Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Директор долі. Життя заради школи

Ольга АДАМ

Коридором неслися першокласники і мало не збили мене з ніг. Знаючи, що людина, на зустріч з якою я поспішала, вже два роки не працює директором цієї школи, а лише викладає у старшокласників філософію, я вирішила зупинити захеканих новоселів кабінету із надписом «1В» і запитала:


Директор долі. Життя заради школи

Ольга АДАМ

…И мы всегда в Вас находили идеал

Любви, добра и настоящего мужчины…

Учні 10-А класу, 1975 рік

Коридором неслися першокласники і мало не збили мене з ніг. Знаючи, що людина, на зустріч з якою я поспішала, вже два роки не працює директором цієї школи, а лише викладає у старшокласників філософію, я вирішила зупинити захеканих новоселів кабінету із надписом «1В» і запитала:

— Хлопці, а чи знаєте ви, що у вашій школі знаменитий директор?

— Та-а-а-к! — пролунало у відповідь.

— А як його звати? — не вгамовувалася я, тобто, вибачте, доросла тітонька.

— Іван Кефірович! — пролунав хор дзвінких голосів, і нетерпляче дитинство понеслося далі, у своїх невідкладних справах…

Насправді знаменитого директора звуть Іван Нікіфорович. І насправді він зруйнував усі мої уявлення і про директора, і про знаменитого директора, і навіть про чоловіка. У школі. І взагалі.

Більш ніж сорок років тому він, молодий військовий запасу, приймав цю школу від будівельників. Тому цьому паркету стільки ж, а він, як тільки-но з магазину. Усюди квіти, як в оранжереї. У вітальні висить цей портрет, а під ним підпис: Питіков І. Н., і далі — відмінник освіти, заслужений учитель України, нагороджений і т. д… Ідеш коридорами і відчуваєш якусь незвичну для школи домашність, затишок і чиїсь дбайливі, не те щоб тільки руки, а навіть не знаю, як сказати… Словом, бачу, що цій школі пощастило. У неї майже за весь час її існування був дбайливий, розумний, спокійний, виважений і мудрий хазяїн. Чоловік.

Такі думки виникають іще до знайомства з ним. І ось він іде назустріч. Йому 84 роки, але він стрункий, спритний, усміхнений, жваво протягує руку і тепло вітається. Запрошує до вільного кабінету пити чай із тістечками… І одразу стає якось тепло і ясно поряд з ним. Чекайте, чекайте, ні, так не буває, а де ж гордовитий погляд, наслідки сановитої посади та незліченної кількості нагород і почесних звань, усвідомлення власної унікальності? Я вже мовчу про деякі вікові особливості, які начебто повинні даватися взнаки, як не як. На подив, усіх цих неприємностей, я не відчула. Та це ще не все, чим він може здивувати.

Сторінками долі

І біографія незвичайна. Чи багато ви зустрічали ветеринарів — учасників Сталінградської битви? Ні? Будь ласка, ось, знайомтесь. Це також був він, наш знайомий директор. А іще він відомий прикордонник. Різні героїчні прикордонні історії за його участю неодноразово публікували у військово орієнтованих газетах чи журналах. Але про це він мені не розповідав. Він взагалі свою біографію якось лаконічно викладає:

Іван Нікіфорович. Адже я білорус. Родом із села Рабовичі Могілевскої області. Я такою трохи безхазяйною був дитиною, виховувала мене одна бабуся (батько розвівся з мамою, а вона вмерла, коли мені було два роки). Був у нас у школі вчитель дуже гарний, ми разом майстрували, каталися з гірок, він-то мені й порадив вступити до Мінського ветеринарного. Я встиг закінчити два курси технікуму, і почалася війна. Я зібрав хлопців зі свого села, й пішли ми на фронт добровольцями. Нас одразу — у тил до Узбекистану, на навчання, а то б загинули у перші дні війни. Потім із кавалерійським полком на кордон із Туреччиною, а звідти — вже під Сталінград. Був учасником і Курської битви, і Прохоровского руху, пройшов майже весь СРСР. Після війни перевели в прикордонні війська. Служив у Румунії. А потім я брав участь у формуванні прикордонних військ України. Три роки служив на західній границі, після мене зробили парторгом, і я став політпрацівником. П’ять років був на Сахаліні. В 1955 році вступив у Ризький державний університет ім. Петра Стучки на історико-філологічний факультет. Так що є у мене дипломи учителя історії латвійською і російською мовами…

Помітили основну справжню чоловічу рису? Рішучість! Вирішив — і до Мінська, вирішив — і на фронт, вирішив — в університет. А такі «нічого-собі» рішення, не слабі. Саме так він учинив і в особистому житті. Вирішив — і усе. Раз і назавжди.

