Бажаєте зекономити на передплаті?

Пропонуємо вам стати учасником програми лояльності «120 балів»!

 

Дізнатися більше

Електронна передплата!

Доступ до улюблених видань
у будь-який час,
за будь-який період,
з будь-якого пристрою!

Оформити передплату

Юрко Покальчук – мачо української літератури

Олена МАЛЕНКО

Покальчук справді Мачо — харизматичний, запальний, енергетично-вибуховий, втаємничений. Екзотика стилю — еклектичний варіант «три в одному»: іспанець, француз чи латинос (?!) з чорними вузеньким вусами-борідкою «а-ля іспанський гранд», хвилястим волоссям, в чорних окулярах, строкатій хустці на шиї, футболці з Че Геварою. Це вже бренд, за яким цілковите впізнання на вулицях і здивовані очі тих, хто, власне, відмовлявся цим очам вірити,— Юрко Покальчук??? Так просто, серед білого дня, у Харкові???

Я була втішена, навіть щаслива, коли бачила цей подив і прикутий погляд харків’ян-перехожих. Отже, знають, ну, хоча б впізнають, а може, все ж таки читають...


Юрко Покальчук – мачо української літератури

Олена МАЛЕНКО

Покальчук справді Мачо — харизматичний, запальний, енергетично-вибуховий, втаємничений. Екзотика стилю — еклектичний варіант «три в одному»: іспанець, француз чи латинос (?!) з чорними вузеньким вусами-борідкою «а-ля іспанський гранд», хвилястим волоссям, в чорних окулярах, строкатій хустці на шиї, футболці з Че Геварою. Це вже бренд, за яким цілковите впізнання на вулицях і здивовані очі тих, хто, власне, відмовлявся цим очам вірити,— Юрко Покальчук??? Так просто, серед білого дня, у Харкові???

Я була втішена, навіть щаслива, коли бачила цей подив і прикутий погляд харків’ян-перехожих. Отже, знають, ну, хоча б впізнають, а може, все ж таки читають...

Щоб читали — хотілося найбільше. Бо за кожним художнім покальчуківським СЛОВОМ — справжнє, реальне до нереальності, зовсім не художнє ЖИТТЯ. Життя, відверте у відвертостях, яких прагнемо не озвучувати, не чути, не бачити, які начебто і не з нашого, більш-менш людського буття, які десь там, на споді і нашого суспільства, і нашої душі, і тіла... А втім, саме це і цікавить найбільше, якщо хочеш бути живим у житті, якщо тебе не лякають ахроматичні кольори і темні барви... До речі, крізь усю темряву у Покальчука завжди б’ється сонце — сміливо, впевнено і життєствердно.

Так само життєствердно, як того дня у вересневому Харкові, коли Мачо приїхав з нагоди мистецької тусівки молодих літераторів, і ми півдня провели у затишній кав’ярні за емоційною розмовою «про життя і життєве».

Мені стільки хотілося дізнатись у Юрія Володимировича щодо його творчості, книжок, сюжетів, героїв, громадської (а правильніше — людської) діяльності у Прилуцькій виховній колонії, поговорити про жіноцтво, кохання, сім’ю (адже все було б цікавим для наших читачів-освітян, серед яких переважно жінки), що важко було зосередитись на чомусь одному й розпочати діалог. Покальчук, пройшовши за своє життя сотні таких інтерв’ю і знаючи наперед всі питання, допоміг мені. Він обрав монолог. Монолог-роздум, монолог-розповідь. За законами жанру, монолог передбачає одного мовця, тобто героя; однак ми спробуємо порушити традиційні канони і презентувати цей монолог самим Покальчуком, фрагментами його творів, літературними образами і реальними прообразами, думками інших про нього і, звичайно ж, ремарками.

Ремарка 1. Покальчук поволі п’є каву у харківській кав’ярні, а я, напередодні Дня вчителя, питаю, що він думає про сучасну школу і вчительство, про жінок у сім’ї та школі, та й врешті про все — виховання, освіту, родину. Те, про що його Книги.

