Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Довга дорога в освіті

Ольга АДАМ

Вона сама шила собі яскраво-червону весільну сукню і мріяла подобатись тільки Йому. Цікаве і шумне, за її висловом, весілля вони святкували вчотирьох, із дружками, у найкращому ресторані міста, а потім одразу ж майнули у весільну подорож до прибалтійських янтарних сосен, піщаних дюн та блакитного неба.

Звучить, як початок жіночого роману, у якому вона — щаслива попелюшка, а він — не менш ніж директор заводу або відповідальний працівник закладу харчування. Але за радянських часів ніхто жіночих романів не те що не читав, навіть не писав, тим більше про таких непролетарських персонажів. Тим не менш це зовсім не роман, а реальна картинка двадцятитрирічної давності з реального життя звичайних радянських вчителів.

Про цю пару ходять легенди. Ними захоплюються: з дитинства, всерйоз, надовго, як ними обома, так і по одному. Він — привабливий, енергійний, елегантний, ну тобто майже мрія усіх жінок — мужній, красивий і розумний. І вона йому під стать, також майже мрія усіх чоловіків — висока та струнка розумниця, вродлива, толерантна та цілеспрямована.


Довга дорога в освіті

Ольга АДАМ

Романи починаються і закінчуються, а життя триває. Чи знайдуть герої роману у ньому спільну дорогу

залежить тільки від них самих.

Вона сама шила собі яскраво-червону весільну сукню і мріяла подобатись тільки Йому. Цікаве і шумне, за її висловом, весілля вони святкували вчотирьох, із дружками, у найкращому ресторані міста, а потім одразу ж майнули у весільну подорож до прибалтійських янтарних сосен, піщаних дюн та блакитного неба.

Звучить, як початок жіночого роману, у якому вона — щаслива попелюшка, а він — не менш ніж директор заводу або відповідальний працівник закладу харчування. Але за радянських часів ніхто жіночих романів не те що не читав, навіть не писав, тим більше про таких непролетарських персонажів. Тим не менш це зовсім не роман, а реальна картинка двадцятитрирічної давності з реального життя звичайних радянських вчителів.

Про цю пару ходять легенди. Ними захоплюються: з дитинства, всерйоз, надовго, як ними обома, так і по одному. Він — привабливий, енергійний, елегантний, ну тобто майже мрія усіх жінок — мужній, красивий і розумний. І вона йому під стать, також майже мрія усіх чоловіків — висока та струнка розумниця, вродлива, толерантна та цілеспрямована.

Ні, ну справді, такі пари бувають. Рідко. Іще рідше буває, що вони живуть спільним духовним життям, тому що займаються однією справою. А іще рідше ця сама спільна справа носить таке прекрасне і водночас непросте ім’я, як «учительство». Зараз, правда, вони вже одна з найвідоміших пар в одному з визначних міст України, він — на високій посаді в управлінні освіти та науки, а вона — у минулому директор приватної гімназії, а зараз ентузіаст зовнішнього тестування. А тоді він викладав історію у звичайній школі, а його кохана — українську мову та літературу. Разом вони зростали професійно, йшли через великий і непростий шлях, подолали різні «буреломи долі і негаразди обставин», зробили багато корисного, як кажуть, на освітянській ниві, та незважаючи ні на що зберегли і зміцнили велике почуття. Про те, як це їм вдалося, ми й вирішили поговорити. Але час уже послухати нашу головну героїню.

Вона. Викладати я дуже любила. Викладала українську мову ще з тих часів, коли вона ще не була державною, коли від української мови учень міг взагалі звільниться і до української мови було таке зневажливе відношення. Але, незважаючи на це мені завжди подобалося викладати, мені подобалася мова. На мій погляд, моє ставлення до предмету формувало відношення людей до мене.

Як ми познайомились? Коли я прийшла до школи, він вже працював у цій школі. Мені було років двадцять, а він на вісім років від мене старший. Нічого такого романтичного або любові з першого погляду у нас не було. Ми були просто колегами. Він спочатку мене зовсім не цікавив. Це вже потім зацікавив своїм розумом й інтелектом, почуттям гумору… Ми стали ближче спілкуватися, все частіше і частіше. Нам було цікаво разом.

І знову ж таки, це було просто професійне спілкування. Він розповідав мені про нову літературу, тести, логічні завдання.

  Хто ж зробив перші кроки назустріч одне одному?

  Він робив всі перші кроки, тому що я за характером не така людина. Але дуже повільно.

Ми разом ходили зі школи, не вдвох, а нас було декілька чоловік з однаковими інтересами. Ми грали в слова, і він постійно вигравав. Одного разу вирішили ми з подругою його розіграти: придумали наперед слово, тиждень підбирали слова, що входили до складу цього слова, і коли сіли утрьох грати — ми його розгромили. Він був вражений. Йому навіть у голову не прийшло, що ми могли все наперед підготувати. Але я тут же зізналася, що ми все підстроїли. Тільки через два роки вже почали зав’язуватися якісь більш особисті стосунки.

