Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Рецепт від самотності

Оксана КОЖЕМ’ЯКА

Кожем’яка Оксана народилася в м. Запоріжжі. Навчалася в школі м. Хмельницького. В 1984 році закінчила історичний факультет Київського Державного університету (нині — Національного). Працювала інспектором архівного відділу на Хмельниччині, викладачем, завучем у школах Донбасу. Має звання майстра спорту із легкої атлетики. Чемпіонка м. Києва, неодноразовий переможець та призер всеукраїнських першостей.


Рецепт від самотності

Оксана КОЖЕМ’ЯКА

Кожем’яка Оксана народилася в м. Запоріжжі. Навчалася в школі м. Хмельницького. В 1984 році закінчила історичний факультет Київського Державного університету (нині — Національного). Працювала інспектором архівного відділу на Хмельниччині, викладачем, завучем у школах Донбасу. Має звання майстра спорту із легкої атлетики. Чемпіонка м. Києва, неодноразовий переможець та призер всеукраїнських першостей.

Автор п’яти збірок: «За тебе, рідна хато» (1998), «Серцем красоту поторгав», «Яблуневий Спас» (2000), «День народження» (1999), «Журавка» (2001).

Ліля належала до тієї відносно невеликої групи людей, що обожнювали свою роботу, не уявляючи життя без неї. І як можна було не любити те, чим жінка, інженер за фахом, займалася останніми роками? Вона, працівник найвеличнішого будинку в місті — Палацу урочистостей, постійно перебуваючи в епіцентрі людського щастя, дарувала його іншим, узаконюючи народження нових сімей.

Часом керівництво установи, щоб працівники «не засиджувалися» на одному місці, перекидало їх на іншу «дільницю» — реєстрацію розлучень, народжень або смертей. Більшість Лілиних приятельок сама прагнула до такої діяльності: менше навантажень та нервувань, нормований робочий день і, що найголовніше для сімейних жінок, які складали більшість співробітниць Палацу, субота та неділя — законні вихідні. Але Ліля любила працювати з нареченими. І зовсім не тому, що після розлучення з Владиславом їй було байдуже, на який час припадали вихідні,— особисті плани узгоджувати було ні з ким. Подобалася сама атмосфера свята: ефектні вбрання наречених, що наввипередки змагалися за право називатися найкращою; урочисті зачіски гостей; строга врочистість сильної половини людства. Цікаво було спостерігати, як змінювалися женихи: просто на очах вони з пустотливих залицяльників, смішливих пустунів, безтурботних парубків ставали поважними головами сімейства, звалюючи на плечі велику відповідальність. Зрештою, у ці хвилини вона й сама подобалася собі: ділова державна пані, від якої залежало не тільки святкове дійство, але, в деякій мірі, й те, як складеться життя нових родин.

Інколи Ліля порівнювала себе з генералом, у руках якого доля величезної армії, і по-військовому суворо командувала: «Майбутні чоловіки, підійдіть до мене!», «Перегляньте востаннє на комп’ютері свої дані, щоб не було помилок; потім претензії не прийматимуться. Переконайтесь, що не забули документи та обручки!». А згодом, «одягнувши» чарівну посмішку, вітала молоде подружжя з ключовим моментом життя. І хоч бувало, що нинішні щасливці через певний час зовсім з іншим виразом обличчя поверталися до Палацу для розірвання шлюбу, про це ні молодята, ні реєстратор в урочисту мить не думали, гадаючи, що неприємності можуть трапитися з іншими, а вони сьогодні неодмінно стануть свідками народження щастя, яке триватиме все життя.

Та останніми днями жінці доручили працювати в іншому кабінеті. Подруга Ганнуся пішла у відпустку, і Ліля виконувала її роботу: реєструвала померлих. Незважаючи на те що тут спокою було понад міру, молодиця почувалася незатишно: з пристрасного океану кохання її раптово занурили у крижане море біди, великі брили якої гостро вражали чутливе серце.

