Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

«Не буває периферійних шкіл, буває периферійне мислення»

Лідія КАЛІНІНА

Запис інтерв’ю вже давно лежав у мене в сумці. Емоції після поїздки переповнювали. Факти варилися в голові й обіцяли перетворитися на щось путнє і правдиве. Але... Чомусь не перетворювалися. Не вистачало того самого сумнозвісного «зачину», без якого не складається жодна пісня. Кожна спроба написати «щось путнє і правдиве» завершувалася шістьма філіжанками кави, головним болем і нездоланним бажанням ковтнути свіжого весняного повітря...


«Не буває периферійних шкіл, буває периферійне мислення»

Лідія КАЛІНІНА

Запис інтерв’ю вже давно лежав у мене в сумці. Емоції після поїздки переповнювали. Факти варилися в голові й обіцяли перетворитися на щось путнє і правдиве. Але... Чомусь не перетворювалися. Не вистачало того самого сумнозвісного «зачину», без якого не складається жодна пісня. Кожна спроба написати «щось путнє і правдиве» завершувалася шістьма філіжанками кави, головним болем і нездоланним бажанням ковтнути свіжого весняного повітря...

І от я йду звичною дорогою в бік центру. У вухах — легка музика, на носі — сонцезахисні окуляри, під пахвою — чистий зошит на випадок різкого нападу натхнення. Вітер в обличчя, сонце в зеніті, все казкове, але щось не так... обертаюсь — і бачу таку собі сіру потвору в країні ельфів: серед першої весняної зелені — сірий високий паркан. Справа навіть не в тім, що він елементарно негарно й неестетично виглядає, просто на його місці, за всіма законами моєї пам’яті, мало бути щось інше. а саме — мій рідний дитячий садок, колись зразково-показовий, із клумбами, альтанками й навіть фонтанами в саду. Фонтанів немає, на їх місці — сіре казна що. а поверх цього невідомо чого — надписи фарбою, ніби навмисно червоною, щоб вдарити болючіше: «Поверніть дітям дитинство!», «Не будуйте будинок у дитячому садку!» і остання, як насмішка: «куди дивиться міська влада?» Міська влада, як відомо, садками цікавиться в останню чергу. і що робити в такий ситуації? Весняний настрій мимовільно зіпсувався, думки з кожним кроком ставали все більш похмурими, і серед усього цього в голові почали спливати рядки нещодавньої розмови: «Нас хвилює проблема дошкільної освіти, тому що від того, який дитина візьме старт, залежить, як вона потім навчатиметься. Тому ми маємо своєю метою відновити, реконструювати дитячий садок. Садочок занедбаний, бо років 1012 уже не функціонує, там усе знищено, залишилась одна коробка. Тому, коли ми почули, що Український фонд соціальних інвестицій має можливість в рамках своїх проектів реконструювати цей садок, ми за цю пропозицію схопились, мов за рятувальний круг. Умови проекту — це своєрідний тест на громадську свідомість: якщо громада усвідомлює, наскільки важливий цей обкт, вона повинна зібрати 10 % від його загальної вартості. Ми з’ясували, що наш дитячий садочок можна відновити приблизно за 480 тис. грн. Отже, для того щоб виграти грант у 500 тис, ми повинні були зібрати 48 тис. грн. Збори коптив — це епопея, яку я ніколи не забуду. Всі ми минулого року — листопад, грудень, січень, березень — ходили з хати в хату і просили: пожертвуйте по 15 гривень з людини. Відмовлялися одиниці. Вдалося зібрати 5 % — 24 тис, ще 5 % нам дала районна влада. Ми виграли цей грант і зараз у наглому садочку вже поблискують нові вікна...»

Усе це із запалом розповідала мені маленька жінка, директор маленької школи маленького села, Світлана Михайлівна Вихристюк.

Турка — невелике село в Івано-Франківській області, Турківська школа — заклад, вчителі й директор якого от уже кілька років доводять усій країні, що сільські діти нітрохи не гірші за міських, що вони так само мають право на гідну освіту. Ось п’ять кроків створення європейської школи від турківських учителів.

Крок 1. «Не нехтувати чужою допомогою»

Три роки тому Світлана Михайлівна звернулася до організації Корпус Миру з проханням надіслати до школи волонтерів із США. Спочатку лише для викладання англійської мови. Так у Турці з’явилася міс Еммі Бурхгардт. Освоїлася вона швидко: «Міс Еммі пропрацювала в нас два роки. В неї було кожного тижня 18 годин англійської мови. Сама вона теж вивчала потроху українську, під кінець свого перебування вже знала, як вітатися, прощатися, усім людям на селі казала: «Боже помагай», «Добрий день». Щодо англійської, то знання дітей покращилися, ми підрахували — приблизно на 20 %. Крім того, міс Еммі організувала районний семінар учителів англійської мови, в рамках якого дала відкритий урок. Ви б це бачили! То була дійсно школа: діти на уроці були настільки розкуті, вільні! Вони ніколи и не забудуть, і ми також. Вона так плакала, коли ми розставалися! Це вже наша кровинка».

