Передплатна кампанія з січня 2019 закінчилася! Що робити далі?

Подробиці...

Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Жінка, яка кричить. Кому властива емоційна поведінка?

Олена МАЛЕНКО

Слухавка вибухнула лавиною різких, надто високих звуків, які миттєво вп’ялись у мій напружений від хвилювання мозок. Жіночий голос на тому кінці дроту зривався на крик, спалюючи за собою всі мости порозуміння, не залишаючи мені жодного шансу бути не те що зрозумілою, а хоча б почутою. На тому кінці дроту був директор школи. Ні, все ж таки первісно це була жінка. Жінка — директор школи. А ще була ситуація — дещо службова, дещо особиста, яка потребувала вирішення. Вирішення не вийшло, маю на увазі цивілізованого вирішення, адекватного формату службових стосунків.


Жінка, яка кричить. Кому властива емоційна поведінка?

Олена МАЛЕНКО

…Розум, упевнений у собі, говорить тихо.

Фрідріх Ніцше

Слухавка вибухнула лавиною різких, надто високих звуків, які миттєво вп’ялись у мій напружений від хвилювання мозок. Жіночий голос на тому кінці дроту зривався на крик, спалюючи за собою всі мости порозуміння, не залишаючи мені жодного шансу бути не те що зрозумілою, а хоча б почутою. На тому кінці дроту був директор школи. Ні, все ж таки первісно це була жінка. Жінка — директор школи. А ще була ситуація — дещо службова, дещо особиста, яка потребувала вирішення. Вирішення не вийшло, маю на увазі цивілізованого вирішення, адекватного формату службових стосунків.

Замість цього був крик — цілком відвертий, істеричний, неприкритий, не зупинений ні внутрішнім голосом, ні діловим іміджем, ні попередніми, суто людськими стосунками між нами, набутими не за один рік (свого часу я вчила її дітей). Спочатку був шок і навіть певна розгубленість: якось-то вже відвикла від цього виховного методу, працюючи у педагогічному університеті, видавництві, приватному ліцеї. Звикла до поваги з боку колег, студентів, учнів і сама намагаюсь у службовому спілкуванні бути витриманою (не завжди це дається легко, інколи спокійною бути складно, але для мене це принципова позиція). А крім шоку від такої поведінки посадової особи, керівника школи, отже, педагога, у свідомості завис величезний знак питання: а чому, власне, вона так кричала? Чому могла собі таке дозволити? Чому взагалі кричать начальники і особливо директори шкіл? Чому кричать жінки? І що у цьому крикові або що за цим криком?

Питань було багато, спокій не приходив, тож вирішила винести цю проблему на широкий загал. Спочатку провела невеличке опитування колег-учителів: чи кричить на вас у школі керівництво і як ви до цього ставитесь? Знала ж, звісно, що кричить, сама 10 років пропрацювала у звичайній школі і весь цей час боролася з відвертою брутальністю директора, але тепер було цікаво послухати колег. Послухаємо.

— Кричать усі, від директора до техперсоналу: директор кричить на педраді або йдучи коридором, кричить у своєму кабінеті, у класі, на вчителів, на дітей; завуч кричить на вчителів і дітей; техперсонал кричить, якщо йдеш вимитою підлогою або якщо невчасно зайдеш до туалету, де теж все вже вимито (!).

— Директор у нас спокійний, він чоловік, а завуч — жінка, вона кричить просто завжди, каже, що її нерви не здатні витримувати ні вчителів, ні дітей, ні цю скажену роботу з вимогами всіх інстанцій і начальників. На неї вже не ображаються, а співчувають як хворій, бо на її місці не хоче бути ніхто.

— Директор кричить, але по справедливості, якщо вже дуже її дістати, а так вона — нормальна, не ображає особисто і не лається. Більше кричать учителі на дітей і один на одного, інколи навіть лаються у присутності учнів.

