Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Культпохід обо Педагогічне обличчя Львівського театру ім. Леся Курбаса

Наталя ШУБЕНКО

Вам набридли будні. Ви втомилися від одноманітності свого життя. Ви прагнете нових вражень. Глянсові голлівудські фільми набили оскому, а улюблена книга чомусь уже не дарує відчуття свята. Якщо все це — про вас, не поспішайте вживати таблетки-антидепресанти або звертатися за консультацією до психолога. Є інший вихід, простий, як усе геніальне. Крок перший — вивчіть театральну афішу свого міста. Крок другий — купіть квиток. Крок третій — ретельно підберіть костюм, а дами — подбайте про вечірній макіяж. Адже на зустріч із прекрасним потрібно йти у всеозброєнні. Ви здогадалися, куди ми направляємося? Звичайно ж, до театру!


Культпохід обо Педагогічне обличчя Львівського театру ім. Леся Курбаса

Наталя ШУБЕНКО

Вам набридли будні. Ви втомилися від одноманітності свого життя. Ви прагнете нових вражень. Глянсові голлівудські фільми набили оскому, а улюблена книга чомусь уже не дарує відчуття свята. Якщо все це — про вас, не поспішайте вживати таблетки-антидепресанти або звертатися за консультацією до психолога. Є інший вихід, простий, як усе геніальне. Крок перший — вивчіть театральну афішу свого міста. Крок другий — купіть квиток. Крок третій — ретельно підберіть костюм, а дами — подбайте про вечірній макіяж. Адже на зустріч із прекрасним потрібно йти у всеозброєнні. Ви здогадалися, куди ми направляємося? Звичайно ж, до театру!

Сьогодні для нас із вами двері своїх театрів гостинно відкриває Львів. Вас дивує, чому ми почали з провінційного міста й провінційних театрів? Пояснюємо. Усупереч загальноприйнятій думці, саме в провінції театральне життя найбільш концентроване. Кожна прем’єра стає подією, її обов’язково відвідує місцева влада, а за нею тягнеться незмінний ескорт чиновників і юрби журналістів. Що ж стосується Львова... Це місто має давню театральну історію й багаті традиції. Але про це трохи пізніше, а поки... Вулицями давнього прекрасного міста ми рухаємося до місця призначення. А оскільки ніщо так не прикрашає шлях, як цікава бесіда, дорогою поговоримо, що ж у цілому являє собою Львів театральний, чи є в ньому те сьогодення, яке подарує нам так давно очікуваний катарсис, а нашим дітям — багатогранний, захоплюючий світ, що може стати незамінною альтернативою безглуздим дворовим посиденькам, телеманії, шкідливим звичкам. Ми ж із вами чудово розуміємо, що всі проблеми, особливо в підлітків, починаються з перекрученої шкали цінностей, а наслідки — нудьга, байдикування, сумнівні захоплення — не змусять на себе чекати. «Протиотрута» має бути сильною й діючою напевно. І що, як не театр, здатний нею стати. Не випадково ж у XVI столітті лицедійство дорівнювалося до шаманства, а церква вважала акторів суперниками «Божого престолу». Тому — негайно починаємо пошуки «сьогодення». А корінням воно, як водиться, іде в глиб століть.

Довідка

Олександр Степанович Курбас народився 25 лютого 1887 року. Закінчив українську гімназію в Тернополі. Навчався спочатку у Віденському університеті, потім — у Львівському. У 1910 рощ став керівником драматичного гуртка студентів Львівського університету. Після постановки п’єси Чирикова «Євреї» публіка піднесла йому лавровий вінок, а критики одностайно заявили, що п’єса поставлена краще, ніж у професійному театрі.

Знав вісім мов, причому норвезьку й англійську вивчив, щоб в оригіналі читати п’єси Шекспіра й Ібсена.

У 1911 році починає працювати в одному з найбільш прогресивних театрів Європи — Львівському театрі «Руська бесіда».

Під час студентської демонстрації був заарештований, виключений із університету й змушений був покинути Львів.

Львів часто називають столицею української культури. Саме тут побачила світ перша українська театральна вистава Якуба Гаватовича (1619). На театральні традиції вплинули культури країн-сусідів: поляків, румун, угорців, словаків, чехів, вірменів, австрійців, німців. Уже наприкінці XIX століття тут для театрів будувалися розкішні будинки. Мета — підкреслити велич Львова, показати, що це не менш блискуче європейське місто, ніж, скажімо, Париж або Відень. Проте не тільки будинки, професійний рівень акторів, режисерські методи, репертуар, гастролі світових знаменитостей: усе говорило про європейську спрямованість театральних інтересів і театральних традицій. Серед зоряних особистостей, які творили цей особливий світ, виділяється, насамперед, фігура знаменитого українського актора й режисера Леся Курбаса.