Роздум (тут, і далі мається на увазі, пряма мова Юрія Покальчука.— Прим. ред.). Школа схожа з родиною, бо і там, і там виховують; тому в школі й у родині багато спільних ситуацій, одна з яких — врівноваженість чоловічого і жіночого початків. Школа, безумовно, повинна мати і жінок-учителів, і чоловіків (а не тільки директора — мужчину). Самі жінки, як і у неповній сім’ї, де одна мати, свідомо чи несвідомо формують у дітей, особливо у хлопців, певні психологічні комплекси. У жінку-вчительку можна закохатись або, навпаки, її можна незлюбити, але хлопець не навчиться у неї тих якостей, які потрібні мужчині. Хлопець, майбутній мужчина, мусить виховуватись чоловіком, якщо ж цього немає, виникають проблеми. Так, найбільше соціальних проблем є у тих родинах, де немає батька або він постійно працює, не бачучи своїх дітей, яких виховує мати або бабуся. Взагалі, у нас жіноча країна. Батьківський приклад вирішення життєвих ситуацій відсутній навіть на рівні твердження «я сказав», «я так думаю», «я так зроблю». Хлопці бачать і чують пріоритетний жіночий голос у сім’ї, де мати приймає рішення, диктує свою волю. Звісно, це проблема і соціальна, і психологічна. Адже жінка у складні часи для країни і родини не зламалася, не впала у відчай, як багато які з чоловіків; не розгубилася, втративши роботу. Сьогодні у нас соціальний статус чоловіків знижений, і це вплинуло на формування психології хлопця-підлітка. Тому й юнаки зараз інфантильні, не вміють і не хочуть брати на себе відповідальність.

Тож зараз складна ситуація й у школі, й у сім’ї: чоловіків бракує і там, і там. Наприклад, на Західній Україні майже все робітниче чоловіцтво перебуває на заробітках, бо треба заробляти гроші, утримувати сім’ю. І діти — двоє, троє — виховуються жінкою, якій теж ніколи ними займатися, бо у неї господарство (у селі) чи робота (у місті), і за цими справами їй немає часу любити тих дітей. Так само і сільська вчителька: більшість часу йде на господарство й на пошук ще одного заробітку, бо якось же треба жити. І на учнів не залишається ні сил, ні часу. Наша школа, особливо сільська, зубожіє не через відсутність умов навчання, а через соціальну незахищеність учительства.

І все ж, попри всі проблеми, наші вчителі багато віддають дітям, намагаються і вчити їх, і виховувати, і розвивати. Я бачу всі старання учителів, що працюють у школі в колонії. Це Прилуцька школа № 15, яка дає звичайний атестат, без усяких поміток, щоб не закреслити дитині життя. До нас потрапляють хлопці від 14 до 20 років, деякі з них у свої 16 років не вміють читати, і вчителі займаються з ними, вчать, не думаючи інколи ні про час, ні про гроші. До речі, у нашій школі є мужчини-вчителі, тобто певне врівноваження присутнє; і це дуже важливо для вихованців, оскільки 90 % з них росли без батька, а 30 % — круглі сироти. Тож чоловіча рука, думка, сила для них просто необхідні. Хоча і без жіноцтва їм складно, бо жінка — це почуття, ніжність, тепло. Звичайно, в молодих учительок вони закохуються, відігріваються душею, пишуть вірші.

Про щось говорять зорі

У темній високості.

Чи не про нас говорять

Таємні наші гості?

Ми всіх їх запросили:

Хай нам серця освітять,

Любов нехай розпалять,

А ревнощі зітруть.

Ви не кивайте, зорі,

Ви нам не заважайте,

А краще до кохання

Ви покажіть нам путь.

ДЕНЬ РОЗЦВІТАЄ ІЗ ОЛІ

Ранньою весною, у ту пору,

Коли молоденька учителька

Заходить до нас у клас, Олюнька —

Як травичка, яка ще не встигла...

