Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Учителю, браво!

Наталя ШУБЕНКО

Усе почалося з книги, що взагалі випадково потрапила до нашої редакції. Зацікавила назва — «Образ педагога». Ми почали читати, і з кожною сторінкою бажання познайомитися з автором, Іриною Ковальовою, ставало все більш очевидним. На зустріч з Іриною Олександрівною я йшла, як зазвичай іде журналіст, озброєна диктофоном і переліком питань. І диктофон, і заздалегідь підготовлені питання виявилися недоречними.


Учителю, браво!

Наталя ШУБЕНКО

Усе почалося з книги, що взагалі випадково потрапила до нашої редакції. Зацікавила назва — «Образ педагога». Ми почали читати, і з кожною сторінкою бажання познайомитися з автором, Іриною Ковальовою, ставало все більш очевидним. На зустріч з Іриною Олександрівною я йшла, як зазвичай іде журналіст, озброєна диктофоном і переліком питань. І диктофон, і заздалегідь підготовлені питання виявилися недоречними.

І. О. Ковальова, канд. пед. наук, професор

Ми зустрілися в кафе. Звичайне університетське кафе, куди забігають студенти на чашку кави між парами, де призначають зустрічі або просто з книгою чи журналом пересиджують «вікно» між заняттями. Ірина Олександрівна — жінка, яка одразу ж привернула мою увагу. Знаєте, є такі — просто приковують погляд. І я, входячи у кафе, де були призначена наша зустріч, не зважаючи на те що опівдні тут досить людно, відразу зрозуміла — це вона. І це при тому, що одягнена Ірина Ковальова була непомітно: скромна класична сукня і яскравий шовковий шарф. Я тільки потім зрозуміла, що вся справа — в цьому барвистому шарфі. Але про це пізніше. А поки що — перед нами дві чашки кави, морозиво, надзвичайно гарна випічка і... починається некваплива бесіда. Я прийшла говорити про імідж педагога, але спочатку мені здалося, що ми розмовляємо зовсім про інше. Згодом з’ясувалося — про те саме.

І. О. Ковальова, кандидат педагогічних наук, професор. До того як прийти до університету та зайнятися науковою роботою, я десять років відпрацювала у школі викладачем російської мови та літератури. Хоча бути вчителем я зовсім не збиралася. Після закінчення університету одержала направлення до редакції газети «Ленінська зміна». Тоді всі намагалися влаштуватися де завгодно, аби лишень не в школі: журналістами, менеджерами, взагалі подалі від педагогіки. А тут вийшов наказ міністра — всім до школи. Пам’ятаю серпневу нараду в Будинку культури залізничників. Мій колишній керівник передає мені щотижневик, на першій сторінці якого написано: «Шановна Ірино Олександрівно! Коли Ви пропрацюєте кілька років, перевіряючи обов’язково оцінять Ваш талант і терплячість». Перегортаю сторінку. А на ній написано ще одне слово: «Браво!». Я була зовсім юною, недосвідченою, але мене це надихнуло. Якщо «Браво!», то, мабуть, варто спробувати. У житті все виявилося не настільки райдужним. Труднощі, насамперед внутрішні,— на кожному кроці. Доводилось долати в собі все: снобізм, лінощі, амбіційність. Дуже скоро я зрозуміла, що за такого ставлення до професії вчителя, яке склалося в нас, учитель повинен потурбуватися про себе сам, самостійно відшукуючи спосіб, як вибиратися. А якщо серйозно і професійно ставитись до своєї справи, без цього не обійтися. У мене був складний клас, в основному діти з неблагополучних сімей. Завуч мені відразу сказала: «Ти не урокодавець, ти — вчитель. Ні про яке закінчення робочого дня о 13.00 не може бути й мови. Ти для них — навіть більше, ніж мама. Інакше тобі в школі нема чого робити». Спочатку я все робила не так, рятувало від відчаю тільки те, що я — людина за характером спокійна. У школі доводилось днювати й ночувати, про своїх учнів я знала буквально все, при собі завжди мала мило і бутерброди — підтримувати своїх дітей доводилося всіма можливими способами. І це не показуха, я цим жила.

Найяскравіша деталь на вчительці бейджик

Мабуть, саме так і проявляється покликання: або — або. Сьогодні я говорю студентам: якщо ви зможете поділити своє серце — частину власним дітям, частину — коханій людині, і хоча б половину — дітям-учням, тільки тоді ви — вчитель. Звичайно, це складно. Не випадково 80 % учителів сьогодні — в розлученні. З учителем важко жити. І важко стати справжнім учителем. Але!

Вчитель у чорному

Я стверджую це абсолютно авторитетно: цього можна навчитися. Хто володіє інформацією, той володіє світом, тим паче що необхідні технології є, було б бажання.

Уже тоді, працюючи в школі (а це було 25 років тому) зрозуміла, що потрібно щось змінювати всередині себе. Насамперед для того, щоб уникати практично неминучих стресів. Володимир Леві підрахував, що вчитель упродовж робочого дня виконує 30 ролей: ката, клоуна, мами, тата та ін. Де тут узяти спокій і врівноваженість? Мої сини говорили: «Маму зранку не чіпати, вона в образі». А життя ж минає, мої діти живуть його насправді, а не репетирують. Стало очевидно, що так жити й працювати неможливо. Я намагалася бути спокійною, незважаючи ні на що. Мені навіть дорікали за це, але я гнула свою лінію і настирливо збирала інформацію. Дуже скоро стало зрозуміло, що мені не вистачає саме знань, причому перш за все із психології. Навіть не з методики, адже це приходить із досвідом, а саме із психології. Адже існує психологія сприйняття, одягу, косметики, то чому ж майбутнього вчителя цього не навчають?