На щастя, сьогодні відвідувачів було небагато. Липень дарував чудову літню погоду, лагідну, ніжну, п’янку, і, здавалося, люди щосили чіплялися за життя, не бажаючи покидати цей світ у таку чарівну пору. Стрілки годинника наближалися до шостої; охоронець уже зачинив вхідні двері, настала хвилина перевести подих і ще раз уважно переглянути накопичені за день документи. Гортаючи їх, Ліля відновлювала в пам’яті обличчя.

Борисов Євген Дмитрович... Чоловік старенької сивої жінки, що, прикладаючи до вологих очей хусточку, затиснуту в руці, розповідала, як нещодавно вони відзначили золоте весілля, виховали чотирьох синів, поставили на ноги: один тепер працює за кордоном, другий на Сахаліні, третій у Заполяр’ї, а наймолодший, моряк, плаває по всьому світу. Тільки-но відрядили дітей по домівках, і ось тобі маєш — третій інфаркт...

Терентьєв Станіслав Іванович... Збігло лише кілька місяців, як вона з помічницею їздила на квартиру хворого на рак, прикутого до ліжка Станіслава Івановича, щоб зареєструвати його шлюб з Тетяною Василівною. Яким дивним буває життя: нерозписаними ці двоє прожили майже десять років, двох доньок мають, а справжньою родиною довелося побути зовсім небагато. Але, з іншого боку, якби не хвороба, може б, і не наважився Терентьєв на такий крок?

Ковінько Єва Борисівна... Заява про повторну видачу свідоцтва: оригінал загубився, коли родина після смерті коханої матусі змінила місце проживання. Приходив удівець із малим сином. Батько весь час його стримував: «Андрійко, не пустуй, тут не можна пустувати. Сину, зупинися, скоро ми заходимо!», а малюку не сиділося на місці. Ліля, зацікавлена незвичною метушнею за дверима, виглянула з кабінету й умовила людей пропустити сина з батьком поза чергою. Симпатичне личко дитини видалося жінці знайомим, але кого воно їй нагадувало, як не силилася, пригадати не змогла.

Увечері Ліля заходилася гортати фотографії. Колись це було улюбленим заняттям: за старими позитивами пригадувати обличчя знайомих; переміщуючись у часі, гостювати у рідних; занурюватися у прохолодні хвилі лагідного моря чи підкидати ногами приємну жовтизну осіннього лісу; вдихати пахощі духмяних квітів чи притискатися щокою до жаданого обличчя... Але з часом, коли кохані зраджували, друзі за буденними турботами майже не нагадували про себе, більшість рідних відійшла у вічність, приємність спілкування з альбомом змінилася смутком за чимось дорогим, та назавжди втраченим.

Тепер Ліля нечасто дозволяла собі подібні мандрівки уяви. Немовби відчувши байдужість господині, фотокартки втратили блиск і у безладі скупчилися на споді великої картонної коробки. Те, що підсвідомо шукала жінка, знайшлося під кінець архіву: велика кольорова віньєтка «Дитячий садок “Струмок”», група «Орлятко»; веселі малюки: Мельник Вова (нині великий чин у пожежників); Варчук Галя — «собача мама», бо не пропускала жодного бездомного цуценяти (лікар-ветеринар); Кондратюк Вітя (п’яниця, червону пику якого часто бачила, буваючи на вулиці дитинства); Іващук Люда, Мазурок Валя, Іванюк Міша, Сергій Білоног, Ваня Черненко... З останніми довелося в одному класі вчитися, а хлопці ще й залицялися до неї, бо Ліля милувала людське око: великі сірі очі, завжди широко розкриті, наче чимось здивовані; дві товстелезні коси, що звисали мало не до пояса (місцева «Мальвіна», як називали її однолітки).