Я готовий для неї,

Коли вона в клас заходить,

Розстелити килими, розстелити,

Щоб вона йшла не по дерев’яній підлозі,

А по килимам ступала.

(Олексій Черевач, Прилуцька ВК)

Ремарка 2. У Прилуцькій колонії Покальчук видає літературний альманах «Горизонт», авторами якого є вихованці закладу. Хлопці пишуть не твори — своє життя, що спрямувало їх дорогу сюди. Вони пишуть все так, як є, не знаючи поняття «художній вимисел», не знаючи орфографії і пунктуації, не знаючи інколи слів, а лише лайку. «Пиши все, як було, як відчував, пиши з матюками, я виправлю»,— говорить Покальчук, проводячи своєрідну психотерапію, даючи хлопцю шанс подивитись на самого себе своїми ж, але вже іншими очима. Через Слово прийти до свого Життя і до себе іншого й, жахнувшись минулого, можливо, не повернутись більше до нього. І любов тут — найбільша сила: до вчительки, до іншої людини, до світу, в якому живеш, і врешті, до самого себе. А що ж кохання? Саме таке, що й відбувається найчастіше у школі — між учнем і вчителькою, ученицею і вчителем...

Роздум. Це вічна проблема, яка завжди була і буде. І це абсолютно нормально — почуття між тим, хто вчить, і тим, хто вчиться. Але закоханість і любов це різні речі. Якщо хлопець 16–17 років у звичайній школі закоханий у молоду, красиву вчительку, яку він кожен день бачить, яка спілкується з ним, вчить його,це життєво, навіть, якщо між ними можуть статися й інші стосунки. Емоційні контакти між старшими і молодшими існують завжди, і це привносить певну романтичність, вчить відчувати і любити. Проблема більше у тому, як ми це сприймаємо. В Америці, наприклад, можуть завести на вчительку кримінальну справу, якщо вона мала інтимні стосунки з учнем, а в сусідній Канаді такого погляду на цю ситуацію немає.

Мені здається, що суспільне ставлення до любові учнів та вчителів зумовлене отими збоченнями нового світу, коли все розцінюється крізь призму сексу, статевих стосунків і негативу. Варто хлопцям дружньо обійнятися, як тут же почуєш: «Голубі», або романтичні стосунки старших і молодших перетворюють одразу ж на секс і бруд. А між іншим, у житті є багато випадків, коли спочатку це закоханість, а потім справжнє кохання, шлюб і сім’я. У мене є оповідання «Адріади», в якому говориться про таку любов між гімназистом Андріаном і молодою жінкою Аріадною, дружиною його вчителя-словесника, який став для хлопця другом, порадником, соратником, але невдовзі помер від сухот. І як не ховалися від почуттів ці молоді люди, як не стримували думок про кохання, воно все ж спалахнуло. І було найбільшим щастям, радістю і гармонією. Їх навіть називали Адріади. І цей сюжет (і з коханням, і з іменами) узятий із життя, як і все, що я пишу. Я взагалі нічого не вигадую, бо в житті стільки цікавих і незвичайних ситуацій, що інколи таке й не вигадаєш при всій фантазії.

...Вже тоді щось починалось. Зріла пожежа в моїй душі, зрів вогонь, про який я ще довго не підозрювала, від якого злякано затулялась, коли уздріла його впритул, і який потім став єдиним моїм світлом, моїм повітрям, першою і останньою сходинкою мого жіночого і людського єства...

...Він відчував себе у щасливому забутті, до якого біг усі довгі сімнадцять років свого життя, що в житті він ніколи і нікого не зможе більше кохати, що ця жінка — перша й остання, яку він знає і любить, що це і є віками оспіване людством земне кохання, яке йому богами і природою дане спізнати. Він завжди любив її. З тієї хвилини, коли розгублений гімназист впустив у коридорі кашкет, знайомлячись з молодою господинею дому, до цієї миті і назавжди. Він кохав її, ще навіть коли не знав і не бачив, бо йому судилося кохати саме її...

