Як книги допомагають виховувати

Ведуча рубрики Альона Ємець, кандидат педагогічних наук, доцент

Усім добре відомо, що книги мають великий виховний потенціал. Щоправда, це не єдине завдання дитячої літератури, є ще й освітні, розвивальні й розважальні напрямки. Але саме про виховання згадується насамперед, коли йдеться про літературу для найменших. І це природно: адже маленька дитина ще не має ані досвіду, ані знань про той світ, у якому живе.


Література робить процес знайомства дитини з навколишнім світом приємнішим, наочнішим, концентрованішим. Тільки потрібно пам’ятати, що виховання не повинне бути настирливим і перетворюватися на нудотне моралізування. Тобто хоча в гарній дитячій книзі обов’язково є дидактизм або моральний урок, що подається ненав’язливо, непомітно, через ситуації, у які потрапляє герой, але моралізування протипоказані дитячій книзі, як і будь-якому гарному творові. Пам’ятаєте слова Буратіно: «Повчайте краще ваших павучат»? Мораль у неприкритому вигляді можлива тільки в особливому жанрі літератури –– байці. Інакше художність твору починає руйнуватися.

Цікаво про виховання через образи і сатиричні ситуації розповідає сучасна українська дитяча письменниця Галина Малик. Вона показала це на прикладі однієї з традиційних «виховних» тем про шкоду паління. Звісно, можна написати й так:

«Жив-був Миколка Микитась. Він палив, від того захворів і помер. Отже, діти, ніколи не паліть!»  Але це вже не буде називатися літературою.

Ось який сюжет вийшов у Г. Малик:

«Миколка Микитась навчився палити. Візьме сигарету в зуби, припалить і попихкує. А хлопці, хто не вміє, просять: «Навчи, навчи, Микито!» Це Миколку в класі Микитою дражнять. Якось стоїть Миколка і пахкає сигаретою за шкільним туалетом. Коли це бачить: сідає поруч «тарілка». А з неї двоє у скафандрах виходять –– і до нього йдуть. Самі зелені, на трьох ногах, а на лобі цифри блимають. Один каже: «Знайшли, нарешті!» А другий: «Ну, слава  Богу, а то мене вже онук замучив: привези та привези йому Змія-Горинича». «Та я ж не Змій, я –– Микита!» –- Миколка йому.

А один у скафандрі розгорнув книжку, прочитав щось і каже: «Микита -– це котрий у кожах. Кожум’яка. А Змій-Горинич -– це у котрого дим із рота! Диви який, ще й обманює! Ану, поїхали з нами!» І довелося Миколці Микитасю працювати на зірці Альфа Центавра Змієм-Гориничем, аж поки в нього сигарети скінчилися».

Звісно, було б наївно сподіватися, що читання одного твору забезпечить захист від нікотинової залежності. Тут необхідний комплексний вплив: і відсутність негативного прикладу дорослих (і близьких, і на теле- і кіноекрані), і роз’яснювальна робота, і кількаразовий вплив художніх творів. До речі, повторне читання тексту, переказування, цитування допомагає краще усвідомити зміст твору.

Необхідно сказати, що в дитячій літературі моралізування завжди було достатньо. Часто саме це спричиняло відмови «дорослих» письменників працювати у цій галузі.

Починаючи з кінця ХVІІІ століття, у дитячій літературі переважають збірки повчальних оповідань, у яких «злочинне дитя» карається аж до летального кінця, а доброчесне нагороджується.

Пародією на повчальні оповідання для дітей є книга німецького лікаря-психіатра Генріха Гофмана (не плутати його з іншим Гофманом, Ернстом Теодором Амадеєм, автором «Лускунчика» та «Крихітки Цахес») «Der Struwwelpeter» («Нечупара-Петер»), яку він написав для свого сина. Книга вийшла  1844-го року і швидко набула популярності не тільки в Німеччині, але й в інших країнах. Уже за життя автора вона витримала чи не сотню видань, переведена десятками мов, уважається однією з найпопулярніших дитячих книжок в історії літератури, а імена героїв «Нечупара-Петера» стали загальними назвами.

Відомий книговидавець М. Вольфна початку ХХ століття видавав в Росії книгу Г. Гофмана під назвою «Стёпка-Растрёпка». А ось український варіант з’явився тільки нещодавно у видавництві «Грані-Т» в перекладі Андрія Содомори під назвою «Петер-Нечесаха»:

То не мара, не птаха –-

То Петер-Нечесаха!

На руки глянь: мов кігті ––

Предовжеленні нігті -–

Вже їх рік не обтинав,

А волосся й не чесав.

Зустріне хто -– аж аха:

«Це Петер-Нечесаха!»

Віршовані оповідання Г. Гофмана, що  зараз називають класикою дитячого чорного гумору, за своєю суттю є морально-залякувальними творами. Книга містить 9 віршів. В основі кожного тексту –– ігрова ситуація з негативним прикладом: нечупара Петер став виродком; злого Фредеріка вкусив собака; Павлинка, граючись кресалом, згоріла дотла; Людвик, Каспар і Вільгельм, які дражнили мавра, викупані чарівником у чорнилах; Конраду, який любив смоктати пальці, кравець відрізав їх; Каспар став «на ниточку схожий» і вмер від недоїдання; непосида Філіпп скинув на підлогу обід; Ганс, який «з неба очей не спускав», упав у воду; неслухняний Роберт полетів кудись під парасолькою.

