Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Виховання під смереками

Аліна БАСОВА

 

У 1901 році Леся українка і Климент Квітка, проїжджаючи Яворовом, зупинилися в родин! Окуневських. у листі до Ольги Кобилянської Леся зазначала: «В Яворові дуже симпатично та мило». у свою чергу неподалік від Яворова майже 12 років відпочивав Іван Франко, який у своїх споминах не раз пригадував це чарівне місце. А от наш сучасник, найдивовижніша людина, єдиний гуцул-академік Петро Васильович Лосюк, який усе життя присвятив вивченню цього краю, зовсім не уявляє собі життя без нього, та майже весь цей край не уявляє свого життя без Петра Лосюка.

 

Що таке ліжник? Мало хто відразу відповість на це запитання. а дехто дасть певну відповідь: килимок, ковдра, панно. і в голові вималюється образ бабусі з чимось, подібним до прядки, років сто тому. а ті, хто все-таки хоч колись бачив справжній гуцульський ліжник, все одно сприймають його як надзвичайно дорогу модну етнічну дрібничку. Насправді це справжнє мистецтво, що прийшло до нас з давніх-давен, яке уважно, з любов’ю і національно-культурною гордістю трепетно зберігається дітьми та вчителями однієї з дивовижних шкіл України — Яворівської.


Виховання під смереками

Аліна БАСОВА

Унікальна школа, яка

відкриває нові творчі світи для

дітей, спраглих на самовираження

в мистецтві. У таких школах

формується українська

патріотична душа.

Микола Жулинський, віце-прем’єр-міністр України. 19.05.2001

У 1901 році Леся українка і Климент Квітка, проїжджаючи Яворовом, зупинилися в родин! Окуневських. у листі до Ольги Кобилянської Леся зазначала: «В Яворові дуже симпатично та мило». у свою чергу неподалік від Яворова майже 12 років відпочивав Іван Франко, який у своїх споминах не раз пригадував це чарівне місце. А от наш сучасник, найдивовижніша людина, єдиний гуцул-академік Петро Васильович Лосюк, який усе життя присвятив вивченню цього краю, зовсім не уявляє собі життя без нього, та майже весь цей край не уявляє свого життя без Петра Лосюка.

Що таке ліжник? Мало хто відразу відповість на це запитання. а дехто дасть певну відповідь: килимок, ковдра, панно. і в голові вималюється образ бабусі з чимось, подібним до прядки, років сто тому. а ті, хто все-таки хоч колись бачив справжній гуцульський ліжник, все одно сприймають його як надзвичайно дорогу модну етнічну дрібничку. Насправді це справжнє мистецтво, що прийшло до нас з давніх-давен, яке уважно, з любов’ю і національно-культурною гордістю трепетно зберігається дітьми та вчителями однієї з дивовижних шкіл України — Яворівської.

Затишний клас, чимось схожий на багату простору хату, з різнобарвними вишиванками й різними картинами, з яких на вас дивляться герої сюжетів історії України. Про те, що це клас, свідчать лише шкільні парти та стільці, на які обов’язково хочеться відразу ж присісти. кожен стільчик прикрашає той самий ліжник. Жоден виріб не схожий на інший. Він такий ж індивідуальний, як і той, хто його виготовив,— учень з цієї парти, який не схожий ні на кого, особистість, що вільно розвивається й гордо несе свою гуцульську культуру.

Чим унікальна ця школа? Чому діти тягнуться до неї в прямому сенсі цього слова? За багато кілометрів, буквально спускаючись із гір, тягнуться учні кожного дня до Яворівської школи. Весь педагогічний колектив на це питання відповідає одностайно: це заслуга наглого Петра Лосюка, який любить усе, що пов’язане з Гуцульщиною, — від її історії до кожного гуцула, стараючись для кожного окремо. Недарма й самі діти називають свою школу так, як названа книга Петра Васильовича,— «Школа здібностей», де кожного цінять за здібності й достоїнства. Він сам вважає, що створення такої школи продиктоване самим життям. Головне завдання — вивчення гуцульщинознавства.  3 цією метою і було створено навчально-виховний комплекс гуцульської «Школи здібностей», де передбачено отримання освіти не тільки не нижчої від державних стандартів, але й обов’язкове набуття високих комп’ютерних навичок (Петро Васильович навіть трохи вихваляється тим фактом, що вже у 80х роках у його школі були комп’ютерні класи). одним із важливих завдань набуття однієї з місцевих професій (різьбяра, ткалі, вишивальниці, теслі, ліжникарки та ін.), а разом з цим економічних знань, умінь грати на музичних інструментах, знання пісень, танців, народних обрядів тощо. діти ставлять українські казки, граючи на сучасних електрофонічних інструментах, співають українські пісні, додаючи їм трохи сучасності. і все гармонійно перемішується та звучить по-новому — новою нотою в культурі України.