(Юрко Покальчук. Адріади).

Ремарка 3. Всі твори Покальчука пройняті любов’ю. Різною: духовною, високою, романтично-піднесеною і суто людською, тілесною, пристрасною. Тією, яка возвеличує і підносить людину в її почуттях, і тією, яка руйнує, зводить нанівець душу і тіло вогнем несвідомого інстинкту. В цьому сутність життя: воно не керується лише законами раціо, найбільше його творять саме емоції. То ж, що ця любов і ці почуття для педагога, вчителя, вихователя, чи можна без них?

Роздум. Щодо любові у школі, будь-якої високої, романтичної чи тілесної, то важко уявити життя без цього. Адже це емоції, а значить, небайдужість людей одне до одного. Школа не може бути байдужою, без емоцій. Дітей треба любити, і ця любов викликає відповідні почуття. У нас у колонії специфічна робота вчителів та вихователів, вона потребує здатності любити, віддавати всі свої душевні якості цим дітям. Їм треба дати тепло, багато тепла, якого вони не знали. На кожну групу в 40 чоловік приходиться один вихователь, який мусить прослідкувати, чи помилися, чи поїли, чи прибралися у хаті, чи не побилися, чим зайняті хлопці. Це колосальна робота, інколи потребує по 12–14 годин праці з вихованцями. І без любові нічого не вийде з вихованням цих дітей. Звичайно, є різні вихователі, але тих, хто щирі й небайдужі, діти люблять, не відходять від них, читають з ними, розмовляють. І для хлопців таке спілкування це найбільша втіха, радість, світло.

В затінку чуда, в світлі надії

Так і живемо. І радієм.

Рано встаємо — в будні — у сім,

А на свята у вісім.

У нас завелись ластів’ята,

Після дощу спіють черешні,

Рак з-під листочка свисне

І вишні осиплються.

Будемо на осінь добрі й багаті,

Витопимо грубку. Книги розкриємо

В затінку й світлі надії.

(Олексій Черевач, Прилуцька ВК)

Вся педагогіка спирається на любов. Макаренко говорив, що, виховуючи, з одного боку, треба вимагати від підлітків, а з іншого,— треба любити їх, які б вони не були. Тоді ти віддасиш їм щось для них найдорожче. Я можу сказати, що я люблю їх, я з ними вожуся, ношуся, і вони це бачать, цінують. Але ця любов мусить бути цілодобовою, без перерв і обставин (я свій авторитет завойовував півтора роки). Скажімо, приходить до мене ввечері вихователь і каже, що в одного хлопця завтра день народження, а дитина — сирота, нікого у нього немає. Вже пізно, все, що міг купити у магазині, це будильник. І при всіх урочисто подарував йому. Хлопець був щасливий, це була увага до нього як до людини, і це була його власність, яку він зможе поставити десь у себе. Тож я відчуваю свою потрібність їм, і вони, у свою чергу, надають мені увагу, шанують. Головне у роботі педагога, вчителя, вихователя — не бути байдужим. Зараз я знімаю документальний фільм про колонію, який хочу закінчити відомими словами Юліуса Фучика: «Не бійтеся ворогів, бійтеся байдужих,— з їх мовчазної згоди чиняться всі злочини на землі».

Ремарка 4. Покальчук у Прилуцькій виховній колонії з 1986 року. Доля занесла його туди як позаштатного кореспондента часопису «Молодь України» для написання матеріалу із соціальної тематики. Покальчук, який на той час об’їздив півсвіту як журналіст-міжнародник, виступив перед колоністами з розповідями про свої мандри. Враження присутніх були величезними, адже таке ніде не почуєш і не побачиш. На запрошення приїхати ще письменник відповів, що не має часу. У відповідь же почув: «А у нас його багато. Ми будемо чекати». І чекали. Певний час була невелика перерва в його громадській діяльності у колонії, однак зараз це вже не робота, а внутрішня потреба віддавати свою любов і тепло цим хлопцям. Адже дехто з них у своєму житті не мав людини, яка б його просто розуміла. Покальчук для багатьох хлопців є і другом (а для декого єдиним), і порадником, і вчителем у житті. Проходять роки, і вони говорять йому слова подяки за те, що стали-таки іншими. І це для нього велике щастя, «подарунок долі», як говорить сам письменник. А ще більше щастя, коли його вихованець, вийшовши у світ, знаходить себе там гідного, успішно вчиться, отримавши звання бакалавра. І поспішає порадувати свого Вчителя цією звісткою.

