Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Невідомий брат відомого педагога

Лариса ТАТАРІНОВА

За радянських часів ніколи й ніде не згадувалося, що в Антона Макаренка був брат Віталій, офіцер Білої армії, який у 1920 році на останньому пароплаві покинув революційну батьківщину.


Невідомий брат відомого педагога

Лариса ТАТАРІНОВА

За радянських часів ніколи й ніде не згадувалося, що в Антона Макаренка був брат Віталій, офіцер Білої армії, який у 1920 році на останньому пароплаві покинув революційну батьківщину.

Брати Антон і Віталій Макаренко (1916)

Гетц Хілліг. Так звати найвідомішого у світі біографа педагога Антона Макаренка. Виявляється, ще 1973 року йому вдалося у Франції відшукати рідного брата Антона Семеновича Макаренка. Містер Хілліг живе в Західній Німеччині в місті Марбурґ. Це місто відоме тим, що Марбурґський університет, один із найстаріших університетів Європи, свого часу закінчив Михайло Ломоносов. На стіні старого будинку університету висить табличка з рядком із оди Ломоносова. Тут кілька років прожив Борис Пастернак. При університеті існує унікальна за своєю природою лабораторія «Макаренко–реферат», якою керує приват-доцент історії педагогіки Гетц Хілліг. Для того щоб мати можливість працювати в архівах, він вивчив російську мову. Зараз свої статті Гетц Хілліг пише російською й друкує в українських і російських газетах та журналах. Він — іноземний член Академії педагогічних наук України, президент Міжнародної макаренківської асоціації.

Мені вдалося зустрітися з Гетцем Хіллігом і поговорити, задовольнивши свою журналістську допитливість. Найперше питання було, звісно, про те, чому німець став вивчати спадщину Макаренка, якого було визнано флагманом радянської педагогіки. Містер Хілліг, трохи образившись на моє некоректне питання, відповів, що він ніколи не був безпритульним, хоча такий факт біографії, звичайно, міг би багато чого пояснити. Він народився 1938 року, і його дитинство припало на війну, а в повоєнний час у Німеччині, як і в Радянському Союзі, було багато дітей, які позбулися батьків. Але ж Гетц Хілліг виріс у благополучній родині, отримав прекрасну освіту: вивчав германістику, географію й педагогіку у Франкфуртському університеті, а творчий спадок Макаренка вирішив вивчати саме тому, що вважає цю людину геніальним педагогом.

Антон Семенович Макаренко — постать суперечлива. Зараз до його спадку ставляться як до пережитку минулого, того, що вже відійшло разом із радянською владою. Систему виховання Макаренка підняли на щит після війни, коли в цьому була потреба. Тріумф макаренківської системи виховання тривав до початку ери перебудови. За часів гласності на педагога навісили ярлик ідеолога сталінської освіти. Відтоді згадувати про нього стали значно менше. Але ЮНЕСКО визнала Макаренка педагогом XX століття, а його книгу «Педагогічна поема» — найкращим художнім твором про виховання. Мало хто знає, що багато які з елементів, що складали виховну систему Макаренка, свого часу придумав його молодший брат Віталій. Про це я дізналася від пана Гетца Хілліга.