Волонтери та Світлана Вихристюк (у центрі)

Діяльність міс Еммі не обмежилась лише англійською: вона виграла грант, і незабаром у школі з’явився сучасний комп’ютерний клас з Інтернетом, а всі вчителі сіли за парти — ліквідовувати власну комп’ютерну безграмотність. Навчатися турківським педагогам доводиться постійно, але це й не дивно — розвиток не може відбуватися без навчання. До речі, зараз щодня після третьої години по обіді комп’ютерний клас може відвідати не лише школяр, але й усі, хто бажає 3 тими ж, хто хоче вивчити комп’ютер з основ, займається вже нова волонтерка — міс Андреа Довані. Вона приїхала до Турки відразу після міс Еммі: «Вона в нас працює кілька місяців, і за цей час вже розробила проект, виграла грант і зараз за нашої ініціативи створює на базі школи центр дозвілля. Вона вже привезла нам тренажери, вже одна кімната обладнана. Тепер планує зробити кімнату профілактики СНІДу. А коли ми завершимо цей етап роботи, в нас є великі плани й надалі: у нас дуже важка ситуація з кабінетом трудового навчання. Але ж діти мусять здобувати трудові навички, особливо в селі! Але їх неможливо здобувати без нічого, трудового знаряддя в наглому кабінеті майже немає. Майстерні обладнаної практично не маємо: були колись верстати, але 10 років тому сталася крадіжка, і після цього ми не можемо дістати на це грошей. Ми домовилися з міс Андреа, що вона нам допоможе облаштувати майстерню. Волонтери вміють складати проєкта, вони все обґрунтовують, мотивують, і Корпус Миру під цей проект виділяє чималі кошти».

Крок 2. «Школа — осередок розвитку громади»

Батьки в школу часто заходять лише на батьківські збори, на яких вислуховують, як погано (чи, якщо дуже пощастить,— добре) вчиться їхня дитина і скільки грошей слід здати на ремонт класу, школи, на харчування, на подарунки вчителям тощо. З такими відносинами між школою та батьками в турківській школі також активно борються: «Мені хотілося привернути увагу громади до школи, скоротити дистанцію між батьками та вчителями. для цього ми, наприклад, періодично влаштовуємо так звані батьківські форуми. Саме форум, а не збори, бо коли відбуваються батьківські збори, це все однотипне: дирекція готує доповідь, усі члени дирекції та класні керівники звітують, які семінари проведено, яким є рівень навчання. а до обговорення певної проблеми батьки не залучаються. Вони виступають у ролі пасивної аудиторії. Цього року ми організували круглий стіл, запросили батьків і спільно намагалися обговорити наші проблеми. Звичайно, часто його проводити неможливо, бо це досить важко організувати, але за потреби, звичайно, варто.

Школа має бути відкритою для громади, громада повинна знати про все, що діється в школі, і тоді ні в кого не виникатиме запитань». З цією метою в школі ввели ще одне гарне правило: батьки безперешкодно можуть відвідувати уроки своїх дітей. Це полегшує спілкування вчителів і батьків: «Ви сумніваєтесь у рівні вашої дитини? Її однокласників? Учителя? Жодних проблем, прийдіть і подивіться на все самі!»

Але турківським учителям замало простого контакту з жителями села, вони хочуть перетворити школу на культурний центр, навколо якого обертатиметься все сільське життя. Як уже говорилося вище, після закінчення уроків комп’ютерний клас перетворюється на Інтернет-клуб для всіх бажаючих. Зараз відкривається тренажерна зала, яку також не збираються приховувати від односельців. а в проекті — створити на базі спортивної зали кімнату матері й дитини: мами зможуть приходити займатися аеробікою, а діти одного-трьох років тим часом перебуватимуть під наглядом у спеціальній дитячій кімнаті.

На питання, що думає Світлана Михайлівна про ставлення в суспільстві до професії вчителя, вона відповіла гордо: «Мені здається, що ми зараз стоїмо на початку епохи ренесансу, тобто відновлення поважного ставлення громади до вчителів. і напевно, це відбувається ще й завдяки тому, що ми відкриваємо наші двері для всіх. школа має бути осередком культури на селі».

