Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Рецепт від самотності

Оксана КОЖЕМ’ЯКА

Оксана Кожем’яка народилася в м. Запоріжжі. Навчалася в школі м. Хмельницького. В 1984 році закінчила історичний факультет Київського Державного університету (нині — Національного). Працювала інспектором архівного

відділу на Хмельниччині, викладачем, завучем у школах Донбасу. Має звання майстра спорту із легкої атлетики. Чемпіонка м. Києва, неодноразовий переможець та призер всеукраїнських першостей.

Автор п’яти збірок: «За тебе, рідна хато» (1998), «Серцем красоту поторгав», «Яблуневий Спас» (2000), «День народження» (1999), «Журавка» (2001).


Рецепт від самотності

Оксана КОЖЕМ’ЯКА

Оксана Кожем’яка народилася в м. Запоріжжі. Навчалася в школі м. Хмельницького. В 1984 році закінчила історичний факультет Київського Державного університету (нині — Національного). Працювала інспектором архівного відділу на Хмельниччині, викладачем, завучем у школах Донбасу. Має звання майстра спорту із легкої атлетики. Чемпіонка м. Києва, неодноразовий переможець та призер всеукраїнських першостей.

Автор п’яти збірок: «За тебе, рідна хато» (1998), «Серцем красоту поторгав», «Яблуневий Спас» (2000), «День народження» (1999), «Журавка» (2001).

Продовження, початок у № 2’2007.

У дитинстві, як усім хлопчакам, мріялося про героїчну професію космонавта, міліціонера чи принаймні військового. Зачитувався романами Дюма, прагнув володіти шпагою як д’Артаньян та його друзі. Записався до секції фехтування. Коли почав займатися спортом, всерйоз розраховував виграти щонайменше чемпіонат країни, готуючи себе як до ролі мушкетера, так і до майбутньої професії. Та у чемпіони не вийшов, зупинившись на званні майстра спорту. Однак фізичні заняття дуже допомогли у житті: спочатку у військовому училищі, де була чудова команда атлетів, у яку мене зарахували залюбки, а потім під час служби.

На курсантські канікули й офіцерські відпустки часто приїздив сюди. Що дивно — у нашому відносно невеликому місті жодного разу не зустрів друзів дитинства. Певно, з часом усі змінилися. Зате тут несподівано зустрів свою долю. Сусідка дідуся і бабусі Єва була дивним створінням — симпатична, сором’язлива. Батько дівчини рано помер, а мати виховувала доньку так, щоб ніколи за неї не червоніти. «Випускницею інституту шляхетності» ласкаво називав її дідусь, і це прізвисько, трохи змінившись, прижилося у дворі. «Смолянка»,— кликали Єву сусіди, маючи на увазі чи то шляхетність виховання, чи то довгі смолянисто-чорні коси.

Юнка тільки-но з відзнакою закінчила іноземний факультет педагогічного вузу — «інституту наречених», жіночий контингент якого мріяв знайти собі завидного жениха і вдало вискочити заміж. Вершиною мрій були курсанти та офіцери: стрункі, підтягнуті, атлетичні, словом, як співають у пісні, «красиві, здоровенні». Коли такий красень у моєму образі з’явився на Євиному видноколі, вона, постійно ніяковіючи та червоніючи, все ж наважилася запросити його на концерт органної музики.

Тоді я вважав себе хлопцем «козирним», кращим заняттям для якого була гра у футбол з сусідськими хлопчаками або вправи з великою гирею, підняти яку наважувався не кожний. Умирати від нудьги, слухаючи «похоронні» мотиви якогось Баха з боязким дівчиськом,— не для мене. Так напрямки і врізав, із жахом спостерігаючи, як на очі сусідки накочується сльоза, а обличчя знову заливає сором’язливий рум’янець. Але, відмічаючи розгубленість дівчини, несподівано відчув незнану раніше ніжність. Пізніше я неодноразово жартівливо дорікав дружині: «Як хитро ти спланувала: Бах — і в дамках, точніше — в дамах». А тоді здавалося, що нарешті мене відвідало описане у книжках і оспіване у піснях кохання з першого погляду, хоча згодом з’ясувалося, що доля нас уже зводила.