Роздум. Ці діти нікому не потрібні, ні батькам, ні суспільству; вони тікають з дому, шукають задоволення на вулиці та в ігрових клубах. Там вони залишають всі гроші, які дістають найчастіше крадіжкою, дрібним розбоєм, продажею металу. Там ночують, забуваючи про все, думаючи лише, як дістати ще грошей на цю, єдину доступну для них розвагу, проживаючи свої дитячі роки у бійках, вживанні алкоголю, клею, наркотиків, ранньому сексі по підвалах. Суспільство, підтримуючи роботу цих ігрових (не комп’ютерних, як вони називаються) клубів, само розбещує молодь, адже азарт захоплює як наркотик, від якого залежиш уже несвідомо.

Все почалося з того, що я втік з дому, коли мій вітчим почав пити і бити мене. Я познайомився з такими ж пацанами, як і я. Вони теж повтікали з домівок. Жили ми у підвалі... Одного разу хлопці запропонували мені пограбувати ларьок, і, трохи подумавши, я погодився.

(Сергій Пастух, Прилуцька ВК)

Коли мені було 12 років, то я перший раз утік з дому, вірніше, не утік, а мене потягли друзі. Моя мама виїхала в Київ на заробітки і нам з сестрою залишила 200 гривень на 2 місяці, але ми їх витратили за один місяць. Я побився в інтернаті, і мене вигнали з інтернату і перевели в школу... Я там провчився 2 місяці і вкрав 100 гривень... Мене зустріли однокласники і запропонували поїхати в Маріуполь, і я погодився. Вони навчили мене дихати клеєм.

(Вадим Зайцев, Прилуцька ВК)

Красти я почав давно, ще коли мама була жива. Починав з підвалів. Брав усе, що могло подобатися дитині: сани, велосипеди-зайчики, машинки, солдатиків. Потім у хід пішли картопля і консервація. Коли я все це приносив додому, мати навіть не питала, де я це взяв. Вона разом з вітчимом майже завжди були п’яні.

(Юрій Грисюк, Прилуцька ВК)

Все почалося у 2001 році, в середині літа, коли я вертався з дискотеки. Йшовши стежкою, я побачив алюмінієву сітку і вирішив, що її можна зняти, здати і отримати живі гроші. На допомогу я закликав своїх товаришів...

(Вадим Мандзюк, Прилуцька ВК)

Роздум. Ці історії хлопці розповідають мені, звільняючись від свого тягаря, прагнучи стати іншими. Моя нова книга «Хулігани» створювалася саме на такому фактажі, цих відвертих розповідях, які шокують звичайного читача. Взагалі, дуже складно психологічно сприймати все, що бачиш і чуєш в колонії. Оператори, з якими я знімаю свій фільм, дорослі чоловіки, плакали, а після зйомки часто мали потребу щось випити, щоб зняти стрес від вражень. Наш фільм складається із трьох частин, кожна з яких має свою проблему.

Перша частина «Метал», де ми говоримо про крадіжку і продаж дітьми металу, який вони здають на спеціальних пунктах. Це вже моральна проблема суспільства, оскільки дорослі приймають цей метал, знаючи, що він крадений. Тобто дорослі самі штовхають дітей до таких злочинів, масштаби яких інколи величезні: цілі села залишаються без світла, бо хлопці вкрали електричний дріт, який забезпечував світло в трьох населених пунктах. Саджати в першу чергу треба цих дорослих.