Віталій Семенович Макаренко молодший за свого брата на 8 років. Він закінчив сім класів Кременчуцького реального училища. Складно сказати, чим би він став займатися далі, але Перша світова війна не залишила йому вибору: влітку 1914 року його забрали на військову службу. Юнака відрядили в Чугуївське військове училище, куди він був зарахований без іспитів на юнкерський курс. Уже в 1915 році прапорщик Макаренко відбув до діючої армії на Південно-Західний фронт. Він прибув у свій полк напередодні знаменитого Брусилівського прориву. 5 червня 1916 року прапорщик В. С. Макаренко прийняв командування ротою. Був поранений. Одужав і знову повернувся в полк. Був поранений ще тричі. Останній раз — у бою під Луцьком у жовтні 1916 року. Солдати винесли його з поля бою на руках (за цей бій В. С. Макаренко отримав чин поручика та був нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня з мечами і бантом). Цього разу поранення було серйознішим. Після одужання Віталій Макаренко залишився в тилу. Остання посада, яку він обіймав напередодні більшовицького перевороту,— помічник військового коменданта залізничної станції міста Києва. При захопленні більшовиками Києва група солдатів, за власним зізнанням офіцера, буквально викинула каліку-офіцера на вулицю. Йому пощастило, бо інших офіцерів ставили до стінки, розстрілювали тільки за те, що ті носили на плечах погони. Для прапорщика Віталія Макаренка закінчилася служба в армії. Із Києва Віталій Семенович поїхав у Харківську губернію, в місто Крюків, де в місцевому залізничному училищі викладав його старший брат — Антон Семенович. Спочатку Віталій став учнем свого брата, а пізніше — викладачем в училищі. Антон Семенович запропонував молодшому братові викладати фізкультуру, малювання й математику.

Гетц Хіліг

Учорашній офіцер покорив серця дітлахів розповідями про бойові подвиги. А невдовзі, заохочений увагою дітей до свого бойового минулого, з власної ініціативи ввів у заняття стройову підготовку. Це сподобалось учням, але не дуже Антонові Макаренку, бо він був принциповим противником усього військового та не раз гнівно дорікав братові: «Я не хочу тут заводити казарму!». Все ж йому довелося здатись. Незабаром у невеликого шкільного загону, яким у позакласний час керував Віталій Семенович, навіть з’явився власний прапор. Мине кілька років, і такий самий прапор з’явиться в легендарній макаренківській колонії імені Горького. З’явиться тут і театр, яким захоплювались вихованці. Вистави в Крюкові ставились теж з ініціативи Віталія Семеновича. Він організував самодіяльну театральну групу — драматичний гурток імені В. Г. Короленка. Акторський досвід Віталій Макаренко одержав ще під час навчання в реальному училищі. Вистави гуртка проходили так успішно, що на гроші, зібрані за квитки на спектаклі, вдалося купити інструменти для власного духового оркестру.

«Навесні й улітку 1919 року настали похмурі, важкі дні,— через багато років згадував сам Віталій Семенович.— Людей арештовували й знищували не за якийсь злочин, а тільки за те, що вони могли бути “потенційними” ворогами. У нас (як і скрізь) заарештовували вночі, без суду на вантажівках відвозили на цвинтар і там розстрілювали. Небезпека нависла й над моєю головою». Прийшов червоний терор.

Гетц Хіліг та автор статті

Якось Віталій Семенович дізнався, що місцева НК збирається його заарештувати й розстріляти. Найближчої ночі, він був змушений піти з Крюкова. Одного дня він побачив на залізничній станції бронепоїзд з трикольоровим російським національним прапором. Так він дізнався, що Крюків і Кременчук звільнені від більшовиків Добровольчою армією. Після повернення в Крюків Віталій Макаренко був мобілізований. Однак його відрядили в контррозвідку. Можливо, начальство врахувало чотири поранення, отримані на австрійському фронті, а можливо,— ту обставину, що він — місцевий житель і краще знайомий із місцевими умовами. Зі службою в контррозвідці пов’язане дуже цінне свідчення В. С. Макаренка: «У той час, в останні тижні радянської влади, вантажівки щоночі відвозили заарештованих на цвинтар, де відбувалися розстріли, а за чотири місяці в Крюкові, коли стояли частини Добровольчої армії, контррозвідкою

білих було заарештовано двоє співробітників». У листопаді 1919 року підпоручик В. С. Макаренко на кілька днів їздив у відрядження до Харкова. Під час одного з відряджень він без дозволу начальства залишив службу в контррозвідці й вступив кулеметним офіцером на бронепоїзд «Генерал Марков». У грудні 1919 року почався загальний відступ білих, і Віталій Семенович Макаренко потрапив у Крим, звідки в листопаді 1920 року в складі Російської армії він назавжди покинув батьківщину, залишив вагітну дружину…

