАНеНКО

Інколи ми зустрічаємо їх на вулиці, в юрбі або у міському транспорті. Рідко вони йдуть самі, частіше у супроводі когось з дорослих, нормальних людей. Ми так і думаємо про себе та про оточуючих — «нормальні», а про них — «ненормальні» і відчуваємо якийсь сором, жаль, навіть острах. Відчуваємо, відводимо очі і йдемо собі далі. Бо справді — чим тут допоможеш, коли так Бог покарав? Ще хтось з давніх греків чи, може, й не греків, але все одно давніх та розумних сказав: «Якщо Бог хоче покарати людину, він позбавляє її розуму». Але не завжди остаточно — показує нам життя. Часом не позбавляє розуму цілком, а просто не додає його, і тоді існування назавжди перетворюється на постійне випробування, постійну залежність від інших людей, тих, що «сповна розуму», «нормальні».


Любов як рушійна сила виховання. Репортаж зі школи-інтернату

Юлія ТАРАНеНКО

Інколи ми зустрічаємо їх на вулиці, в юрбі або у міському транспорті. Рідко вони йдуть самі, частіше у супроводі когось з дорослих, нормальних людей. Ми так і думаємо про себе та про оточуючих — «нормальні», а про них — «ненормальні» і відчуваємо якийсь сором, жаль, навіть острах. Відчуваємо, відводимо очі і йдемо собі далі. Бо справді — чим тут допоможеш, коли так Бог покарав? Ще хтось з давніх греків чи, може, й не греків, але все одно давніх та розумних сказав: «Якщо Бог хоче покарати людину, він позбавляє її розуму». Але не завжди остаточно — показує нам життя. Часом не позбавляє розуму цілком, а просто не додає його, і тоді існування назавжди перетворюється на постійне випробування, постійну залежність від інших людей, тих, що «сповна розуму», «нормальні».

Коли в родині з’являється дитина розумово обмежена (так це називається офіційно), для сім’ї це стає великим нещастям. Чимало батьків так і не долають таке випробування долі. Втім, якщо правильно виховувати і навчати таку дитину, вона зможе жити самостійним повноцінним життям, не потребуючи постійного піклування і турботи з боку інших. Унікальний досвід роботи Печеніжинської спеціальної школи-інтернату з поглибленим професійно-трудовим навчанням, розташованої в коломийському районі івано-Франківської області, це підтверджує.

Однією з найбільших проблем, що існують у подібних навчальних закладах, є невірний підхід до вихованців. дітей понад міру опікають, жаліють їх як неповноцінних, тим самим не привчаючи їх до самостійності, не закладаючи в їхню свідомість важливої думки про те, що вони зможуть жити і працювати, не залежачи від когось, повністю обслуговувати себе, долаючи ті перешкоди, через які найпростіші для нас («нормальних») речі здаються таким дітям неможливими.

Вже двадцять два роки школу очолює Катерина Волошенюк. За видатні успіхи в створеному нею експерименті Катерину Степанівну нагороджено орденом княгині Ольги ІІІ ступеня, але не заради нагород вона і всі сімдесят три члени педагогічного колективу щодня приходять у приміщення школи і віддаються улюбленій справі. так, улюбленій, бо працювати в такому закладі без справжнього захоплення тим, що ти робиш, без щирої любові до своїх вихованців просто неможливо.

Катерина Волошенюк, директор:

«Різні діти, з різних сімей і від різних батьків потрапляють в допоміжну школу. Сюди, як правило, приводять сиріт, напівсиріт, дітей з неповних, багатодітних, часто неблагополучних сімей, де на них, як і на їхніх братиків і сестричок, давно махнули рукою, або для яких стимулом є повне державне утримання в такому закладі.

Дуже важливо, щоб все, що входить у назву «допоміжна школа», було світлим, чистим, щирим. тобто родючим ґрунтом, в який дитина, це кволе зернятко, попаде і де відчує у собі сили не тільки прорости, а вирости, відчує належні умови для цього росту, у чому їй допоможуть найдобріші, найрозумніші, найсправедливіші дорослі вихователі, учителі, господарські й обслуговуючі працівники».