Друга частина — «Секс». Майже всі засуджені хлопці років з 12—13ти починають раннє статеве життя. У підвалах, вдома без батьків, кінотеатрах, навіть у шкільних туалетах чи роздягальнях (і цій проблемі не один десяток років). Підлітку здається, якщо він здатний на секс, він дорослий. І він хоче жити по-дорослому, мати гроші, щоб розважатись самому і розважати свою дівчину. Тож йдуть красти, а то й задешево продають своїх подружок дорослим чоловікам. У мене є оповідання «Вертеп», де також описана реальна ситуація про статеве життя підлітків, яке є чистою фізіологією, без почуттів та емоцій. Самі ж хлопці, згадуючи свої сексуальні пригоди, навіть не ототожнюють це з почуттями, а тим паче з любов’ю.

Третя частина — «Ніжність». Один із хлопців на питання оператора, а чи була якась жива істота у нього, що давала йому тепло чи ніжність, сказав: «Так. Це було кошеня, яке мені мама подарувала, і воно спало зі мною і гріло мене. Я без нього не лягав, шукав його всюди, по всіх горищах, якщо воно десь заховалося, плакав, якщо не знаходив». Справді, всім потрібна ніжність, без неї ці хлопці не виживуть і не стануть тими людьми, які самі спроможні цю ніжність нести.

Ремарка 5. Про своїх хлопців Покальчук може говорити годинами, згадуючи кожного на ім’я, прізвище або прізвисько; пам’ятаючи характер, натуру, звички кожного; розповідаючи про таланти і здібності хлопців; знаючи їх подальшу долю чи у ПТУ, чи на робочому місці, чи у навчальному закладі. І головне, він розуміє їх, прагнучи допомогти позбутись минулого, адже і власне дитинство провів у страшних злиднях, аж поки не поїхав у Ленінград здобувати вищу освіту. Йому болить дитяче горе, хвилює, і він хоче, щоб українські діти хоч у місті, хоч у селі мали нормальне, цивілізоване життя у повній сім’ї, без злиднів, горя, п’янок і сварок. Щоб Україна турбувалась про свою молодь так, як турбуються в інших цивілізованих країнах. Знання Покальчука іншого світу не книжне, а життєве, виміряне власним досвідом і почуттями. І тому він їздить у колонію, працює і спілкується із вихованцями, слухає їх, допомагає, підтримує, друкує їх твори, вчить, виховує — любить, прагнучи повернути їм самих себе. Ну, а хлопці люблять його, залюбки читаючи його книжки («Я в колонії доволі популярний»,— з гумором говорить письменник), віддаючи йому тепло своїх молодих і щирих сердець, наповнюючи великим сенсом буття Вчителя.

І все ж, повертаючись до першооснови — жінки... Адже Покальчук насамперед Мужчина. І що ж для нього Жінка? А сучасна жінка?

Роздум-розповідь. У нашої нації є дві серйозні проблеми, що вплинули на врівноваження чоловіцтва і жіноцтва: перша — історична, це фізичне знищення чоловіків упродовж усієї історії України: розбрат, полони, Запорізька Січ, голодомори, війни ХХ століття; друга — соціальна, як частковий наслідок першої,— це феміністична революція, коли жінка перебрала на себе чоловічі функції, добиваючись усього сама. Жінка пишається цим і говорить, що їй не потрібний чоловік, а це вже протиприродно.

Я категоричний противник фемінізму, оскільки у своїх крайніх виявах він руйнує жіночність. А жінка все ж таки — це насамперед господиня, хазяйка, берегиня, душа. І ці жіночі якості не даються від народження, дівчина повинна їх в собі виховувати, щоб бути дійсно жінкою. Для чоловіка це найперше достоїнство в дівчині. І велике мистецтво — вміння любити. Не кожна красива жінка викликає в чоловікові почуття, можливо, лише бажання. А буває жінка звичайна, немає в ній виняткової краси, та є якийсь вогонь, жіноча сила, яка притягує, зароджує почуття.