І. Н. Із своєю майбутньою дружиною Валентиною я познайомився на Курській дузі в 1943. Коли наші звільнили Харків, тамтешніх дівчат призвали до армії медсестрами і вона опинилася серед них. Їй було тоді 19 років. Після війни, до 1948 року, у нас перервався зв’язок, я не думав тоді про одруження, думав, відслужу і вже після думатиму про це. Але потім вирішив і поїхав до Харкова. Узяв її, повів в РАГС, розписалися, і я відвіз її з собою на кордон, а звідти ми на Сахалін зібралися. 28 червня було 58 років сумісного життя.

Ось так: вирішив, узяв, повів, відвіз. Усе по-чоловічому.

Півстоліття у жіночому колективі

На питання про вихованців Іван Нікіфорович не відповів. Просто увімкнув магнітофон, а звідти пролунали ряд поздоровлень із днем народження, Днем учителя та з 23 лютого, що у різні роки замовляли на радіо для нього його учні, що вже давно випустились. Вірші, фотографії із зустрічей випускників, якісь подарунки — усе це він ретельно зберігає, пишається цим. Серед випускників багато вчених, учителів, військових, лікарів, технічних працівників, чиновників, музикантів, працівників телебачення й багато інших. Усього він випустив більше 5000 тисяч учнів. А скільки учителів довелося йому побачити? Досвід вражаючий. Він охоче ділиться секретами керівництва шкільного колективу. І відчувається, що кожне слово виважено, вивірено важелями долі.

І. Н. Насправді не важливо, хто педагог: чоловік або жінка, головне — щоб він був професіонал. Але необхідно враховувати психологію чоловіка чи жінки, потрібно бути мудріше, адже жінки більш емоційні, ближче все сприймають, ніж чоловіки, і навіть погляд може вплинути на подальшу поведінку жінки у колективі. Якщо по собі судити, а я уже 46й рік працюю в жіночому колективі, хочу сказати, що взаємини залежать не тільки від чоловіка. Я формував колектив, приймав на роботу вчителів. Але я підбирав людей зовсім за іншими критеріями і ніколи не дивився: чоловік це чи жінка, не розставляв пріоритетів за статевою ознакою. І їм настільки подобалось у нас працювати, що зараз у нас навіть є цілі династії вчителів вже у третім поколінні. У вихованні дітей повинні проявлятися й жіноча, й чоловіча увага. На сьогоднішній день ми маємо таку ситуацію: на батьківські збори приходять 95 % мам. Хто перевіряє домашні завдання?

Теж мами, а що ж робить тато? Виходить, у родині дитина не бачить тата — він увесь час зайнятий, або його взагалі немає. У школі він теж не бачить чоловіка, а в суспільстві на вулиці бачить не кращий варіант, та й то мигцем. А звідки тоді ця дитина візьме модель чоловічого поводження? Тому школі, звичайно, краще була б більша кількість вчителів-чоловіків. Є предмети, які вимагають чоловічого підходу. Наприклад, труди, фізика: там робота з приладами. Жінка теж може цьому навчити, але чоловік може хлопців націлити більш перспективно працювати з технікою в майбутньому, тому необхідно не тільки володіти теорією, а й спаяти що-небудь або полагодити що-небудь по дому. Ну й звичайно вчитель фізкультури повинен працювати із хлопчиками, але, на жаль і їх не вистачає, тому фізпідготовку часто ведуть жінки. Деякі діти більше люблять вчителів-чоловіків. Діти говорять, що вони більше дисциплінують, тверді й наполегливі, а жінки більш м’які. Хоча й жінки є різні: є такі, що як видадуть що-небудь таке...

А чи допомагає присутність чоловіків у школі залишатися жінці жіночною?