Крім краси природа наділила дівчинку чудовим характером, формувати який допомагали батьки. Василь Васильович Підопригора, інженер, відома людина у місті, привчав доньок — Лілю та Ларису — до чемності та ввічливості, чуйності та поваги. Мати у всьому його підтримувала. Тож обом сестричкам Підопригорам симпатизували вихователі і вчителі, ставлячи іншим за взірець, а від хлопців просто відбою не було.

Серед залицяльників маленької «Мальвіни» — половина «орлят», але дівчаче серце належало Петрику Ковіньку. Ось і він: із сьогоднішнім Андрійком — одне обличчя.

Ліля швидко стала перекладати картки: вони з Петриком танцюють український танок у концерті для мам; спільно ліплять снігову бабу, хлопчик пригощає дівчинку великою морквиною, що призначалася сніговику на носа, й обидва весело регочуть...

Он як: сьогоднішній відвідувач, що так спантеличив жінку,— найкращий друг її дитинства. Але ж Петрикова родина виїхала з міста! Батько малюка служив у війську, і Ковіньки часто змінювали адресу. Правда, пізніше шкільні приятелі бачили хлопця, який іноді приїздив на канікули до місцевих дідуся з бабусею; але їхні з Лілею шляхи жодного разу не перетиналися. І ось — несподівана зустріч через роки...

По документи чоловік мав з’явитися у четвер, і в Лілі був час, щоб розібратися: той це Петро чи вона помилилася? Якщо той — він теж повинен був згадати колишню подругу (рідні стверджують: роки не залишили на обличчі суттєвих відміток). Єдине, що могло збити з пантелику,— прізвище: це чоловіки носять його все життя, а жінки зазвичай змінюють після заміжжя. Спробуй упізнай у серйозній працівниці ОРАГСу Лілії Василівні Орленко смішливу Лілечку Підопригору. До того ж у людини горе: померла дружина, залишився сиротою син; які тут спогади?

У сум’ятті почуттів Ліля «протрималася» кілька днів, повністю сконцентрувавшись на бентежному очікуванні візиту. Власне, вона й сама не розуміла причини цього збентеження: ну, перше кохання, ну, давно не бачилися і не сподівалися на зустріч. Скільки таких дитячо-юнацьких пристрастей у кожному житті? Змагаючись з емоціями, Ліля не хотіла визнавати, що з’ясувала причину хвилювання; і ця причина — в маленькому Андрійкові, настільки схожому на татуся у дитинстві, що наче повернув її на кілька десятків років назад.

Дитина (донька або синочок) була її давньою заповітною мрією, через яку пішло навскоси сімейне життя. Хоча спочатку здавалося, що вони з Владом створені один для одного. Про це свідчили і численні гороскопи, які пророкували їм щастя й благополуччя. Щоб закласти основи міцної сім’ї, молодята витримали всі канони — не одружуватися в піст, перечекати високосний рік, що не обіцяв майбутній родині нічого доброго,— обравши для укладення шлюбу велике релігійне свято, покровителі якого мали стати й ангелами-охоронцями Орленків.

Спочатку так і було. Розписалися на останньому курсі інституту, і Влад, як у книжках про ідеальний шлюб, буквально здував з дружини порошинки: вранці, наче вправний кухар, готував сніданок і подавав у ліжко коханій, а коли, перебуваючи на практиці в іншому місті, дізнався, що Ліля захворіла, цілу ніч добирався автостопом додому, щоб побути поруч з нею. Одне лише засмучувало — спільна угода прожити кілька років без дітей. Владу, що мав отримати червоний диплом і марив наукою, пропонували місце в аспірантурі, а жінці «світила» гарна посада на новому сучасно обладнаному заводі радіоапаратури. Та, незважаючи на домовленість, звістка про Лілину вагітність розладу в стосунки не внесла: голова сімейства, хоч і не стрибав від радості, сприйняв новину спокійно і розсудливо: «Якщо Бог дає, нехай буде».