Негативний приклад доведений у «Нечупарі-Петері» до абсурду. Наприклад, Павлинка, коли батьків не було вдома, почала гратися з кресалом:

Та ба! Вже щось горить на ній,

Вже вся в одежі вогняній:

Горить, від маківки до стіп,

Усе дитя –– вогненний сніп…

…Усе згоріло до кінця ––

Вже ні волосся, ні лиця.

Лиш купка попелу мала,

Два черевички -– все дотла!..

Ну, як, дорогі батьки, вам такі приклади? Ви готові читати їх дитині? Ви вже обурюєтеся? Чому ж тоді ці твори стали такими популярними?

Читачеві, а особливо дитині, зрозуміло, що все не всерйоз, «не насправді». Це не страшно, тому що смішно.  Олександр Бенуа, згадуючи своє дитяче захоплення «Стьопкою-Растрьопкою», пояснював його популярність так: «Жорстокого й страшного кожен –– і навіть дитина, яка дуже оберігається –– бачить достатньо навколо себе, але її захищає якась специфічно дитяча щиросердечна броня. Вона бачить усе інакше, тому це для неї майже прийнятне. Саме такий прийнятний жах властивий і історіям «Нечупари-Петера». Усе страшно, багато чого навіть жорстокого, але манера, з якою це піднесено, та дитячість, що була в авторові й чим насичені його рисунки,–– це робить страшне й жорстоке забавним, нітрохи не підриваючи переконливості».

Природно, що в Росії, де протягом сторіч твори для дитячого читання традиційно відрізнялися серйозністю і повчальністю, «Нечупару-Петера» більшість педагогів сприйняли дуже різко.  У свій час подібним чином були сприйняті й «антипедагогічні» «Шкідливі поради» сучасного автора Г. Остера, перекладені українською мовою Олександром Ірванцем:

Як тебе батьки в неділю

Узяли, йдучи на пляж,

Забаганками своїми

Вихідного їм не псуй.

Хай їдять і засмагають,

Грають в карти й доміно.

Ти ж топися тихо й чемно

І спокійно йди на дно.

(Г.Остер «Шкідливі поради»)

Чи потрібні такі твори дітям?

На це запитання уже відповіла історія і діти, які радісно сприйняли «антивиховні» вірші. Такі твори найчастіше є реакцією на засилля повчального чтива. Так, у 90-х роках ХХ століття в дитячому фольклорі почали фіксувати велику кількість «садистських» віршів (найчастіше, це двовірші про маленького хлопчика (дівчинку), який знайшов кулемет, пістолет, вибухівку, і це призвело до смерті або героя, або оточуючих).

Звісно, в колі дитячого читання творів, подібних «Нечупарі-Петеру», не може бути дуже багато, як і будь-якої пародійної літератури, інакше це почне руйнувати сприйняття світу дитиною. Ми про це вже розповідали у попередній статті. Але й повністю вилучати їх з кола читання теж недоцільно. Це своєрідне тренування для дитячої психіки, як і страшні казки Шарля Перо й братів Грімм. Хоча в кожному разі рішення «варто-не варто читати» приймають самі батьки, ураховуючи, наскільки чуттєва дитина, які книги на неї більше впливають. Педагогіка (а будь-який справжній батько стає педагогом) –– це не тільки наука, але й мистецтво. Те, що прийнятне для одного, для іншого неможливо в жодному разі.

Які ще твори дитячої літератури можна використовувати для виховання своєї дитини, для того, щоб боротися з деякими недоліками?

Здебільшого, літературу ХХ століття. Вірші й казки.

Класичним прикладом твору про моральні правила поведінки є вірш В. Маяковського «Що таке добре і що таке погано». Пам’ятаєте ці рядки?

Крошка сын

к отцу пришел,

и спросила кроха:

– Что такое

хорошо

и что такое

плохо?

У меня

секретов нет,

слушайте, детишки,

папы этого

ответ

помещаю

в книжке…

Тут розглядається не один якийсь недолік, а різні питання виховання, причому на зіставленні: неохайність і охайність, захист слабких, акуратне ставлення до книг і навпаки.

Усенародна популярність вірша сприяла появі численних пародій і, як наслідок, скептичному ставленню молодих батьків до цього вірша, тоді як ця книга дуже гарна для маленьких дітей, які найбільше потребують чітких вказівок, орієнтирів.

У вірші Маяковського практично вся лексика доступна і зрозуміла (окрім «валянки», «калоші», «зубний порошок», «жовтенята»). Останнє слово можна пояснити словом «школярі», «діти», поки не пояснюючи нічого більше.

Якщо у  вірші В. Маяковського діти постають в абстрактних образах, то сучасні автори найчастіше розглядають питання виховання на  конкретних прикладах.

Продовження читайте у наступному номері.

Dounload PDF

Відгуки читачів