Крок 3. «Якщо хочеш щось зробити добре — зроби це сам»

«діти наші сьогодні фактично деідеологізовані, оскільки років 10–15 тому, коли розпалися комсомольська та піонерська організації, діти залишились без будь-якої ідеї, концепції. і це не на користь ні нам, ні дітям, бо діти стають пасивними, вони нічого не хочуть робити, вони не знають, до чого вони йдуть, задля чого вчаться. Мусить бути якась єдина дитяча ідеологія, яка б допомагала у становленні громадянина. і хай вона буде аполітизована, хай діти залишаються поза всякою політикою, але вони повинні вчитися добра й основних засад громадського життя. Вони повинні вчитися самі щось робити для суспільства, не чекати, що хтось розв’яже всі їхні проблеми».

Під впливом ідеї виростити громадянсько освічене покоління, чотири роки тому в школі впровадили самоуправління, зі своїм шкільним президентом, парламентом, комісіями, навіть виборами. Все, як у великій політиці, тільки без бруду, інтриг і фальші. Своєрідний тест справжнього суспільства. Не все було гладко під час створення цієї організації. Зараз учителі згадують, що спочатку особливої активності діти не виявляли. кожен крок доводилося контролювати, але вони знали: гра варта свічок. Зараз зізнаються: певні результати є: «кожна справа потребує закваски, потім має бути якесь бродіння. а результат буде вже після цього. дітей треба привчати, що вони — господарі школи.

Якщо раніше дітей неможливо було примусити брати участь у якихось заходах, вивчити слова до них, то сьогодні вони самі виявляють ініціативу: «от ми хочемо провести день іменинника. Ми хочемо влаштувати парад зірок». Вони самі пишуть сценарії. Вони мають власне бачення. З кожним роком діти все більше цікавляться шкільним життям. Ми їм обладнали кімнату школяра. там їхня штаб-квартира, там їхні нормативні документи, там вони збираються на засідання. Вони організували в школі конкурс на кращий клас. кожна комісія стежить за певними критеріями класу: озеленення, навчання, відвідування, носіння шкільної форми, участь у суспільно корисних справах, читання бібліотечної літератури. Все це враховується. Переможці під час останнього дзвоника отримують нагороди. Якщо є спонсор — грошові, якщо немає, ми з наших коштів купляємо подарунки — фотоапарат, або настінний годинник, або щось інше для класу».

Крім того, село є село, в ньому дітей, хочеш не хочеш, потрібно привчати до роботи на землі. школа має три гектари присадибної ділянки, на яких працюють і учні, і вчителі: вирощують овочі, зернові, а потім бавлять себе овочами та свіжоспеченими булочками.

Утім, побавити себе та інших смакотою турківські учні люблять. тому вже кілька років традиційно в школі проводяться Солодкі ярмарки. Бенкет влаштовується як не на весь світ, то точно на все село: «до нас приходять батьки, просто селяни, сільська рада. Усі знають, що в нас будуть шикарні торти, тістечка, канапки, кава, і все це проводиться дуже цікаво. Ми відводимо на такі ярмарки тиждень. кожен клас знає свій день, своє місце. Зазвичай ми все продаємо, бо ми живемо за умов ринкової економіки. У такий спосіб розв’язуються питання поповнення класної казни, бо діти, наприклад, 200–250, а то і 300 гривень виторговують».

Отже, як бачите, можна не годуватися біля влади, а годувати її ароматними булочками й тістечками. і тоді, можливо, влада сама змінить ставлення до вас.

Крок 4. «Ніколи й нічого не просіть. Ніколи й нічого, а особливо в тих, хто сильніший за вас: самі все запропонують і все дадуть»

Ця відома фраза Воланда в турці, на подив, діє. З 1999 року, з моменту приходу на посаду директора Світлани Миколаївни багато чого змінилося: «Нещодавно влада презентувала нам тренажерний комплекс вартістю 4 тис. грн. Називається «антивандальний комплекс», тому що він на таких скрутках, що демонтувати його неможливо. до того ж у нас є басейн, який зараз влада ремонтує. діти плавають практично з початку опалювального сезону, з 15 жовтня до 15 квітня. Плюс після третьої години особливо обдаровані діти займаються в плавальній секції. Все це безкоштовно. Я рада, що наші районні депутати звернули увагу на школу. Зараз ми стали, так би мовити, популярними. і нас підтримують більше, ніж колись».