Вихованці Печеніжинського інтернату — діти, що називається, з нелегкою долею. Багато хто з них має батьків-алкоголиків, походить з родин, котрі живуть поза межою бідності. для них виховання в цій школі є часто єдиною надією на нормальне життя. Саме тому працівники інтернату намагаються створити все, що від них залежить, щоб діти відчували себе в шкільних стінах краще, ніж удома. дітей забирають на вихідні дні додому, пригощають їх домашніми ласощами, разом вирішують всі їхні біди, великі і маленькі, радіють успіхам і з ранку до пізнього вечора зігрівають своїм теплом. теплом, якого більшість цих дітей у себе вдома ніколи не відчували. і це — не просто красиві банальні слова. Працівники інтернату проводять зі своїми учнями цілі дні і в повному змісті цього слова розділяють з ними їхнє життя, водночас створюючи його.

Тетяна Мотрук, завуч: «Що гріха таїти, в багатьох наших дітей матері ведуть аморальне життя, п’ють, про дітей часто взагалі забувають. Але в нас є таке правило — ми ніколи не говоримо жодного поганого слова про батьків при дітях. Іноді дитина сама не з’їсть щось на обіді і ховає дві цукерки або яблуко для мами, чекає на її приїзд понад усе, а мама, на жаль, не приїздить. Буває, що вони забувають приїхати до дитини, забрати на канікули, ми тоді їдемо самі, веземо дитину додому. Був такий випадок, коли мати мала одинадцятеро дітей, була позбавлена батьківських прав, в нас виховуються три її дочки. На них не було навіть свідоцтв про народження, матір-алкоголічка не мала паспорта. Скільки ми писали паперів, скільки ми оббивали порогів, але виробили всім свідоцтва, ми робимо тут дітям повторні свідоцтва, бо буває все».

Але однієї теплої сімейної атмосфери і любові до дітей не вистачить, аби виростити їх повноправними членами суспільства. адже таким дітям треба прикладати зусиль набагато більше, ніж звичайним, для того щоб опанувати шкільну програму і життєві навички, стати соціально адаптованими. В Печеніжинському інтернаті створено всі умови для цього, а головне — для того, щоб вихованці могли набути професії — найголовнішої основи свого майбутнього самостійного життя.

Катерина Волошенюк, директор: «Ми почали експериментальну роботу з трудового і професійного навчання десь дев’ять років тому. Суть її полягала в тому, щоб після закінчення школи випускники мали можливість працевлаштуватися або продовжити навчання в професійно-технічних училищах з урахуванням особистих інтересів та психофізичних можливостей, місцевих умов, потреб у виробничих кадрах. тобто з 4 по 7 класи учні опановують по одному профілю трудового і професійного навчання: дівчатка — швейну, хлопчики — столярну. З 8 класу дівчата крім швейної, а хлопці крім столярної справ починають вчити будівельну і сільськогосподарську праці. З 9 класу дівчатам уведено ще килимарство, хлопцям — взуттєву справу. тобто після закінчення школи випускники отримують допрофесійну підготовку не з одного профілю, а з чотирьох».

Педколективом школи розроблено та реалізовано систему психолого-педагогічного вивчення порушень у розумовому розвитку для виявлення особливих загальноосвітніх потреб та можливостей кожної дитини, створення індивідуальної комплексної програми її реабілітації.

Однією з найважливіших проблем є проблема комунікації, тобто нормального спілкування. Вчителі та вихователі інтернату формують і щоденно працюють над вдосконаленням комунікативних умінь та навичок, які не тільки корегують недоліки пізнавальної діяльності, а визначають основу комунікативної компетентності.

До таких навичок відносять: уміння адекватно сприймати на слух діалог і монолог (зосереджувати увагу на осмисленні висловлювання);

уміння користуватися різними видами читання (ознайомлювальним, вивчальним, вибірковим), особливо при користуванні інструкціями, пам’ятками, технологічними та інструкційними пам’ятками тощо;

уміння вести діалог з додержанням вимог літературного мовлення у різних комунікативних ситуаціях;

уміння створювати усні монологічні висловлювання (висловити своє ставлення, поділитися побаченим, почутим, пережитим, дати певні роз’яснення).