Але сталося не так, як гадалося. Знайомий усім вагітним токсикоз переслідував Лілю з перших місяців, виснажуючи не тільки жінку, але й супутника її життя, який удень і вночі чатував біля дружини.

До захисту дипломів залишалися лічені місяці, а працювати над ними не було можливості. На карту ставилася Владиславова мрія про аспірантуру: останнім часом науковий керівник усе частіше робив студентові образливі зауваження, а якось і зовсім відмовився з ним працювати: «Ви, юначе, перетворилися на справжнього ледаря, а таким у науці робити нічого».

Коли засмучений чоловік повернувся додому після тієї розмови, і Ліля перша, опустивши додолу очі, тихо запропонувала:

  Може, я перерву вагітність, бо більше не маю сил страждати?

На обличчі Влада майнула надія:

  Я про це думав, та не наважувався запропонувати... Але, якщо ти сама... Не журися, сонечко, ми ще молоді і встигнемо народити собі маленьких янголят.

За кілька тижнів усе вирішилося. Владислав блискуче захистив диплом і залишився викладати в інституті. Якось він зізнався дружині, що радий такому повороту подій, бо не відчував великого прагнення до батьківства. Дружину його заява не здивувала: вона й сама легковажно поставилася до втрати дитини. Відходячи від важкої вагітності, Ліля поверталася до життя, мріючи про стрімку професійну кар’єру, побудовану на таланті, наполегливості та великій працездатності; вірячи, що світ влаштований розумно та справедливо, варто лише засвоїти життєві правила, яких потрібно дотримуватися. Якщо людина чогось хоче, вона обов’язково досягне мети. Не слід відкладати на завтра те, чого можна добитися сьогодні,— гарну посаду, високу зарплату, авторитет. Лише коли перші сходинки великої життєвої гори будуть подолані, можна думати про продовження роду. Щоб потім не розчаровуватися, життя і кар’єру варто заздалегідь планувати, а щоб не зневіритись у собі — продумувати вчинки. Тож виважена відмова від невчасного материнства здавалася тоді розумним кроком.

Це пізніше, пройшовши численні обстеження, лікування у найкращих спеціалістів, почує вона медичний вирок: та вагітність була дивом, дарунком Бога, єдиним шансом, який не був використаний.

І колишні закохані, докопуючись до причин трагедії, почнуть шукати винних один в одному. Мине кілька років — і Владислав, батьківські інстинкти якого загостряться до нестями, відсунувши на другий план усе інше, зраджуватиме дружині з будь-ким, хто натякне на можливість народити дитину. А Ліля в коротких паузах між невдалими лікуваннями, дізнавшись про зради чоловіка (спочатку від інших, а потім і від нього самого, бо віднедавна Влад не приховував своїх пригод), вкотре хоронитиме надію на щастя, яке було так близько, витираючи з пораненої душі уявні плювки долі. Власне, для того, щоб плюнути в душу, снайперська вправність ні до чого. Головне, щоб душа, в яку поціляєш, була навстіж. А тоді й придивлятися не потрібно: плюнув — і гуляй собі на здоров’я, шукай нових жертв. Можна навіть не озиратися: і так зрозуміло, що влучив.

Остаточно все вирішив телефонний дзвінок: незнайома дівчина покликала Владика, а коли почула у відповідь Лілин голос, обурливо вигукнула у слухавку:

— Ти хто така, що живеш в одній квартирі з Владом і, відповідаєш на дзвінки, адресовані йому? Якщо коханка, то я швидко влаштую тобі нестерпне життя.

Жінка натиснула на важіль і зрозуміла: далі так продовжуватися не може. Незнайомка мала рацію: хто вона у цьому нестерпному житті — покинута дружина; використана річ, в якої вийшов строк придатності; а може, кухарка та прибиральниця, рабиня колишнього кохання? Швиденько зібравши найнеобхідніше, вона зникла з Владового життя, оселившись у малесенькій невлаштованій квартирі, що дісталася у спадок від бабусі.