— А як він освідчився вам?

  Пам’ятаю, що він сказав, що хоче бачити мене своєю дружиною. Це все відбувалося на трамвайній зупинці, без особливої пишності. І влітку, 13 серпня, у п’ятницю, ми й одружилися. Адже раніше треба було за три місяці займати чергу, а найближчим часом було тільки це число. Та ми не злякалися і зараз тринадцяте число для мене є щасливим. Грошей на бенкет у нас не було, але ми знайшли вихід. Ми відкладали потроху, і цього вистачило, щоб відсвяткувати весілля так, як нам хотілося. Моментально відмовились від ідеї витрачати гроші на застілля, збирати абсолютно усіх знайомих, друзів та родичів за одним столом. Розписування в загсі було дуже урочистим, навіть красивим. З батьками посиділи після церемонії, а потім святкували в ресторані із нашими близькими друзями, яких ми взяли у свідки. Було дуже весело, якось навіть шкодно… (Сміється.) Вистачило і на медовий місяць в Прибалтиці. Адже жили ми тоді дуже скромно, щоб у школі отримувати добру зарплатню, потрібен був стаж, а в нас його не було. Тому ми були дуже раді, що нам так усе вдалося.

— Звичайно, потрібно вміти за будь-яких умов влаштувати собі свято. Вам це вдалося чудово. Що ж було далі?

— Ми одразу помітили, що працювати в одному колективі чоловікові та дружині дуже важко. На будь-якій нараді, партзборах, педрадах будь-яке зауваження одному з подружжя дуже важко сприймається іншим. Не зовсім приємно, навіть боляче, коли ти чуєш критику стосовно близької людини. Адже буває критика доброзичлива, спокійна; людина припустилася помилки, до того ж і керівники бувають різні. Це дуже важко переноситься, і потім це може перенестися іще і додому, відбитися на сімейних стосунках. Це дуже боляче…

— А як реагували учні?

  У нас було дуже багато учнів, у яких викладали предмети і я, і мій чоловік. І потім, на зустрічі з класом мого чоловіка, і мене запрошували. Багато хто і зараз телефонує. Один учень мого чоловіка, ставши батьком, згодом свою дитину привів учитися до мене у гімназію. На дітях ніяк не відображалося, що чоловік і дружина працюють разом. Та й у колективі у нас були нормальні стосунки, і більш того, коли ми одружилися, директор нашої школи у той час сказав: «Ну, нарешті, так і повинно бути, дівчину скільки промучив».

— А які Ваші найяскравіші враження з тих часів?

— Найяскравіші враження у мене пов’язані, напевно, з професійною діяльністю. Так вийшло, що тоді був створений педагогічний рух «Еврика» — перший союз творчих учителів. Це був загальносоюзний захід, була надзвичайно цікава та форма, в якій проходили зустрічі. Що ж потрібно, щоб зробити нашу освіту більш ефективною? Ми з чоловіком брали участь у цій роботі. Там були лідери освіти, з якими було дуже цікаво спілкуватись. До речі, багато хто з учасників того заходу дотепер підтримує відносини, хоча багато хто живе й у Москві, й у Прибалтиці, й навіть в Америці. Це був безкінечно цікавий професійний досвід. Це були люди, небайдужі до освіти, хворі на освіту, у гарному розумінні слова — хворі, талановиті творчі люди. Ми проводили збори, конференції, виїзди, обмін досвідом, семінари. Будували модель взаємостосунків, а саме модель педагогічного суспільства.

Був іще цікавий період, коли чоловік очолив міський відділ освіти. Завдяки набутим зв’язкам у педагогічному світі йому було запропоновано стати співдиректором за програмою «Освіта ХХІ століття». Це була українсько-американська програма. Вона підтримувалася фундацією «Відродження», а я працювала тоді вже завучем у школі. Це був дуже сильний етап професійного зросту, тому що вперше у нас виступали професори з Європи, Америки, Канади. Основна тема цих заходів — «Ефективна школа»: що таке ефективна школа та як це виміряти, які критерії необхідні. У нас були запальні суперечки. Між собою ми представляли свій досвід, в якомусь значенні це був прорив, тому що вони внесли новий дух, нову філософію у взаємостосунки керівників і підлеглих: як будувати відносини, як не припуститися помилки, як будувати стосунки з учителями. Там були присутні і директори шкіл, і завідуючі районними відділками освіти, і вже потім ця програма пішла Україною. Це був спочатку Східний проект, потім він проводився на Західній Україні. Ті професори, що приїжджали із-за кордону, нас навчали, і ми стали вже носіями цієї інформації. Ми, у свою чергу, все це передавали далі. У принципі, вся Україна була охоплена цим рухом. Програма тривала більше чотирьох років, і мій чоловік був її співдиректором. Це був дуже цікавий, насичений період, ми втомлювались, але дуже багато їздили, багато знайомились… Вчили і вчились самі. Ось це і є одні з найяскравіших вражень.