— Директор у нас — чоловік. Він може кричати й лаятися, а може й не кричати. Все залежить від його настрою: якщо гарний, то буде все по-людськи, а якщо ні — то ховайся, дістанеться всім. Жінки часто плачуть від нього, ображаються; інколи навіть чиїсь чоловіки приходять, з’ясовують, чого це на їх дружин так кричать, що їм вдома треба швидку викликати. Але до цього всі звикли, бо директор легко відходить і в принципі працювати з ним можна.

— У нас у школі кричать здебільшого вчителі на дітей і на своїх колег. Директор — жінка спокійна, вона може нервувати, хвилюватися, сердитися, але не кричить; завуч теж нормальний, але якщо його доводять вчителі-жінки, він може на них крикнути. Ми цінуємо, що у нас більш-менш спокійно, адже інші вчителі розповідають, що їх лають, як кажуть діти, по-дорослому.

— Директор — жінка із складною долею, без чоловіка, нерви у неї здають часто. Вона кричить виключно на жінок, особливо на молодих і красивих, примушує їх працювати до кінця робочого дня, незважаючи на те що у них уже немає уроків («я сказала, будете сидіти у школі стільки, скільки мені треба»). Ми її не любимо і називаємо «самодура». Працювати психологічно складно, кожен день переживаєш стрес. А на педраді весь час говориться про педагогіку добра і співпраці. Слухати це нестерпно.

Ось таке я почула від знайомих учителів. Нічого нового, скажете ви. І дійсно, нічого нового, нічого дивного і нічого гарного. Найгірше те, що все це відбувається у педагогічному закладі, де працюють не лише дорослі, а, перш за все, навчаються і виховуються діти. Але дивним є те, що діти настільки звикли до крику, що сприймають його цілком органічним складником поняття школа («у нас кричать всі», «ми ж ненормальні, як же на нас не кричати», «вчителі кричать, ми вже й не реагуємо, інколи самі кричимо на вчителів, так і спілкуємося»). Але мова сьогодні не стільки про рецепцію (сприйняття) крику, а про його природу, мотиви і наслідки.

«Чому людина кричить, зокрема на керівній посаді?» — з таким питанням я звернулася до Тетяни Щербини, практичного психолога реабілітаційного центру, яка теж перейнялася темою і спробувала провести певну психологічну аналітику явища. Отже, послухаємо психолога.

Природа крику закладена у темпераменті й психоемоційній структурі людини: холерик і сангвінік запрограмовані на крик своєю психічною організацією, вони легко входять у стан емоційного збудження, доводячи інколи себе до істерії, крик для них — їхня природа; вони кричать, скидають із себе напруження й, емоційно переживши цю ситуацію, так само легко заспокоюються. Флегматик або меланхолік, як правило, не кричить; принаймні важко уявити крик флегматика. І справа не в тому, наскільки він здатний володіти собою, просто його психоемоційна сфера не налаштована на крайній вияв емоцій — ні позитивних, ні негативних. Флегматик може перебувати у стані нервування, тривоги, гніву, розпачу, але прояви цього стану здебільшого мають внутрішній характер, ніж зовнішній. Тобто, перебуваючи в однаковому внутрішньому стані, холерик і флегматик по-різному його переживають і, головне, виявляють.