Чоловіку від жінки насамперед потрібне тепло, щоб його пригорнули, зрозуміли. Дуже важливо, коли жінка шанує життя чоловіка, його друзів, їх спілкування, якісь чоловічі традиції. Звісно, що не все може подобатись жінці: і додому пізно приходить, і напідпитку, і друзів у нього багато, і на жінок дивиться. Починаються сварки, ревнощі, які ніколи не приводять до добра. Жінка хоче, щоб чоловік сидів дома, біля неї і дітей. Але ж чоловік — не кімнатна рослина, він починає відстоювати, захищати свої права. Я розумію, що складно і жінці, яка турбується про родину, дітей, і їй, звичайно, потрібна підтримка і допомога, яку не кожний чоловік може дати, і немає сил боротися і за сім’ю, і за чоловіка, і за себе. Шлюб розвалюється, і це завжди драма для всіх, особливо для дітей. Але...

Можна завжди зупинитись, якщо захочеш побачити світло в кінці дороги...

Я зрозумів, що важко не тому, що людині хтось заважає або вона не має підтримки, а тому, що вона не хоче робити зусилля, а собі в цьому не признається...

Із замкнутого кола, із кільцевої, окружної дороги, також можна вийти до життєвої перемоги. Насамперед над самим собою...

(Юрко Покальчук. Окружна дорога)

Роздум-розповідь. Важко бути жінкою, важко бути чоловіком. Чому виникають проблеми між чоловіком і жінкою, взагалі, між людьми? Ми не займаємося самовихованням, ми звикли отримувати і не вміємо самі віддавати — почуття, любов, турботу, добро. Якщо ж ти віддаєш (чи у коханні, чи у житті), а інша людина — ні, то її треба цьому вчити,— вчити мистецтву любити і віддавати. Не варто жити з установкою, що тобі хтось щось винен. Кохання — це велике мистецтво, це виховання в собі певних моральних, духовних та етичних якостей. І якщо люди хочуть бути разом, вони будуть виховувати в собі почуття поваги одне до одного, будуть вчитися любити, шанувати, цінувати, турбуватися. І це справжнє мистецтво. Хто розуміє, що любов — це, насамперед, його велике задоволення, втіха, щастя, розрада, той завжди буде захищати своє кохання, працювати і розумом, і серцем, і трудом для збереження цих почуттів. Звісно, гармонія може бути тільки тоді, коли обидва працюють на свою любов, одному робити це важко. Так що, вчіться любити, ще Овідій назвав це високим мистецтвом.

Ремарка 6. Покальчук залишився вірним своєму романтичному образу, завершивши свій монолог таким урочистим пафосом. І в цьому, мабуть, вся квінтесенція його життя — всеперемагаюча віра у Любов. До людей, друзів, жінок, дітей. До творчості, радості, натхнення, задоволення. До краси, добра, гармонії. До Життя і Слова.

І разом з героями Покальчука ми починаємо новий день, долаємо свої окружні дороги, шукаючи власну зорю, яка-таки виведе до Світла і Любові!

КОНКУРС «МІС ПАНІ ВЧИТЕЛЬКА»

Шановне шкільне жіноцтво! Журнал «Пані Вчителька» оголошує конкурс «Міс Пані Вчителька».

Для того щоб взяти участь у конкурс! потрібно написати есе на теми: «Портрет вчителя XXI сторіччя»,

«Чому я стала вчителем», «Професія з місією».

Напишіть нам своє бачення цілісного образу вчителя. Які якості маєте Ви як сучасний вчитель, які Вам хотілося б мати, чому Ви обрали для себе шлях педагога та в якому напрямі розвиватимуться педагогічні обрії у ХХІ столітті.

Умови конкурсу:

1. Напишіть есе розміром 2 — 3 сторінки у художньому стилі від першої особи.

2. Проілюструйте есе фотографіями.

3. Надішліть його до нашої редакції до 1 вересня.

Найкращі твори будуть опубліковані, а автори відзначені подарунками.

 

Відгуки читачів