Не було літа, щоб втомлені нескінченними витівками онука старі не відсилали пустуна до піонерського табору. Там, років у тринадцять, нестямно закохався у дівчинку з молодшого загону, імені якої не питав, побоюючись глузування однолітків. Почуття виникло раптово.

Якось уночі старші хлопці вимастили нас зубною пастою. Помститися образникам не наважилися, відігравшись на молодших. Цілий день виготовляли картонні трафарети та «тягнули» з медпункту пляшечки із зеленкою. Вранці малі прокинулися з однаковими написами «Дурень» на лобі. Ніколи не забуду, який лемент зчинився у дівчачій палаті. Особливо пригніченою виглядала моя симпатія, по щоках якої двома річечками скочувалися сльози. Це і була Єва, що тоді ще не жила по-сусідству. Над усе засмутило дівчину, що серед викритих вожатими хуліганів був хлопчик, який їй подобався,— я. Виявилося це пізніше, коли, вже одружені, гортаючи сторінки старих альбомів, натрапили на фото «Табір «Сонячний». Першою у другому ряду за три чоловіки від мене стояла маленька «Смолянка». Як після цього не повіриш у диво?

Мама не схвалила мого вибору. Взагалі, ми рідко розуміли один одного: їй здавалося, що не тільки зовні, але й характером я схожий на свого впертого, «як віслюк» батька. Матері не подобалися заняття спортом: «Він тебе покалічить»; обрана професія військового, бо хотіла бачити сина лікарем. Зрештою, не було нічого дивного, що і Єва не припала до душі свекрусі: «Дружина — вчителька? Дурниця! Я Світланочку придивилася, доньку співробітниці — висока, видна, батько стоматологією завідує, і сама ось-ось дантистом стане. Житимете, як у раю». Йдучи наперекір, ми все більше віддалялися, здебільшого проводячи відпустку у старих, які завжди були нам раді.

Родина часто «змінювала прописку», мандруючи через усю країну. Я зростав у званнях і посадах, зміцнюючи авторитет. Одне засмучувало: в глухих селах і забутих Богом гарнізонах Єва не могла знайти собі роботу.

І раптом усе змінилося. З розпадом Союзу розвалилася і його гордість — армія. Офіцери, потерпаючи від безгрошів’я, невлаштованості, а головне — непотрібності, тисячами покидали службу. Вже з’явився на світ Андрійко, а ми не мали власного житла, поневіряючись по чужих кутках. Я розумів, що пробитися можна тільки у великому місті, і якось, після довгих вагань, круто розвернув життя: звільнився з армії і подався шукати щастя у Києві.

Підписуючи заяву, командир, здивовано запитав:

  Чому? Тобі ж залишилося зовсім трохи до пенсії.

Я відповів, що хочу влаштуватися у престижну фірму і досягти у житті благополуччя. Він резонно зауважив:

  Спочатку знайди ту фірму, влаштуйся, а тоді звільняйся, якщо припекло. Так роблять нормальні люди. А якщо тебе не візьмуть? На що житимеш?

Та я вирішив:

  От якщо буду так міркувати, то напевне нікуди не влаштуюсь. Хочу спалити за собою мости, щоб знати: зворотної дороги немає, є тільки шлях уперед.

Перший час тинявся по друзях, ночував у колишніх товаришів по службі. Було незручно вриватися в чуже життя, але мусив: грошей не вистачало навіть на їжу. Цей період переконав: не пропаду, обов’язково виб’юся у люди. Невдовзі поталанило влаштуватися в солідну фірму; ще півроку пішло на те, щоб, долаючи сходинки кар’єри, досягти посади начальника відділу. Скоро — радісний і щасливий перевозив дружину із сином до нової квартири — маленького, тісненького, але власного житла у столиці.