Жінка за своєю психоемоційною організацією тяжіє до холеричного типу темпераменту, тож жінки, як правило, кричать більше, ніж чоловіки, вони відвертіше емоціонують, дозволяють собі активний викид негативу у зовнішнє середовище. Поведінку же чоловіків у ситуаціях службових конфліктів подекуди зв’язують суспільні установки та етичні табу на чоловічі емоції («поводьте себе по-чоловічому»), хоча деякі чоловіки-керівники дозволяють собі більше відвертих емоцій, ніж жінки, але це вже проблема не психологічна, а соціальна (виховання, морально-етичні пріоритети тощо). Звісно, темперамент є важливим фактором у перебігу конфліктної ситуації, але не все вимірюється лише ним. Адже навіть найемоційніший холерик поводить себе диференційовано у різних ситуаціях: він може кричати на підлеглих, проте не кричить на своє керівництво. Скажімо, директор, який емоційно реагує на роботу колег, цілком цивілізовано поводить себе із своїм безпосереднім начальником, навіть якщо той не задоволений його роботою. І попри весь свій темперамент цей директор не кричить, не лається, не ображає опонента-начальника. Чому ж? Мабуть, тому що адекватно усвідомлює ситуацію і реагує на неї розумом, а не емоціями, бо емоції у даному випадку йому тільки пошкодять (так що, як бачите, не все запущено у свідомості людини, яка, будучи Homo Sapiens, здебільшого у житті керується все ж розумом, підтверджуючи тим свій еволюційний статус.— Ремарка авт.).

Існує ще один вагомий фактор, який регулює ситуацію крику: реакція того, на кого кричать. Якщо людина боїться крику начальника і, більше того, дозволяє на себе кричати, не чинить опору такому поводженню із собою, на неї будуть кричати. Людина, яка має власну гідність, завжди бореться за себе. Шляхи опору крикові можуть бути різними, особливо результативним є спокійний, виважений тон, емоційна стійкість підлеглого у противагу бурхливому викиду емоцій начальника. Інколи людина, не бажаючи терпіти крику, просто пише заяву про звільнення. Шкода, якщо це гарний спеціаліст, втрату якого заклад відчує незабаром. У цьому випадку, на жаль, ситуацію вирішують лише власні емоції керівника, які не спрацьовують на службову ситуацію. Аналізуючи психологію керівників, зарубіжний дослідник Курт Левін акцентував ті внутрішні якості, що мають бути пріоритетними для сучасного начальника. Серед них на першому місці стоїть здатність людини керувати собою та своїми емоціями, далі — розумні особистісні цінності, чіткі цілі та завдання, навички гідного вирішення проблемних ситуацій. У нас не завжди беруть це до уваги, коли висувають людину на керівну посаду. Більше враховується ініціативність, уміння зорієнтуватися в екстремальних умовах (які у нашому житті вже є нормою), здатність тримати «в руках» колектив. А ці якості властиві насамперед і найбільше холерикам та сангвінікам. От і маємо соціально замовлений формат емоційного перенапруження на роботі.

Оскільки будь-яке явище завжди краще розглядати з різних боків (для повної картини), то звернімося тепер до тих, хто кричить. Здебільшого кричати у форматі службових стосунків можуть собі дозволити керівники, тож їм слово. Послухаємо.

— Так, мені інколи приходиться підвищувати голос на підлеглих, однак такі ситуації зумовлені тим, що не завжди з людьми можна вирішити проблему спокійно. Люди не розуміють гарного ставлення, дозволяють собі порушувати трудову дисципліну, спізнюються на роботу, вчасно не виконують розпорядження. Ну як не виховувати їх? А крик — дієвий спосіб виховання.

— Я інколи зриваюсь на крик з підлеглими, хоча розумію, що це не дуже гідно. Якщо чесно, я сама страждаю потім. А кричу тому, що нерви не витримують навантаження. Від мене вимагають певних дій і результатів вищі інстанції, я розумію, що треба виконати нереальний обсяг роботи, а підлеглі живуть в якомусь розслабленому ритмі, здається, їм все байдуже. Тому я і зриваюсь.

— Я і кричу, і виховую, і соромлю, бо й учителі, й учні не розуміють подекуди доброго ставлення до них. Як тільки перестаєш контролювати ситуацію, зразу ж вона дає збій. Не можу сказати, що кричати гарно чи приємно, навпаки, кожен начальник хотів би бачити себе спокійним, виваженим, благородним. Але це не реально в умовах нашої ментальності й системи службових відносин, що вже устоялася.