Петро Лосюк. У музеї

Доля подарувала гуцулам Яворова Петра Васильовича. З 1963 року і до сьогодні він є незмінним директором школи. Весь цей час легких стежок не було, але він не лише дбав про функціонування школи, але й боровся за перетворення звичайної сільської школи на альтернативний навчальний заклад нового типу. коли змінився напрям роботи школи, відбулися й неабиякі перетворення в роботі педагогічного колективу. Вчителі, швидко зрозумівши мету й необхідність реформації, нові вимоги, що висуває життя, стали на новий шлях власного розвитку. тепер педагоги змінили роль учителя на роль організатора багатогранної діяльності учнів. Від щирого серця та за його покликанням Петро Васильович бажає, щоб кожен любив свою Гуцульщину, як він. особливості його етнопедагогіки — на стику мистецтва та праці в школі. На відміну від концепцій багатьох шкіл (нехай не ображаються на мене працівники шкіл, яких це не стосується), в яких трудове навчання і предмети естетичного виховання (малювання, музики тощо) відступають на другий план та є предметами другорядними, в концепції «школи здібностей» естетично-трудове навчання посідає перше місце. На всіх заняттях дітей виховують свідомим ставленням, з любов’ю до праці. Бо труд є основою людського життя, джерелом добробуту нашої держави, тому в Яворівському навчальному комплексі дітей змалечку залучають до майбутньої праці. трудові майстерні дають учням можливість опанувати знання та вміння обробляти дерево і метал, працювати з тканинами, доглядати рослини і тварин. Хлопчики 5–8-х класів займаються столярною справою, бондарством, різьбленням по дереву, випалюванням, а старшокласники — роботою на комп’ютері. дівчатка 5–8-х класів опановують обслуговувальну працю та вишивку, а старшокласниці виготовляють барвисті ліжники.

Хочу поділитися особистим враженням від дивовижних, уже знайомих нам ліжників. Це справжні витвори мистецтва. Зіткані вручну, з національним візерунком — від крихітних підстилочок до величезних килимів. Ліжникарство, на жаль, не прийшло разом з прогресом до механізованого виробництва. а може, це й на краще, оскільки в кожному виробі живе душа. а точніше, душі тих, хто доклав свою працю до їх створення. тих, хто ростив, доглядав і стриг овець для одержання сировини, тих, хто виготовляв пряжу і ткав, тих, чия фантазія підказала рукам неповторний орнамент у національному ключі. і це майстерність, а точніше, як ми з’ясували, мистецтво, зберегли лише жителі Яворова. Взагалі діти, що прийшли до школи, практично з пелюшок знайомі з цим промислом, тому що виготовлення ліжників є основним джерелом доходу майже кожної родини. Навички передаються в кожній хаті від бабусі до онуки, від матері до дочки. до виробництва залучені й чоловіки, і не тільки в процесі постачання сировини — аж до завершального етапу, коли готовий виріб потрібно певний час вимивати в гірських потоках (це робиться для того, щоб ліжник став ворсистим). а в школі діти вдосконалюють свою майстерність не лише в мистецтві ткання, але й гармонійного добору кольору й фасону, ґрунтовно вивчають історію промислу та розглядають ліжникарство як предмет комерційної діяльності. Про це нам розповіла дивовижна жінка, вчитель математики й ліжникарства Яворівської школи Марія Василівна. Звичайно, моє перше питання було про те, як вона поєднує викладання математики й ліжникарства. а відповідь виявилася простою: вона не поєднує, а об’єднує бінарними заняттями. Уявіть собі, що кожен учень створює не лише власний проект з рентабельності ліжникарства, але й проекти з економічного підняття регіону з допомогою такої галузі, як ліжникарство. Всі економічні проекти цілком реальні, а їх автори — звичайні діти. ось почитайте, що вони самі пишуть про свій край і свою школу.

Одяг

«Навчаючись у ліцейському класі Яворівської школи протягом двох років, я зрозуміла, що нові типи шкіл — це потрібна справа. Зрозуміли це й мої друзі, які й у спеку, і в мороз приїжджали до

школи. а вчителі навіть у наших складних економічних умовах більше думали про передачу нам такого неоціненного скарбу, як знання. Через Яворівську школу пройшло не одне покоління моїх односельців. такі високі принципи, як патріотизм, доброта, справедливість, почуття обов’язку і взаємодопомоги, шана і відродження прадавніх традицій і обрядів, постійно підтримуються школою. Наша школа — це храм науки, дитячої творчості й пошуків. школа дала мені сміливість і відвагу гідно йти у життя». (Світлана Стефуранчин, учениця 10 класу.) «Я пам’ятаю слова директора школи про те, щоб ми ще в школі старалися виявити себе як особистості, щоб після закінчення школи ми у наш складний час змогли знайти своє місце у житті». (Оксана Луцик, учениця 11 класу.)

На запитання, чи подобається вам працювати вчителем та чому, Марія Василівна дала майже звичну для вчителя відповідь: «Я просто дуже люблю дітей, я не уявляю свого життя іншим». і нібито не знала ця чарівна жінка тягарів шкільного життя. і не мала жодного відбитку важкої професії вчительки. а за плечима в неї — неабиякий педагогічний досвід (скажемо по секрету, цього ж дня в неї народився онук), але блиск гарних очей і лагідна музика в співучому голосі збереглися. З якою теплотою було сказано: «Мені подобається світ дітей, хоч вони й неспокійні, але саме вони приносять мені щастя і задоволення життям». таку відповідь чути не те що дивно, а просто як бальзам на рани нашої пригнобленої вчительської професії.

Марія Василівна та редактор журналу

Я не помітила, як настав вечір. а мені так не хотілося йти з цієї школи, а хотілося ще і ще слухати Петра Васильовича, проходжатися з ним музеєм (ця дивовижна людина власноруч створила музей Гуцульщини, де помістила те, що збирала й вивчала все своє життя). Переповнюють емоції, коли думаєш, що ця людина працює директором школи вже 44 роки. Ні, неправильно висловилася, не працює, а живе. Віддаючи всі сили, почуття й горіння цій справді благородній праці.

дорогий, шановний Петре Васильовичу, немає таких слів подяки, яких ви не заслужили б. Певно на таких як Ви, тримаються Карпати.

Відгуки читачів