У цей момент до нашого столика підійшов молодик і галантно поцілував Ірині Олександрівні руку. Кілька реплік: «Не заважай. Бачиш: я з кореспондентом розмовляю?», «У мене кілька запитань, Ірино Олександрівно», «Добре, пізніше обговоримо». Юнак пішов, домовившись про зустріч, а Ірина пояснила.

І. К. Це Славко, мій аспірант. До речі, вчитель, як кажуть, від Бога. Я це відчула, коли він був іще не третьому курсі. Відправила до школи, вчителем фізики. Спочатку було безліч проблем, а через деякий час він став учителем року. Зараз пише дисертацію. Мені здається, те, чим він володіє, називається «педагогічне чуття». У моїй докторській дисертації я пропоную саме це виховувати у студентів. І хоча з погляду психології такого не може бути, я вважаю, що воно є. Чуття — це правильно знайдений образ — імідж — от те, що може допомогти. Це і є ті знання, яких не вистачає. Я розробила спеціальний курс, ввела його в університеті. Він так і називається — «Імідж сучасного педагога». Мене ображало, коли говорили, що імідж — це зовнішній бік особистості. Насправді зовнішнє і внутрішнє нерозривно пов’язані, а зовнішність — лише складова. Я виходила з того, що імідж — це цілеспрямований результат. І починати формувати його слід з найменших, здавалося б незначних, деталей. Адже у професіоналів дрібниць немає. Наприклад, увійшов до класу, на тобі сукня в дрібну смужку, ти ще нічого не зробив, а від тебе вже погано. В яскраву погоду неприпустимо вдягати червоне. Якщо ви лідируєте, читаєте лекцію, у вашому одязі має бути яскрава пляма (відомий ефект червоної ручки, до якої незмінно повертається погляд). І навпаки, якщо сьогодні ваше завдання — не виокремлюватися, одягніться непомітно. Я проводила в школі цікавий експеримент. Вивчали складну тему: Тургенєв, Базаров, кохання. По-перше, дуже важко примусити прочитати. Я вдавалася до хитрощів, наробила масу помилок. Урешті-решт сказала дітям: урок проводитимете самі, і сіла за парту як учениця. На мені була темна сукня з білим комірцем, як у школярки. В якийсь момент до класу зайшов директор, питає: «Де Ірина Олександрівна?». Йому показали, він довго дивився, але не бачив мене, я ніби злилася з класом. І я зрозуміла: працює! І студентам я говорю: якщо не ви сьогодні хазяїн в аудиторії, не слід виділятися. Якщо ж сьогодні ви — лідер, наприклад читаєте лекцію, вам не допоможе одяг крикливого кольору, наприклад червоного чи жовто гарячого. Крім збудження це мало що дасть вашій аудиторії. Набагато краще — темна сукня і одна яскрава деталь. Ви звернули увагу на мій сьогоднішній костюм? Темна сукня і строкатий шарф — це тому, що в мене сьогодні перша пара, починається о 8-й ранку, студенти сонні, а мій шарфик на темному тлі виграє, блищить, не дозволяв увазі розсіюватися і при цьому не дратує, як суцільна маса яскравого кольору.

Я також навчаю студентів методик зняття стресу. Найелементарніший спосіб — перетворювати душевний біль на фізичний, наприклад надавити на палець до легкого болю. Або зупинити погляд на чомусь гарному, наприклад картин! чи букеті квітів. Чи просто на кілька хвилин відійти до вікна. Узагалі, взяти паузу, переключитися.

Мої студенти не складають конспектів, вони отримують роздруківки з потрібним матеріалом. Залежно від теми лекції ми запрошуємо на заняття акторів, режисерів, священиків, психологів. I що ще важливо — ми беремо тільки наших, вітчизняних авторів. Американський досвід — це, звичайно, добре, але він нам не підходить. Наведу приклад. Приїхала моя подруга з американських тренінгів, розповідає тест: «Ти пливеш на білосніжній яхті, і раптом — айсберг. Твої відчуття?». Я уявила та відповідаю: «Захоплення!». Адже дійсно, для американців це, можливо, і стрес, а для нашої людини — розкішна яхта, блискотливий айсберг — краса! У нас конфліктна ситуація виглядала б інакше: я пливу на човні, бачу величезну колоду, хочу відштовхнути, в мене не виходить... Розумієте різницю?

Кава остигала, неторкане тістечко лежало на блюдці, морозиво тануло, ніби говорячи: «Вам явно не до мене». І нам дійсно було не до того, адже час, відведений на бесіду, танув дуже швидко. А скільки ще хотілося обговорити! Ми домовились зустрітися ще раз.

І якось само собою стало зрозуміло, що справа не обмежиться однією статтею й однією розмовою про імідж педагога. Адже імідж — це довгий шлях до досконалості.

P. S. Ірина Олександрівна Ковальова погодилась стати консультантом постійної рубрики «Імідж педагога», яку ми започатковуємо в нашому журналі. І запропонувала нашим читачам: по-перше, писати й питати про все, що цікавить, а по-друге, робити замовлення, і Ірина Олександрівна зі своїми колегами готова приїхати до будь-якого міста і будь-якого села України, щоб допомогти вчителям конкретними порадами, прочитати лекції та провести практичні заняття абсолютно безкоштовно. «Ми відкриті до спілкування»,— сказала вона на прощання.

Відгуки читачів