— На посаді завуча важко бути спокійним, бо такий обсяг роботи, що голова йде обертом. Директор у нас спокійний чоловік, він не кричить, він дає розпорядження, а потім перевіряє їх виконання.

А щоб виконати все — і його накази, і накази всіх управлінь та центрів — треба зорганізувати величезний колектив учителів та учнів. Не всі однаково сумлінні, є байдужі, особливо молодь, які не напружуються ні у навчанні дітей, ні в їх вихованні, ні у методичній роботі. Ось і приходиться і лаяти їх, і кричати, і гніватися. Розумію, що від цього програю, що мене хтось може не любити, але механізм уже діє більше за інерцією, ніж за розумом.

— Працювати у нашій школі керівником і бути при цьому спокійним і виваженим — важко, хоча, якщо працювати над цим і, головне, виховувати в такому дусі колектив, то протягом певного часу можна цього досягти, маю на увазі неконфліктність. Але практика доводить, що це поки утопія. Я й сам ситуативно кричу, не галасую, звісно, як жінки, а підвищую тон, на що підлеглі говорять: «Розкричався, як скажений». Можливо, це вже діагноз шкільних працівників?

Вислухавши думки респондентів щодо заданої проблеми та узагальнюючи мотиви занадтої емоційності керівників на робочому місці, маємо такі основні причини крику: відповідальна й нервова робота; неорганізованість підлеглих; з метою самоствердження або демонстрації влади; внутрішня некомфортність на посаді; через психологічне несприйняття підлеглого чи неповагу до нього; власні проблеми; порушення емоційної саморегуляції. Як бачимо, опонети мають конкретні й чітко усвідомлені мотиви своєї емоційності, розуміючи при цьому як всі «за», так і всі «проти» крику, вбачаючи в цьому явищі не лише особисту проблему, а й соціальну. Тож, послухаймо соціолога.

Крик як форма вирішення службового конфлікту або як фактор впливу на ситуацію дійсно можна вважати серйозною соціальною проблемою у нашому суспільстві. У нас кричать всі і всюди: у приватному спілкуванні, у службовій сфері, у родинному колі, у транспорті, у крамниці, просто на вулиці. Вас може облаяти начальник, чиновник, працівник соціальної служби, продавець, водій, і їм за це нічого не буде. Ви обуритесь, вступите з нахабником у дискусію, намагаючись захистити свою гідність, але це буде бій із вітряками. Про це багато пишуть, говорять, сперечаються, та результатів немає. Але їх і не буде, якщо не змінити важелі впливу на ситуацію. Ними мають бути закони, які регламентують і регулюють ситуацію приватного й службового спілкування, скажімо, так, як це прийнято у багатьох країнах світу (якщо образили вашу гідність, ви можете подати у суд на цю людину за нанесення вам моральної шкоди). Для інших країн це звичайна форма цивілізованого регулювання міжособистісних та ділових стосунків, яка в Україні, на жаль, ще не діє. Але справа не тільки у цьому, а більше у виборі самого формату ділових стосунків між керівником і підлеглими. Ми тривалий час жили міфами про те, що в капіталістичному суспільстві людина нічого не варта, її можна вигнати з роботи, облаяти, образити. Дійсно, такий стиль відносин мав місце, однак це характерна ознака початкових етапів становлення капіталізму, коли людський фактор дорівнював нулю. З усвідомленням того, що людина з її інтелектуальними, професійними, компетентнісними здібностями є найвагомішим складником будь-якого успіху, відбулася зміна акцентів у ділових стосунках керівників та підлеглих. Та й поради Дейла Карнегі виникли не на пустому місці, вони були зумовлені потребою суспільства у регламентації службових стосунків для максимальної професійної віддачі від людини на виробництві. Адже дешевше встановити з фахівцем психоемоційний контакт, спрямовуючи його енергію на продуктивну діяльність, ніж учити стажера професійній майстерності. І в цьому мудрість керівника, який сам керується потребами справи.