Починається ця робота вже з 1 класу. З плином часу ці вміння закріплюються, розширюються і поглиблюються, ускладнюються завдання, над розв’язанням яких працюють учні, але й вдосконалюються їхні навички. Учні 6–7 класів самостійно формулюють запитання товаришеві, слухають відповідь і можуть дати елементарний аналіз відповіді.

Вас це не дивує і не викликає ніякого захоплення? «Будь-яка дитина в такому віці має робити і більш складні речі, ніж просто грамотно формулювати питання і аналізувати відповідь на нього»,— скажете ви і будете мати рацію. але ж ідеться не про будь-яких дітей, ідеться про дітей, у яких порушено загальні принципи мислення. деякі речі, що потребують великої розумової напруги, використання аналітичних та синтетичних функцій мислення, так і залишаються поза межами їхніх можливостей. іншими словами, їм так і не зрівнятись з «нормальними» людьми попри всі зусилля вчителів і вихователів. Втім, працівники Печеніжинського інтернату мають дещо іншу думку.

Тетяна Мотрук, завуч: «У них порушені процеси аналізу, синтезу. Порівняння, узагальнення — це їм важко. іноземної вони не будуть знати, математику не на тому рівні, як треба, але якщо дитина добре вчиться в нашій школі, вона буде добре підготована в професійному плані, то вона зможе продовжити своє навчання в професійно-технічному училищі».

В школі дуже розвинута гурткова робота серед учнів всіх класів. Всебічний розвиток дитини має великий вплив на формування особистості. Гуртки працюють в різних школах, школах-інтернатах, але печеніжинський інтернат і тут має свої особливості. так, нововведення полягають у тому, що протягом навчання в школі кожна дитина має змогу спробувати сили в усіх працюючих гуртках з тим, щоби знайти свою улюблену справу.

дівчатка вчаться вишивати, в’язати, розфарбовувати писанки. Хлопчики виготовляють вироби з пластиліну, паперу, фольги, жерсті, дерева, сувеніри з природного матеріалу, писанки, вирізьблюють та випалюють по дереву тощо.

Крім того, усі діти залучені до чотирьох хорових гуртків (за віком та зведеного загальношкільного), здібніші — співають в ансамблях «дударики», «Веселі нотки», «росинка», танцюють у танцювальних гуртках.

Катерина Волошенюк директор школи-інтернату

Активна участь школярів у таких гуртках сприяс розширенню можливостей корекційного впливу на їхній розвиток, вихованню в них позитивних якостей та підготовки до самостійного життя.

Окрім комунікативних навичок, професійної підготовки та всебічного розвитку у мистецьких гуртках дітей навчають різних практичних навичок — таких, як прання особистих речей, пришивання ґудзиків, дотримування правил особистої гігієни та слідкування за охайним зовніпінім виглядом. I в цьому вихованці інтернату нерідко можуть дати фору звичайним школярам.

Тетяна Мотрок, завуч: «Якщо взяти наших дітей і перемішати їх зі звичайними учнями, ви тільки в окремих випадках побачите, як проявляється легка розумова відсталість, тільки в окремих і тільки зовнішньо. Бо ми беремо цих дітей з першого класу і працюємо з ними з ранку і до вечора щоденно, і вже в старших класах вони майже не відрізняються від інших.

Одна з наших недавніх випускниць, наприклад, два роки тому стала в ПТУ старостою всього потоку, бо виявилася найвідповідальнішою з усіх. Про наших дітей навіть кажуть, що вони краще виховані за учнів звичайної школи. Наші завжди ввічливі, чемно вітаються, вони ходять і до церкви і до недільної школи».

У вихователів у запасі є чимало історій про колишніх вихованців інтернату, які можна назвати «історії з хепі-ендом», хоча, звичайно, кінця їм немає, бо всі герої живі-здорові. кількість таких життєвих прикладів успішного соціального адаптування зростає з кожним випуском.

Тетяна Мотрук, завуч: «Наші випускники працюють у торгівлі, в майстернях взуттєвих, на інших роботах. Під час навчання вони нормально спілкуються, товаришують з місцевими дітьми, а коли стають повнолітніми, беруть шлюби, і між собою, і з нормальними людьми, і мають цілком нормальних дітей, і чудові гарні сім’ї».