Народивши, жінка не визнала дівчинку своєю дитиною. Маленьку Олімпіаду на виховання забрав Антон Семенович Макаренко. Цікава доля цієї дівчинки. Антон Макаренко виховував її як звичайну колоністку. Колоністів вона вважала своїми братами та сестрами. Ставши дорослою, Олімпіада Віталіївна вийшла заміж за поета-пісенника Сергія Васильєва. Вона народила доньку Катерину, що стала відомою акторкою. Близько року поручик В. С. Макаренко провів у таборі. Наприкінці 1921 року переїхав до Болгарії. Звідти він написав листа старшому братові, який уже тоді очолював дитячу колонію в Куряжі, і від нього дізнався, що його дружина й донька живі. Віталій Семенович поїхав до Франції, працював чиновником у Парижі. Згодом він організував своє художнє фотоательє, що дозволило йому непогано облаштувати своє життя на чужині.

Брати спочатку листувалися, а потім листи «білого» брата до «червоного» тривалий час залишалися без відповіді... Листи до Антона Семеновича не доходили. Адже класик радянської педагогіки не міг мати брата — офіцера царської армії. Тож брата було викреслено з його біографії. Почастішали доноси, Антона Макаренка звинувачували у зв’язку з братом-білогвардійцем, а в методі виховання знаходили багато «білогвардійських штучок». Антон Семенович помер 1 квітня 1939 року у вагоні поїзда. Віталій дізнався про це з обривків емігрантських газет. У нього залишилася гіркота великої втрати, спогади та небагато листів. Тоді він ще не знав, що переживе брата на 44 роки, помре одинцем самотнім, так ніколи й не побачивши ні свою доньку, ні онуків. Останні роки поручик Віталій Семенович Макаренко провів у будинку для людей похилого віку в місті Йер, на півдні Франції. Тут його й знайшов Гетц Хілліг. Вони дуже довго розмовляли. Пан Хілліг умовив Віталія Семеновича написати книжку. Книгу «Мій брат Антон Семенович. Спогади, листи» було видано. Але Віталій Семенович не дожив до виходу друком книжки російською мовою.

Він помер у Франції 1983 року у віці 88 років.

Мужні жінки

Марія Складовська-Кюрі

З тих пір як у 1892 році вона відправилася до Парижа й вступила до Сорбонни на факультет природознавства, Марія вела життя самітниці. Вона викреслила з планів свого життя всілякі розваги й дружні вечірки. Вона вчилася. Крок за кроком вона накопичувала знання в галузі математики, фізики та хімії. Одного разу вона зустріла однодумця — П’єра Кюрі,— і більше вони не розлучалися. Звичайно, у світі чоловіків не могли не поширитися чутки, що в спільній роботі чоловіка і жінки в галузі радіоактивності Марії належала роль лише технічного помічника. Вона довела протилежне, продовживши свою діяльність і заробивши другу Нобелівську премію вже після смерті П’єра. З усіх наших героїнь Марі була, мабуть, найменш жіночною: вона вдягалася максимально просто й узагалі не приділяла уваги побуту. Але навіть тут історія знає такі випадки: у 1903 році автори відкриття Полонію й Радію — Марія та П’єр Кюрі — були на банкеті, улаштованому на їхню честь, у Лондонському Королівському інституті. Винуватці торжества були збентежені вишуканістю публіки, що їх оточувала, блиском убрання і прикрас дам, що були присутні на торжествах. Марія, одягнена в звичне для неї скромне чорне плаття, вперше в житті опинилася в настільки блискучому оточенні. Незважаючи на весь свій аскетизм і байдужість до зовнішніх ефектів, її серце все-таки зворухнулося, і вона з істинно жіночим почуттям захоплено вимовила: «Послухай, П’єре, а всетаки це дуже красиво!».

Усетаки жінка, навіть наймужніша, назавжди залишається жінкою, і в цьому, напевно, її головна привабливість.

Відгуки читачів