Подальша творча біографія Леся Курбаса розвивалася в Києві й Харкові, але Львів залишився вірним театральному напрямку, який Курбас сформував у «західній столиці». Потяг до новаторства, захоплення експериментом, інтелектуальна спрямованість творчості — все це дало плоди й відродилося на новому етапі. Наприкінці XX століття саме Львів стає майданчиком найцікавіших театральних фестивалів: Міжнародний фестиваль оперного мистецтва імені Соломеї Крушельницької, Міжнародний фестиваль театрів ляльок, Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев» — один із найяскравіших театральних форумів в Україні. База цього фестивалю — молодіжні експериментальні театри-студії, які відкривають нові імена й творять майбутнє українського театру. Спектаклі фестивалю проводяться не тільки на всіх театральних майданчиках Львова, але й на вулиці. Простір, завойований театральним мистецтвом, незмінно розширюється, а театрали-прочани з усього світу регулярно сходяться у Львові. Спектр зоряних імен вражає: Ада Роговцева, Донатас Баніоніс, Роман Віктюк, Олексій Петренко, Костянтин Райкін, Валерій Фокін, Богдан Ступка, Сергій Маковецький, Кшиштов Зануссі та ін. Так що давно пора нам, українцям, відкинути «шори власної упередженості» й повірити, що в нашій країні може народжуватися мистецтво настільки ж високої проби, як і у визнаних театральних столицях світу. У всякому разі, зірки першої величини, приїжджаючи на львівські фестивалі, підтверджують, що це так. Скільки ж ще ми будемо сумніватися?

І ось ми прийшли. Кінцевою точкою нашої прогулянки став той самий знаменитий львівський театр, який майже через сторіччя підхопив естафету Леся Курбаса. Він так і називається — Львівський театр імені Леся Курбаса. Але справа навіть не в назві. Коли 1988 року режисер Володимир Кучинський разом із групою молодих акторів вирішив створити свій театр, він одразу оголосив себе послідовником Курбаса. Його елітарний, відособлений, лабораторний, майже культовий, шанований естетами театр став одним із небагатьох зразків вітчизняного інтелектуального театру. За час роботи цей театр став одним із найпомітніших у країні й за кордоном. Театральна критика відзначала спектаклі «Благодарний Еродій» за Сковородою, «Апокрифи» за Лесею Українкою, «Сни» і «Забави для Фауста» за Достоєвським, «Між двох сил» Винниченка, «Хвала Еросу» за Платоном. Театр презентував українське мистецтво на фестивалях «Сібіу» (Румунія), «Контакт» (Польща), «Бутринти» (Албанія), «Стобі» (Македонія) і багатьох інших. У 2005 році театр здобув Національну премію ім. Шевченка за сценічні досягнення. Критики назвали цей факт «ляпасом», що столичний театр одержав від театру провінційного. Хоча... провінція територіальна й провінція духовна, погодьтеся, різні речі. А духовною провінцією місто, де є такі театри, ніяк не назвеш.

Що особливо важливо й привабливо для педагогів, Кучинський працює насамперед із драматургією великих письменників, уважаючи, що вони мають якісь містичні знання й відкривають нашій свідомості тисячі «вікон». Тих самих «вікон», які просто необхідні сучасним школярам. Адже педагоги, навіть найтямущі й найдосвідченіші, не можуть змусити своїх учнів читати класичну літературу, слухати класичну музику. Може, це вдасться режисерові-педагогу? А Володимир Кучинський таким себе і вважає.

«У нас грають і професійні актори, і студенти. Хтось на півставки працює. У нас театр не самопоказу, а самопізнання. І цей театр дає можливість зберегти багатовимірність простору як у собі, так і в Театрі взагалі. Я не мислю себе без, у доброму розумінні, енергетичного підживлення від молодих акторів, від студентів... Немов би з них щось зчитую. Соціум забирає в мене енергію, а я її знаходжу в спілкуванні з новими людьми й дуже вдячний ректорові Львівського університету за те, що допоміг реалізувати ідею з акторським курсом. Тепер у мене навчаються не тільки львівські студенти. Багато хто, до речі, з Донецька. Переконаний, що Схід і Захід повинні обмінюватися творчою енергією, інакше — застій, стагнація.

Я дуже люблю одну притчу. Летить зграя, попереду — ватажок, постає питання: хто кого веде вперед? Так от зграя веде ватажка, а не навпаки.

У драматургії для мене важливі особистості. Для мене важливий Франко як особистість, Шевченко як особистість, Достоєвський як особистість. Усупереч загальноприйнятій думці, для мене Франко й Достоєвський — це люди радості, а не мороку, як багато хто думає. Наприклад, спектакль «Забави для Фауста» виник через радість Достоєвського. Може, гумор великого письменника схований для зовнішнього погляду. Адже трагедія — це не тільки сум, трагедія — це й очищення. Катарсис. А катарсис виникає як радість і як спокута за ту саму муку. І Шевченка, і Достоєвського, і Франка на світі тримав життєдіяльний, а отже, радісний початок. Інакше б нічого не було — ані їхніх творів, ані цих доль. З одного суму ніколи нічого не народиться.