Воно і зрозуміло, люди довели, що розвивати є кого та є кому. діти турківської школи вже п’ять років працюють за системою розвивального навчання, і результати не забарилися: «Ці технології навчають дитину саму вчитися. кажуть, що краще: дати людині готову рибину чи навчити її ловити рибу? отже, навчити вчитися — це мета, яку переслідує технологія розвивального навчання. Спочатку було дуже важко сільським людям пояснити, що таке новітня технологія. Я їм казала: «Хочете, щоб ваші діти були мудрі, щоб на них не тикали пальцем: «село, село»? Віддавайте їх у цей клас». тоді довелося розділити дітей на два класи, тому що не всі батьки погодилися. Зараз ці діти вже в шостому. Ви б бачили цих дітей, навіть манера поведінки інша! Вигляд, імпозантність, манера спілкування, культура спілкування, інтелігентність, лоск. Середній бал навчальних досягнень минулого року — 8,16 бала у 5 класі, а це важкий перехідний клас. тепер у нас за цією технологією навчається вся молодша школа. Важко вчителям, але вони, наприклад цього року, самі поїхали на курси, давали відкриті уроки. тож можна і на рівні сільської школи зробити і життя дітей цікавим, і дозвілля їхнє організувати належно, і навчити їх чогось не шляхом нав’язування, а просто щоб вони вільно розвивалися, зробили правильний вибір і самі бачили, що є добре, а що погане».

Отже, школа зразкова, діти також. Здавалося б, чого ще? але шкільні роки не можуть тривати нескінченно, і після десяти років турківського раю випускникам потрібно йти. куди? адже сільським жителям, як це не сумно, порівняно з міськими, не так часто доводиться приміряти на себе вузівські мантії. тому найбільш правильним, завершальним, п’ятим кроком у створенні справді європейської школи має стати допомога випускникам, які бажають продовжити навчання. «Ми протягом усіх років навчання націлюємо дітей на вищі навчальні заклади. Цього року в наших випускників буде унікальна можливість вступати на державну форму навчання до Прикарпатського університету. досягти такого нам допоміг випускник нашої школи, гетьман українського козацтва Микола Миколайович Пантелик. Якщо все буде так, як ми плануємо, то найрозумніші наші діти зможуть вступати до університету на бюджет за рекомендацією школи та за результатами досягнень. У свою чергу студенти Прикарпатського університету приїжджатимуть до нас на практику. Я вже сподіваюся, що нам вдасться це організувати. Вірю в це...»

...Повертаючись з прогулянки, я сумно простувала повз сірий паркан, за яким знищували моє дитинство, і в голові постійно крутилося одне й те саме питання: чому ми, жителі великого міста, нічого не можемо? Не можемо запропонувати жодної більш дієвої форми боротьби, ніж мітинги чи розмальовування фарбами парканів? Чому не вміємо так влаштувати своє життя, так поставити себе в суспільстві, щоб наші ідеї брали до уваги. і чому це вдалося маленькій жінці, яка керує маленькою школою в маленькому селі? Здавалося б, навіщо їй особисто ходити селом і збирати гроші на дитячий садок? Я знаю безліч людей, філософія яких приблизно така: «Мені що, потрібно більше за всіх?» або «ініціатива карається». Можливо, її філософія більш життєздатна: «Хто нічого не пробує робити, той ніколи не зрушить з місця. Ми пробуємо. Як воно нам вдається — показує життя».

ХАТНІ СПРАВИ

Торт двоколірний сирно-вершковий

Тісто: 3 яйця, 1/21/3 склянки цукру, 0,5 склянки борошна.

Сирна начинка: 700 г сиру, 0,5 склянки цукру, сік 1/2 лимона, 300 г малини, 3 ст. ложки желатину, 1 персик.

Вершкова начинка: 500 мл густих вершків, 1/4 склянки цукру, 2 ст. ложки желатину, цедра 1/2 лимона, 1 невелика соковита морква, 1 персик.

Приготувати звичайне бісквітне тісто.

Тісто вилити у форму та поставити в теплу духовку. Виставити температуру 160180 °С та випікати до готовності Остудити не виймаючи з духовки, трохи відкривши дверцята печі.

Сирна начинка

Желатин замочити в 1/3 склянки холодно! кип’яченої води.

Якщо сир дрібчастий, перетерти його крізь сито.

З половинки лимона вичавити сік і натерти цедру. Цедру відкласти для вершкової начинки. Желатин розчинити, поставивши чашку із ним у миску з гарячою водою. У сир всипати цукор, влити розчинений желатин, сік лимона і малини. добре збити міксером.

Вершкова начинка

Желатин підготувати так само, як і для сирної начинки.

Холодні вершки (жирність не менш ніж 33 %) збити із цукром, додавши цедру лимона і натерту морквину.

На корж викласти шар сирного крему й розрівняти. На сирний шар викласти порізаний невеликими шматочками персик (попередньо поливши його окропом та знявши шкірку).

Потім викласти вершковий шар. для прикрашання можна використати ще один персик та ягоди малини.

Форму з тортом поставити в холодильник до цілковитого застигання.

Відгуки читачів