Леся Мельничук, завуч: «коли я тільки починала працювати, перейшла зі звичайної школи, був в моєму класі хлопчик Петрусь, гарненький такий. і вже після того, як він закінчив школу і пройшов деякий час, я зустрічаю його на базарі випадково і дізнаюсь, що він став займатися бізнесом, має власну машину, тобто здав на права, це ж дуже важко для таких людей, вивчитися водити, запам’ятати всі правила, отримати ті права, а він має, і бізнес в нього добре йде, і одружений. дружина — вчителька навчальної школи, цілком нормальна, і дитина — дівчинка, теж нормальна».

Це був невеличкий ліричний відступ, але, погодьтеся — жодна найунікальніша педагогічна методика нічого не варта, якщо її не можна підсилити на практиці такими ліричними відступами, народженими самим життям.

Однією з важливих складових успішної підготовки вихованців до подальшого самостійного існування є вироблення в них навиків самоорганізації, соціальних навичок життя і праці в колективі.

У дворі школи інтернату

Катерина Волошенюк, директор: «У школі створена оригінальна система дитячої самоорганізації шкільної життєдіяльності. керівництво цією роботою здійснює учнівське об’єднання «Ватра» на чолі з ватагом, до складу якого входить п’ять гуртів, які очолюють кращі вихованці. кожен гурт має свою ділянку роботи і назву:

«В» — «Витривалі»: члени цього гурту привчають вихованців дотримуватись правил поведінки, є першими помічниками вихователів.

«А» — «акуратні»: слідкують за чистотою та порядком у школі, зовнішнім виглядом вихованців, організовують конкурси на кращу кімнату, кращий клас, кращу справу.

«Т» — «товариські»: гуртують дитячий колектив, організовують допомогу тим, хто її потребує.

«Р» — «роботящі»: організовують вихованців на виконання різних господарських робіт.

«А» — «активні»: допомагають у підготовці до загальношкільних свят — організовують репетиції, готують костюми, декорації.

Така організація дозвілля добре впливає на формування самостійності і розвиває ініціативу вихованців, створює атмосферу теплоти й взаємодопомоги в колективі, виховує свідому дисципліну, товариськість, повагу до старших, почуття господаря своєї школи, відповідальності за все, що в ній відбувається».

Розповідь про незвичайний інтернат можна продовжувати довго. розказати про те, як по-справжньому дружно мешкають в ньому учні різного віку, як гуртом долають вони важливі проблеми і пораються з повсякденними господарськими справами; про те, які чудові килими, м’які іграшки, писанки, малюнки, інші вироби декоративного мистецтва створюють вправні руки дітлахів; про те, як ретельно готуються викладачі не тільки до проведення уроків, але й до різноманітних позаучбових закладів, зборів, нарад, концертів.

Варто було б згадати про те, що унікальний досвід інтернату не залишився непоміченим, і у школі частими гостями бувають журналісти регіональних ЗМІ, знімальні групи центрального та місцевого телебачення, на базі Печеніжинського інтернату неодноразово проводилися круглі столи, обласні семінари для вчителів, а переймати безцінний досвід приїжджають делегації учителів та директорів допоміжних шкіл з різних областей України.

Так, про все це варто згадати. але закінчити цей матеріал хотілося б тим, з чого і почали — з любові. Любові і небайдужого ставлення до чужої біди, чужої проблеми. адже саме з них виросли всі експериментальні програми, всі підручники і методики, що допомагають розумово обмеженим дітям адаптуватися до життя. Чимало існує в Україні таких навчальних закладів, але подібними результатами можуть похвалитися далеко не всі з них. розгадка Печеніжинського експерименту дуже проста — тут щиро люблять цих дітей, люблять і допомагають їм зростати, крок за кроком, рік за роком формуючи нові повноцінні особистості. і роблять це, не чекаючи нагороди чи подяки. але вірять — нагородою стануть десятки, сотні нормальних, повноправних членів суспільства.

Відгуки читачів