Я зараз затіяв один проект — «Карнавал у Львові». Карнавал, який повинен пожвавити місто й втягти у свою стихію тих, хто почуває себе всередині цього міста «чужим». Львів дуже структурує мозок. Це особлива архітектура й особлива атмосфера. Проте факт і те, що багато людей звідси останнім часом виїхало — і до столиці, і за кордон на заробітки. І сюди приїхала провінція, вона пристосовується на цьому просторі. Чому я говорю про карнавал? Тому, що хочу допомогти їм відчути образ Вічного міста. Не впевнений, наскільки я гарний режисер, тому що дуже люблю акторство — саме цю нескінченну карнавальність, маскарад... Але ще я люблю й педагогіку. І просто люблю читати Книгу Буття...

(Володимир Кучинський)

Володимир Кучинський

Режисер, театрал, естет, Володимир Кучинський не тільки любить педагогіку й уважає її за необхідний компонент театрального мистецтва, він педагог, як говориться, від Бога. От цікавий епізод із його життя: повіз одного разу Кучинський студентів за місто, на свою, як зараз люблять говорити, «фазенду». Містечко під Львовом, називається Глинна Наварія. Там кілька старих дач і порохняві вишні. До речі, улюблена п’єса Кучинського — «Вишневий сад» (про це студенти знали). Кучинський говорить студентам, майже як Лопахін: «Беремо сокири, рубаємо вишні, старі дерева своє відцвіли — час новим стовбурам і кронам». Вони спробували... Потім зупинилися... й рубати відмовилися — навідріз. Схожа мотивація в Кучинського й при виборі репертуару, і при визначенні драматургії, і при оформленні спектаклю. У результаті те, що грають і як грають, — для підростаючого покоління просто знахідка. Близькість акторів до глядачів (а це завжди виходить завдяки роботі в маленьких залах) дозволяє їм максимально наблизитися до публіки. І донести не просто інформацію, а її образне втілення. Адже скільки не говори дітям «прописні істини», їхня реакція далека від бажаної. А якщо все — те ж саме, але в гармонійному поєднанні художнього тексту, музики, міміки, пластики, усього чарівного синтезу театральної «магії», ефект при грамотній підготовці й відповідному настрої може вийти приголомшливим.

«Чи знаєте ви театр ім. Леся Курбаса? — спитаєте ви ' в будь-кого на вулицях Львова. У відповідь — усмішка. Як не знати? Адже його творчістю живе студентська молодь та свідома інтелігенція Львова...» («The Way», Нью-Йорк, 1994)

«Маємо справу не з театром як з культурною організацією, а з Театром — вибачте за банальність — способом життя, способом думки, Вірою». («Театр», Москва, 2001)

У театрі ім. Леся Курбаса запропонують: побачити сенс життя, корені всього сущого, вічні образи раю і пекла, життя і смерті через культурну спадщину й історичні паралелі, через народні обряди, ритуальні ігри, які неможливо просто спостерігати, по волі чи по неволі станеш учасником того, що відбувається. Це відбувається в спектаклі «Вдячний Еродій» за Григорієм Сковородою. Відбувається катарсис, відбувається пізнання, відбувається урок «уміння жити», але не дидактично, не за вказівкою вчителя. Виховна мета не впадає в око. Чи не це — вищий пілотаж педагогіки?

Або п’єса «Марко Проклятий, або Східна легенда» за поезіями Василя Стуса. Через образи-теми давніх українських легенд розкривається глибинний зміст архетипів культури. До речі, для вчителів української мови й літератури буде корисним аналіз мови спектаклю, особливо використання окремих слів і словосполучень. Роль творчості Василя Стуса в подальшому становленні української мови в принципі важко переоцінити. У театральному варіанті ефект разючий: мова «живе, знаходить «плоть і кров», природно й органічно входить у свідомість глядача.

Але все в цьому житті має початок, має і кінець. Добігає кінця й наш театральний культпохід. Але навіть коли гаснуть вогні рампи, свято триває, тому що катарсис, той самий, довгоочікуваний, не порівнянний за своєю міццю із жодним іншим відчуттям, залишається з нами надовго. В емоційній пам’яті, у відчутті щастя й гармонії із собою. «Чи любите ви театр, як я його люблю?» — запитував Віссаріон Бєлінський. «Як який»,— дадуть відповідь багато хто, і будуть праві. Тільки якщо театр — справжній, він гідний любові. І остаточний вердикт виносять винятково глядачі. Додамо лише одне. Після відвідування театру, що носить ім’я Курбаса, приходить фантастична думка: якби існувала машина часу і якби завдяки їй сам великий метр потрапив у наше, XXI століття, він не посоромився б сказати: «Це — мій театр!».

Відгуки читачів