  А чи були моменти, коли ваші думки розходились, не співпадали педагогічні погляди, інтереси, і як це впливало на ваше сімейне життя?

— Я не пам’ятаю таких моментів, тому що він в освіті і я в освіті. У якісь моменти можуть викликати суперечки, але не сварки. Суперечки у професійній діяльності можуть виникати. Але все у розумних межах. Мені запам’яталася фраза американців: «Директор, який критикує підлеглого, особливо в не дуже коректній формі, ніколи не доб’ється свого»; тому що людина не сприймає, вона немов відключається. Необхідно підходити до критики з позитивної точки зору. Я, звичайно, не завжди так чиню, але прагну не робити критику негативною. Він висловлює деколи невдоволення: «Ти одна тільки мене критикуєш!», але загалом і у мене, і у нього адекватна реакція на критику. Буває, він мене критикує. Звичайно, неприємно, але я довіряю його чуттю і досвіду. І намагаюся виправитись.

— А він потім це помічає?

— Він помічає. Помічає якісь зрушення у моєму професійному зростанні. Зрозуміло, що вчитися потрібно завжди. Я щодня знаходжуся у процесі навчання і він мені дуже допомагає. Тому що зараз мені дуже складно. Бо тести — це така річ, не те щоб зовсім далека від мене, але незнайома. Тестами і взагалі оцінюванням я займалася, я і в семінарах брала участь, на зустрічах з американцями, і з колегами ділилася своїми знаннями. Але там були тести на рівні вимірювання, на рівні класу, та не на рівні області. А тут своя логістика, тут усе інше. Тому вчуся я й до сьогодні. Адже поки сам не пройдеш весь цей цикл, то деякі речі можуть так і залишитися незрозумілими. А чоловік мені допомагає.

Мій чоловік і адміністратор, і носій змісту освіти, змісту предмету, що є рідкісною якістю. Я взагалі ніколи свого чоловіка не вихваляю, але це дійсно правда. Він об’єднує у собі рідкісні якості, тому що пройшов шлях від учителя, і не тільки тому. Він завжди усім цікавиться, дуже освічена людина, вміє поєднувати адміністративну та змістовну роботу.

  Кажуть, важко з таким видним чоловіком, коли він на керівній посаді, інші жінки надають знаки уваги. Ви коли-небудь страждали від цього?

— Ні, ніколи. У мене ніколи не було цих комплексів. Я чудово знаю, що мій чоловік подобається жінкам. Я чудово знаю, що він до жінок, до всіх без виключення, ставиться з величезною повагою. Це видно. Я би сказала до жінок взагалі він ставиться навіть з любов’ю, у найкращому розумінні цього слова. Він завжди дуже відкритий, товариський, привітний, говорить жінкам компліменти. Я спостерігала це, коли ще ми не були одружені, тому я дуже спокійно до цього ставлюся, я вважаю це нормальним. Це нормальна чоловіча поведінка. Так і повинно бути. Треба лише довіряти і поважати одне одного. А чоловікам я хотіла б побажати любити своїх жінок та берегти їх.

На перший погляд може здатися, що для того, щоб зберігати кохання та подружні стосунки досить довгий час, потрібно мати спільну справу з чоловіком, схожі інтелектуальні та духовні інтереси та погляди. Тобто спільний простір для спілкування. І, знову ж таки, на перший погляд, у нашої пари всього цього було вдосталь і начебто саме тому у них і була така довга дорога поруч. Уся справа в тім, що у надрукованому інтерв’ю не може відчуватися те, що стає зрозумілим під час особистої зустрічі. Моїй співрозмовниці було важко або якось не дуже цікаво згадувати минуле. Чому? Тому що вони з чоловіком живуть зовсім не ПОРУЧ і не минулим. Вони йдуть освітянськими стежками РАЗОМ і живуть сьогоденням. В унісон із часом та один з одним.

                                               

КОНКУРС «КОХАННЯ МОГО ЖИТТЯ»

Шановні колеги! Давайте трохи відкладемо плани і методички та поспілкуємося про головне у житті — про кохання. Відомо, що найцікавіші романи, найскладніші сюжети пише наше життя.

Рубрика «Він і Вона» пропонує Вам взяти участь у конкурсі «Кохання мого життя». Надсилайте нам Ваші історії про кохання, про палкі зустрічі та романтичні повороти долі.

Найцікавіші розповіді знайдуть своє місце на сторінках нашого журналу.

Відгуки читачів