Щоб зовсім не звихнутися, жінка завела щоденник, якому повіряла свої сльози. Іноді там з’являлися мудрі фрази, народжені у важкі безсонні ночі, як ця: «Зрада завжди звалюється несподівано, вона застає нас зненацька; і від того надто боляче». З часом молодиця мала всі шанси замкнутися на своїх прикрощах, перетворившись на «вовчицю-одиначку», або ж стати автором слізливих оповідань для старих дів чи покинутих дружин, якби не вірні подруги. Одна з них, Ганнуся, що працювала у ОРАГСі, мало не силоміць притягнула до їхньої «контори», запропонувавши роботу на реєстрації немовлят.

Спочатку Ліля обурилася, вважаючи крок подруги за глузування: знаючи, як болить невигойна рана нездійсненного материнства, пропонувати ятрити її щоденно, «насолоджуючись» чужим щастям? Але Ганна слушно зауважила:

— Дурненька, в нас реєструють покинутих дітей з Будинку немовляти. Серед них бувають такі гарні! Познайомишся із завідувачкою, про все добре дізнаєшся і, може, візьмеш собі маленьку лялечку?

Ця мудра фраза стала вирішальною у виборі, що змінив життя: вона з легкістю розрахувалася з колишньої роботи, де мала авторитет, буквально спаливши за собою мости; легко призвичаїлася до нових умов, а згодом, дізнавшись, що для просування по службі необхідна юридична освіта, вступила до правового вузу. Здавалося, жінка потроху відходила від важкої виснажливої хвороби, як на її плечі випало ще одне випробування.

Треба ж було такому трапитися, що в день, коли Ліля підміняла на прийомі «шлюбних» заяв колегу, її клієнтами стали Владислав і його нова обранка Олена! Колишня дружина виписувала «молодятам» документи і в день реєстрації шлюбу. Звичайно, можна було відмовитися, але Ліля вирішила пройти випробування до кінця. Власне, це вже була зовсім інша жінка: не покинута, безпомічна та безпорадна, а зібрана, налаштована на життя та нові успіхи у ньому. Минуле підсумовував запис у щоденнику: «Оте стоголосе «Гірко!» билося у мої груди, краяло серце й осідало тягарем на його дні. Ти — щасливий і, напевне, закоханий (як не боляче, а хотілося думати так, бо інакше — мені тебе шкода) — ніжно обіймав молоду наречену і цілував її так (може, на заздрість мені?), що до болю захотілося стати між вами і відвоювати своє місце, безцеремонно зайняте самовпевненим дівчиськом. Воно закрутило, запестило коханням, зацілувало, віднявши в мене чоловіка. Зізнайся, дівчисько пообіцяло сина, неодмінно сина, і тим самим узяло тебе у свій чарівний полон, бо добре знало, на яку наживку ти клюнеш. А я залишилася наодинці зі своїми спогадами, мріями і снами».

Останній прогін спаленого мосту подружнього життя став і останнім записом вірного нотатника, що разом із фотокартками зберігався в архіві.

Та їхні з Владом шляхи ще неодноразово дивним чином перетиналися, наче якась невидима сила не давала їм назавжди відірватися один від одного. Коли жінка «відпрацьовувала вахту на розлученнях», «колишній» приніс заяву про розірвання шлюбу. Нова дружина не поспішала виконувати обіцянку, а це, як справедливо переконалася Ліля, було основною причиною нового сімейного союзу. Потім, уже самітнім, Владислав не відпускав Лілю з поля зору, немовби опікав. Варто було молодиці з кимось познайомитися і налагодити серйозні стосунки, як телефонував Орленко, видаючи інформацію, що йому вдалося зібрати на нового знайомця.