У нас зараз, на превеликий жаль, керівник більше дбає про задоволення своїх, подекуди безпідставних, амбіцій, ображаючи й звільняючи підлеглих, яких інколи складно замінити, бо вони професіонали. Це недалекоглядний підхід, особливо у контексті школи, де людський фактор (особистість учителя) є визначальним. Керівник у силу своєї посади мусить стояти над конфліктом, він має бути рефері у ситуації непорозуміння, а не її ініціатором. Тож сьогодні показником цивілізованості та сучасності керівника є його спроможність керувати людьми так, щоб була користь для справи, щоб колектив міг спокійно працювати, уникаючи стресів та емоційного негативу. Адже в такому колективі гарний мікроклімат, позитивна енергетика, яка, до речі, цілком сприятливо діє й на керівника, не руйнуючи його ауру. Це набагато корисніше, ніж імпульси ненависті, зла від ображених підлеглих.

Цікаву інформацію щодо руйнівного впливу крику та емоційного збудження на фізіологію людини надала нам біолог Тетяна Кузнєцова. Послухаємо.

Всі процеси життєдіяльності людини контролюються нервовою системою, яка складається з двох відділів: соматичної нервової системи, що відповідає за контрольовані свідомістю дії, та вегетативної, яка відповідає за ті дії, що відбуваються автоматично, без контролю свідомості (те, що ми робимо, не думаючи). Крик — це емоційна реакція, пов’язана з порушеннями функціонального взаємозв’язку між соматичною та вегетативною нервовими системами. Коли людина кричить, клітини кори головного мозку опиняються під пресингом зовнішніх подразників. Чим більше сила цих подразників, тим більше навантаження на клітини, що призводить до обмеження їх потенційних можливостей. Ці клітини втрачають свою працездатність, і в управлінні організмом починає переважати вегетативна нервова система. Гальмування процесів збудження на рівні кори головного мозку — це захисна реакція, спрямована на збереження нервових клітин. Перебуваючи у стані емоційного, а потім і нервового збудження, людина втрачає спроможність бути адекватною, контролювати свої дії, тобто у першу чергу організмом керують інстинкти, а не розум.

Всім відома фраза «нервові клітини не поновлюються» може бути серйозним застереженням для надто емоційних осіб. Адже постійне психоемоційне збудження призводить до невротизації особистості, а стійка невротизація — до неврозів, які, у свою чергу, здатні перетворитися на психоз, який не виліковується. Так що свій учительський невротизм педагоги вдало вирощують самі, не стримуючи себе у відвертому викиді емоцій і руйнуючи цим власну нервову систему (поновити яку дійсно складно).

До речі, косметологи теж можуть додати свій коментар, адже у жінок, які часто емоціонують, рано і назавжди з’являються мімічні зморшки, обличчя легко червоніє (судини розширюються), вигляд втрачає привабливість. Учителів узагалі легко розпізнати за їх виразом обличчя та емоційною реакцією на зовнішні подразники.

Що ж, здається сказано багато про Крик як спосіб нашого емоційного існування. Принаймні є, над чим замислитись, щоб уникнути того, що нам загрожує, і придбати те, що нас вдосконалює. Крик — хоч і сила, але руйнівна, у першу чергу для самої людини. Краще працювати над своєю волею, витримкою, характером, доводячи особисту й соціальну приналежність до класу людини розумної. І набагато краще для здоров’я, коли ти позитивно сприймаєш світ, а всі навколо щиро люблять і шанують у тобі жінку, чоловіка, учителя, завуча, директора — Людину.

Я поклала слухавку.

Я була розгублена. Ні, я була розчавлена, розтята, роздерта. Я підняла очі й подивилася на себе в дзеркало…

Потім я набрала номер редакції і тихо сказала: «Я напишу статтю про крик».

Люди! Не кричіть!

Відгуки читачів