Єва нарешті влаштувалася викладачем у коледжі, добре зарекомендувавши себе серед учнів і колег. Коли після смерті бабусі ми вирішили, обмінявши київську квартиру, переїхати в наше місто доглядати за дідусем, директор — глибоко порядна людина — вручив молодій викладачці рекомендацію до свого однокласника, ректора Військової академії — найвідомішого тутешнього вузу. Так доля зробила дивний поворот, вручивши Єві естафетну паличку продовжувача військової династії Ковіньок. А колишнього майора Петра Петровича, себто мене, столичне керівництво поставило на чолі місцевого регіонального представництва.

Біда підкралася зненацька, вночі, напередодні Нового Року, увійшовши впевнено, по-діловому, наче розуміючи: зараз у цьому домі вона господиня.

Єва, що перевіряла семестрові контрольні, несподівано знепритомніла, переполошивши всіх. Вона і раніше жалілася на слабкість, нудоту, але ми це списували на втому, логічну і зрозумілу наприкінці виснажливого року. Я навіть у глибині душі мріяв, що ці симптоми є ознаками скорого «прильоту ще одного лелеки». Тому діагноз лікаря: «Рак» пролунав громом серед ясного неба, вироком, який уже не підлягав оскарженню, бо час, відведений на «апеляцію», було безнадійно втрачено.

Дружина померла, коли Андрійка не було вдома, і, щоб поберегти дитяче серденько, хлопчині сповістили, що матуся раптово виїхала у тривале відрядження. На час похорону друзі забрали малюка до себе; тож до пори вдалося запобігти важких запитань і ще важчих відповідей на них.

Але біда поодинці не ходить. За кілька місяців від серцевого нападу пішла услід доньці теща, що після похорону танула на очах. Не маючи сил перебувати в стінах, де все нагадувало про втрачене

щастя, ми обміняли дві невеличкі квартири (нашу і тещину) на одну велику в іншому районі, де нас ніхто не знав, а тому не дошкуляв розпитуваннями й співчуттями. Та під час переїзду десь загубилися деякі документи, серед яких — свідоцтво про Євину смерть, без якого Андрійкові не нарахують пенсії.

  От така історія,— підсумував відвідувач і затих. Мовчала і Ліля, не знаючи, як відреагувати. Тиша вже пригнічувала, коли раптом жінка почала голосно схлипувати.

  Ти чого? — здивувався Петро.

  Мені вас шкода. А найгірше, що не знаю, чим зарадити лиху,— зі сльозами на очах відказала Ліля.

Петро і собі зітхнув, а потім, піддаючись пориванню, погладив жінку по голові:

  Не треба, не плач: ми ж — мужчини і з бідою якось впораємося.

Уже отримавши документи і прямуючи до дверей, він раптом озирнувся:

  Можна я до тебе завтра зайду? Посидимо десь, розкажеш про себе...

  Гаразд,— хитнула головою Ліля. Вечір вона знову провела у роздумах:

зустріч мимохідь — одне, а запланована — інше. З кожним разом зрітиме мрія про міцні стосунки. Чи варто?

Але Ліля нічого не могла вдіяти: немов чаклунка, раптово покликала давно сходжена вздовж і впоперек стежина помилок, не даючи звернути ні в який бік. Інтуїція (чи те, що ми приймаємо за неї) вперто твердила: не відпускай свій шанс.

  Знаєш що? — запропонувала раптом, коли Петро, як і обіцяв, зустрів після роботи наступного дня, і вони довго блукали містом. — Бери завтра Андрійка і приходь до мене. Повечеряємо разом. Я смачно готую. Не пошкодуєте.

Далі буде...

Відгуки читачів