Микола, з яким Ліля ледве не зв’язала життя, був старшим на кілька років, гарно залицявся. Втомлена самотністю жінка вже була готова прийняти його підтримку, чоловічу турботу, вважаючи їх щирими світлими почуттями, коли голос стурбованого Владислава знову застеріг:

— Кажуть, Микола — прихований пияк. Через це дружина і покинула його, залишившись у бідності з двома малесенькими дітьми. Сьогодні твій друг у «зав’язці», але дехто стверджує, що на власні вуха чув, як він похвалявся у парубоцькій компанії: «Ось-ось охмурю одну молодицю і розв’яжу».

Найкумеднішим було те, що Влад не глумився, не знущався з неї, а говорив чисту правду.

Здавалося, все йшло до того, що колись вони знову зійдуться. Як казали подруги:

  Надурієтеся, зробитеся статечними, розсудливими і зрозумієте, що вам на роду написано бути разом.

Але час збігав, нічого в житті не змінюючи. Самотність ставала нестерпною, а почуття жалю — домінуючим. Під співчутливими поглядами колег жінка відчувала себе ураженою. Усе частіше стала навідуватися думка: можливо, саме через цю ураженість ніхто не пропонує нічого путнього, не бажаючи пов’язувати життя з неповноцінною?

Якось на очі потрапила газетна публікація з красномовною назвою «Рецепт від самотності», і Ліля до нестями позаздрила героїні статті, якій за допомогою друзів вдалося вирішити свої проблеми і стати щасливою. От би і їй призначили ліки, що врятують від нудьги.

Так тривало, поки на порозі кабінету не з’явився Петро Ковінько із сином. Щось давнє, майже забуте сколихнулося в душі: чи спогади, чи мрії? Не розібравшись у собі достеменно, Ліля справедливо розсудила, що час усе розставить по полицях, і почала чекати, коли друг дитинства прийде по документи.

Але реальність внесла свої корективи. Цього разу Петро завітав один, без сина, і з порогу запитав:

  Цілий тиждень мучуся: переконаний, що ми з вами зустрічалися, бо на обличчя маю відмінну пам’ять, але не можу пригадати де?

   Дитсадок «Струмок», група «Орлятко»,— просто відказала Ліля.

  То ти — Підопригора,— здогадався Петро. — Зрозуміло, що збило з пантелику — прізвище. Ну, здрастуй, подруго дитинства!

  Здрастуй, Петушок,— відгукнулася дитячим прізвиськом. — Як ти тут опинився? Казали, що ваша роди на давно виїхала з міста.

  Земля кругла,— глибокодумно зауважив чоловік. — Рано чи пізно виявляєшся у місці, звідки вийшов. Але це довга історія.

Ліля визирнула в коридор. Відвідувачів не було. Тож, повернувшись, вона великодушно дозволила:

  Я не поспішаю, до кінця робочого дня досить часу, а на вечір ніяких зустрічей не заплановано. Якщо маєш потребу, розповідай — спробую вислухати і зрозуміти.

І Петро розпочав:

  Після мого випуску із садочка батьки справді змінили місце проживання — тата перевели на Далекий Схід, і ми поїхали за ним. Тут залишилися бабуся з дідусем — улюблені «ба» та «дє», до яких приїздили мало не щоліта.

На новому місці проміж батьків пробігла чорна кішка (казали, що тато зраджував маму з гарнізонною бібліотекаркою); але сім’я не розпалася. Це сталося, коли ми повернулися на Україну. Отримавши призначення на гарну посаду у велике місто (а разом з нею і заповітну мрію всіх військових — квартиру), батько затримався на півроку, а потім домігся переводу назад — до своєї пасії.

Мати не поставила на собі хрест і невдовзі вдруге вийшла заміж. На мене, що на вигляд нагадував батька, часу залишалося небагато. Позбавлений її уваги, я рано замислився над сенсом життя, вивівши істину: щоб чогось добитися, треба покладатися тільки на власні сили, і почав діяти за цим правилом. А коли мале серце вимагало тепла і турботи, просив матір, щоб відвезла мене до «ба», де все це отримував.

Далі буде...

Відгуки читачів