— Звичайно, жінка на підсвідомому рівні буде намагатися мати гарний вигляд, тому що знає, що на неї дивитимуться чоловіки. Проблеми можуть бути пов’язані з емоційними або психологічними аспектами місця й ролі жінки в суспільстві й колективі. На жаль, зараз виходить так, що потенціал та інтелектуальний рівень жінки-вчителя не відповідає її статусу в суспільстві. Отож, присутність чоловіка поруч — у колективі й у сім’ї — допомагає їй не почувати цього дисонансу, ну й звичайно залишатися прекрасною й слабкою леді, хоча б іноді. Хоча б і 8 Березня. (Сміється.)

Тобто без чоловіка в школі жіночності залишається все менше?

— Безумовно. Вплив відсутності чоловіків звичайно дається взнаки. І зовнішній вигляд, і підвищений тон голосу жіночності не додають. Я, наприклад, на дітей ніколи не кричав, і від жінок вимагав дотримуватись спокою, коли це можливо, ну а в разі потреби звертатись до мене. Але чомусь звертались не часто. Я завжди вчив колег: поганий настрій залишайте за порогом школи! Тому що бумеранг спрацьовує.

Сучасні реалії

Які можуть бути реалії, спитаєте Ви, у людини, якій за вісімдесят? Це залежить від людини. Він не замислюється над тим, у чому секрет довголіття, а лише продовжує далі плідно працювати. Вникає у новини комп’ютерних технологій, опановує програми нових курсів, замислюється над впливом технічного прогресу на дітей.

І. Н. Дітей стало складніше вчити. Уже не кожний учень бажає вчитися за шкільною програмою. Адже зараз на кабельному телебаченні є дуже цікаві й пізнавальні програми, наприклад Discovery, Animal Planet та ін. І чим учень буде займатися, наприклад, на уроках біології, подивившись фільми на цих каналах? Він дивиться всі ці програми, не знаючи, що для нього є цінним, поглинає й тоне в цій інформації, не знаючи, як відокремити головне від другорядного. Негативним боком цих речей є те, що діти розучилися вже міркувати й аналізувати. Я зараз викладаю курс філософії, курс «Людина і світ». Чому потрібен цей курс? Треба показати дітям матеріальність світу, походження й закони його розвитку, основи діалектики, навчити пізнавати світ взагалі і духовний внутрішній світ окремої людини. А це дуже складно, не маючи посібників.

До кабінету, де ми розмовляли, веселою юрбою увірвалися старшокласниці: закінчились уроки, і вони забігли щось узяти.

— Ой, ми заважатимемо? — зойкнула одна з дівчат.

— Ні, Оксаночко, проходь,— запросив Іван Нікіфорович і так, ніби продовжуючи давню і незакінчену розмову із нею, запитав: — Ну, що ти надумала?

— Вчителем, як Ви. — сказала вона.

А що ви говорите тим, хто виявляє бажання стати вчителем?

— По-перше, потрібно дуже чітко уявляти, чому ти хочеш бути вчителем. Коли йдеш на урок, треба знати, навіщо йдеш і з якою метою, та завжди зпівставляти мету й результат. Якщо в тебе ціль дійсно зробити людей із цих дітей, то це одна мета, а якщо просто влаштуватися на роботу, то це зовсім інша мета… Головним повинне бути те, що ти працюватимеш на майбутнє, а майбутнє — це наші сьогоднішні школярі, які завтра будуть і робітниками, і державними діячами.

А що чекає на вчителя в школі? До чого йому готуватися?

— У сучасній школі? До динамічності життя. Динаміка, вона у всьому проявляється. І в нестачі часу, в змінах дитячої поведінки, швидкості темпів професійного зросту. Треба бути готовим до швидкої динамічної зміни ситуації, тому що ситуація для працівника в школі міняється щохвилини.

Як бачите, це не просто директор школи, який пропрацював на одному місці багато років. Ми вирішили написати про нього не тільки тому, що у 84 роки ця людина усе ще налаштована на перспективу. Він являє собою приклад справжньої мужності та справді сам творив і свою долю і опікувався долями членів колективу та випускників. Під час нашої розмови Іван Нікіфорович дуже переймався тим, що в сучасних дітях, тим більше в дітях майбутнього, буде ні на чому виховувати патріотизм, мужність, рішучість. Можливо, ці хвилювання і справедливі, але, на мій погляд, усе це може буде виховувати саме на таких прикладах, як Іван Нікіфорович Питіков.

Відгуки читачів